Олексій Плющ
Народився 25.V.1887 р. в с. Оленівка коло Борзни на Чернігівщині в сімї учителя. Закінчив Першу російську гімназію у Варшаві. З осені 1906 р. вчився в Ніжинському історико-філологічному інституті. Був книгарем і писарем ніжинської «Просвіти», виступав з рефератами на зборах чернігівської «Просвіти». Покінчив життя самогубством 24.VІ.1907 р.
Писати почав у 1902 р. Автор повісти «Великий в малім і малий у великім» (1903), з якої й походить уривок «Страждання демона». Сучасне видання: Олексій Плющ. Сповідь. К.:, Дніпро. 1991.
Страждання демона
Коли нічого не було, коли царювало скрізь повне таке й вічне ніщо, вічно спокійне, безсмертне ніщо от, наприклад, таке, як на тім світі буває з кожною людиною, коли був безкраїй спокій небуття, неіснування повного і тихого, коли було так тим хороше, то посеред сього невиразного, вічного спокою безформеного пробував не дух, не мисль, а щось таке, чого обхопити розум мій нездатен, але яке владно наповняло ввесь той спокій неіснування й страждало воно Се був демон.
Страждав демон, і безконешність своїми частками, довгі, тягучі ночі для стражденної людини, минала для нього, а він страждав, бо, повний надзвичайного зла, повний смертного жадання, пекельної жадоби вічної втішити: зло незмірне, погріти його на нещастях та стражданнях другого, він нічого не мав довкола себе, опріч тихого, лагідного спокою неіснування милого, який ще більше дратував його зло, розвивав йому пекельність і силу того неосяжного зла безсмертного
І от, повний страждання від немочі завдовольнити сього надзвичайного, вічного й, головне се, вічно зростаючого зла, сей демон мав уже зникти, розпливтися у власнім злі, згоріти в нім і згинути, зникши частками І тоді було б вічне неіснування, вічний спокій небуття, тим і вічне щастя Хороше тоді було б!.. Але раптом демона осяяв творчий порив, мисль, якась спочатку вельми неконкретна, вельми невизначена обняла його, і він, пірнувши в себе, аби ніхто не перешкоджав йому творити вічний спокій, затих і причаївся. І тоді на мить, яка була, порівняно з нашим уявленням часу, довга-предовга, постав такий повний спокій нічого неіснування!..
Хороше, так незмірно, на уяву неможливо хороше було тоді, така розкішна була та єдиная мить у всій довгій вічності безкраїй, що без початку, без жадного кінця!!!
Коли мій розум вельми хвилинами вироста, коли він робиться, як та всесвітня просторінь, широким і, як джерелова вода, прозорим і, як криця найкраща, твердим, тоді лише трохи я можу уявити собі, що то був за безкраїй спокій неописано прекрасний!..
Довкола всюди-всюди значить у необмежності нігде не було ні протилежности, ні плями, бо не було навіть згадки про світ, не було нічого, що ми можемо собі уявити, а було повне ніщо, повне тихости. Усе, що оточує людину, все без вийнятку, все цілком умовне: умовне світло, тьма умовна, умовна краса, існування умовне, мабуть, очі й ввесь напрямок розуму людського, ввесь він вповні вміє уявляти собі лиш умовне. Але ж та тиша, повна тихости, без жадної плями, навіть згадки про згук, була вповні безумовна, глибока тиша цільна. Всюди та скрізь був спокій неіснування
І все складало той приємний, собою самим завдовольнений вповні, цільний спокій неіснування, ідеальний спокій!..
Раптом, як із ракети виліта сніп іскр, так з демона вилетів вічний сміх, широкий, як всесвіт, міцний і колючий, як всесвітнє страждання, голосний, як безкрая кількість згуків найдисгармонійних, найдиких своєю безконешно зростаючою силою, сміх, повний такого владного, такого низького й вічного завдоволення, сміх радости демона, такої ж безконешно злої, демонічно прекрасної навіть, бо безкрайо вільної в своїм злі, якому ніщо не могло й помислити протистати, радости, що він, демон, має силу вічно жити, має силу зруйнувати сей ненависний, остогидлий йому лагідний спокій прекрасний, і викликати з неіснування вічне страждання глибоке всесвіта, яке буде йому повним задоволенням ріжноманітним!..
І от демон почав єдиною мислю своєю творити собі світ І зло його росло, зло його, повне натхнення й творчого пориву, в кожну цяточку того, що творило, вкладало безліч суперечів, аби тому, що воно творило, страждання зробити вічним!..
Юрій Липа
Народився 15.V.1900 р. в Одесі в родині відомого письменника і політичного діяча Івана Липи. 1920 р. емігрував до Польщі. Закінчив 1929 р. Познанський університет, 1931 р. курси військових лікарів у Варшаві. Очолював літературну групу українських поетів «Танк». 1943 р. повернувся в Україну, працював лікарем у Яворові. Арештований органами НКВС і страчений 20.VІІІ.1944 р., в с. Бунів Яворівського повіту на Львівщині.
Юрій Липа
Народився 15.V.1900 р. в Одесі в родині відомого письменника і політичного діяча Івана Липи. 1920 р. емігрував до Польщі. Закінчив 1929 р. Познанський університет, 1931 р. курси військових лікарів у Варшаві. Очолював літературну групу українських поетів «Танк». 1943 р. повернувся в Україну, працював лікарем у Яворові. Арештований органами НКВС і страчений 20.VІІІ.1944 р., в с. Бунів Яворівського повіту на Львівщині.
Автор поетичних збірок «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), історичного роману «Козаки в Московії» (1935), кількох збірок оповідань та публіцистичних праць «Союз визволення України», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Гетьман Іван Мазепа» (всі 1917), «Бій за українську літературу» (1936), книг із медицини «Фітотерапія» (1933), «Цілющі рослини в давній і сучасній медицині» (1937), «Ліки під ногами» (1943).
Біси і ловець
(Балада)
Архистратиг Михаїл метне ясним,
Метне ясним, а з того блиск і грім,
Сизо-сині хмари розходяться кругами.
Архистратиг Михаїл бється з ворогами.
Ішов ловець,
Його силам кінець,
Під деревом став: Ох, Ти, Мати Божа,
І ніч, і дощ, і бездоріжжя,
Тільки перегрімлює-гримить
Ярослива блакить!
Став під деревом, глядить,
Дивиться перебігає
Там, де темний ліс,
За бісом біс:
Один товстий, пикатий, жовтозубий,
Витягає масні губи, плямче, смокче,
Живіт показує, слину розмазує,