Ми розмовляли про це вчора, почав він. Я сказав, що життя це закваска, грання, де одне життя зжирає друге, щоб самому жити; що життя то просто переможне свинство. Ну, а з погляду попиту й пропозиції життя найдешевша річ у світі. Кількість води, землі, повітря обмежена, але життя, що прагне народитися, безмежне. Природа марнотратниця. Взяти хоча б рибу з мільйонами ікринок. Або візьміть себе чи мене. У нас, у нашому тілі, є джерело життя для мільйонів істот. Якби ми мали час і спроможність використати до решти кожне ненароджене життя, що є в нас, то кожен став би батьком цілих націй, заселив би цілі континенти. Життя? Воно нічого не варте. З усіх дешевих речей воно найдешевше. Його всюди зайвина. Природа розсипає його щедрою рукою. Де місце для одного життя, вона сіє тисячі, і так одне життя зжирає інше, аж кінець кінцем залишається найдужче, найсвинячіше.
Ви читали Дарвіна, зауважив я. Але не так зрозуміли, коли гадаєте, що боротьба за існування дозволяє вам свавільно нищити чуже життя.
Він знизав плечима:
Певно, ви маєте на увазі тільки людське життя, бо мясо тварин, птиць і риб ви нищите так само, як і я й інші люди. Але ж людське життя нічим не різниться від якого іншого, дарма що вам видається, ніби така різниця є.
Тож чого я маю берегти це життя, коли воно таке дешеве й нічого не варте? Для матросів не вистачає кораблів у морі, для робітників не вистачає фабрик і машин. Ви, що живете на суходолі, ви ж знаєте, що околиці міста залюднені злидарями, які вмирають із голоду, не маючи шматка хліба або мяса (тобто зруйнованого іншого життя), яких косять пошесті та яких однаково там залишається ще багато, і ви не знаєте, що з ними робити. А чи бачили ви коли-небудь, як лондонські докери бються між собою, мов звірі, щоб дістати роботу?
Він рушив до трапа, але обернувся й сказав ще:
Знаєте, життя само визначає свою вартість, і це єдина його вартість. І, звісна річ, воно не може бути само до себе обєктивне, воно перегинає на свою користь. Ось хоча б цей хлопець, що був там, нагорі. Він тримався за життя, наче то справді не знати яка цінність, скарб, дорожчий від діамантів та рубінів. Але для кого воно є цінністю? Для вас? Ні. Для мене? Зовсім ні. Для нього? Так. Однак я не приймаю цієї оцінки, він занадто переоцінює себе. Величезний запас життя прагне ще народитися. Якби він упав і розплескав свій мозок по палубі, мов той мед із щільників, світ би на цьому нічого не втратив. Для світу він не становить жодної цінності. Занадто багато ненароджених життів пориваються у світ. Тільки для самого себе він чогось вартий, але навіть ця вартість фікція, бо, померши, він уже не зміг би усвідомлювати, що втратив себе. Він тільки сам-один уважає себе коштовнішим за діаманти та рубіни. А ті діаманти та рубіни загинуть, розсиплються по палубі; їх змиють цеберкою морської води, і він навіть не знатиме, що діамантів і рубінів уже немає. Він не втратив би нічого, бо, втративши самого себе, він разом з тим утратив би й свідомість утрати. Хіба ж не так? Що ви можете на це сказати?
Що ви принаймні послідовні, спромігся я на відповідь і знову заходився мити посуд.
Розділ VІІ
Нарешті після трьох днів мінливого вітру ми спіймали північно-східний пасат. Добре відпочивши за ніч дарма, що боліло коліно, я вийшов на палубу і побачив, що «Привид» летить під усіма вітрилами, опріч самих кліверів. З корми віяв свіжий вітер. О, яке диво цей потужний пасат! Цілий день і цілу ніч і так день у день ми мчали вперед, а постійний і дужий вітер підганяв нас у корму. Шхуна сама йшла. Не було потреби підтягувати вітрила й снасті та перекидати топселі матросам лишалося хіба що стояти біля стерна. Ввечері, коли сонце заходило, вітрила попускали; вранці, коли вони набирали роси й обвисали, їх знову туго натягали, оце була й уся робота.
Вузлів десять-одинадцять, інколи дванадцять із такою швидкістю ми йдемо. Весь час віє ходовий північно-східний вітер, і ми покриваємо за добу по дві з половиною сотні миль. Мені й сумно й радісно, що Сан-Франциско лишився позаду, а ми наближаємось до тропіків. Що день, то помітно теплішає. Під час другої піввахти матроси виходять на палубу, роздягаються і з «відер поливають один одного водою. Вже зявляється летюча риба. Вночі вахтові повзають по палубі, шукаючи рибу, що падає на судно. Вранці, коли щастить піддобрити Томаса Магріджа, з камбуза розходиться приємний запах смаженої риби. Іноді, як Джонсонові ведеться спіймати з бушприта красеня-дельфіна, команда смакує його мясо.
Вузлів десять-одинадцять, інколи дванадцять із такою швидкістю ми йдемо. Весь час віє ходовий північно-східний вітер, і ми покриваємо за добу по дві з половиною сотні миль. Мені й сумно й радісно, що Сан-Франциско лишився позаду, а ми наближаємось до тропіків. Що день, то помітно теплішає. Під час другої піввахти матроси виходять на палубу, роздягаються і з «відер поливають один одного водою. Вже зявляється летюча риба. Вночі вахтові повзають по палубі, шукаючи рибу, що падає на судно. Вранці, коли щастить піддобрити Томаса Магріджа, з камбуза розходиться приємний запах смаженої риби. Іноді, як Джонсонові ведеться спіймати з бушприта красеня-дельфіна, команда смакує його мясо.
Джонсон збуває весь свій вільний час там або на салінгу, дивлячись, як «Привид» під натиском вітру розтинає хвилі. Пристрасть і екстаз світяться йому в очах, і він, мов у трансі, захоплено дивиться на повні вітрила, на пінявий слід корабля, на його біг серед цих водяних гір, що сунуть разом з нами величною процесією.
Дні й ночі це «диво й захват невимовний», і хоч вільного часу в мене майже нема, я все ж відірвуся інколи на хвилинку від своєї нудної роботи, щоб помилуватися цією безмежною красою, що й не снилась мені ніколи. Наді мною ясно-блакитне небо блакитне, як саме море, що перед форштевнем вилискує блакитним атласом. Навколо по обрію розкидані бліді баранці хмар, що стоять незмінно, нерухомо, наче срібна оправа прозоро-туркусового неба.
Не забуду я однієї ночі, коли, замість спати, лежав я на півбаку й дивився на барвисті брижі піни, що вирувала біля форштевня. Їхній плюскіт нагадував мені дзюрчання струмка по замшілому камінню в тихій розпадині. Ця розмірна пісня переносила мене кудись далеко-далеко, і я вже не був ні юнга Гамп, ані Ван-Вейден, що тридцять пять років прогибів серед книжок. Повернув мене до дійсності голос Вовка Ларсена його, не чий інший, дужий і впевнений, але водночас на диво мякий голос:
Тропічна ніч, мов жар, горить,
На хвилі ясний слід тремтить.
Відбились у свічаді зорі,
І, сполошивши сонних риб,
Що в зоряний пірнають глиб,
Мчить корабель наш у простори.
Намокнуть линви від роси,
Заграє сонце на бортах,
Веде у далеч Довгий Шлях,
Веде на південь шлях старий,
Що завжди він для нас новий.
Ну як, Гампе, подобається? спитав він, трохи помовчавши, як того вимагали слова й обставини.
Я подивився йому на обличчя. Воно сяяло, як і це море, а очі іскрилися.
Принаймні мене вражає ваш запал, відповів я холодно.
Чому? Це ж, чоловіче, життя. Це є життя! вигукнув він.
Дешева річ, нічого не варта, відповів я йому його власними словами.
Він засміявся, і я вперше почув щиру радість у його голосі.
От ніяк ви не второпаєте! Все не можу я втовкмачити вам у голову, що таке життя. Звичайно, життя нічого не варте, воно тільки само для себе цінність. І, правду мовивши, якраз тепер моє життя дуже дороге для мене б то. Я просто не можу скласти йому ціни. Ви скажете, що я занадто переоцінюю його, але нічого не вдієш, моє життя само себе так оцінило.
Він помовчав, наче підшукуючи відповідніших слів, і закінчив так:
Знаєте, я відчуваю зараз дивне піднесення; наче безмежний час переходить крізь мене, наче всі сили скупчуються в мені. Я знаю істину, вмію відрізняти добро від зла, правду від неправди. Мій погляд ясний і сягає далеко. Я майже ладен повірити в бога. Але, голос його змінився і обличчя спохмурніло, звідки цей настрій? Звідки ця радість життя, цей захват, це натхнення, чи як там його назвати? Все це буває тоді, коли шлунок здоровий і добре травить, коли апетит добрий і все йде гаразд. Це є дарунок життя, шампанське в крові, грання закваски; від цього одні переймаються побожними думками, а інші бачать бога або творять його, коли неспроможні побачити. Це спяніння життям, шумування закваски, радісний дзюркіт життя, ошаленілого від свідомості, що воно живе, ото й тільки. Та ба! Завтра мені розплачуватися за це, як пяниці на похмілля. Завтра я знатиму, що мушу вмерти, і, певніш за все, на морі, що скінчу своє плазування в образі людському, щоб стати плазуном у гнилій морській воді, що стану поживою, падлом, передам міць і рухливість своїх мязів рибам, щоб дужчі й рухливіші були їхні плавці, щоб твердішою стала їхня луска. Оце вам і ба! Шампанське вже видихалося. Вино не іскриться й не піниться; в ньому вже немає ніякого смаку.
Він покинув мене так само раптово, як і зявився, стрибнувши на палубу мяко й тихо, мов тигр. «Привид» ішов далі. Біля форштевня клекотіла піна, але зараз мені вчувалося наче якесь хрипіння. Я прислухався, і поволі спадало те враження, що справив на мене несподіваний перехід Вовка Ларсена від захоплення до зневіри. Раптом котрийсь матрос на палубі заспівав дзвінким тенором «Пісню пасату»: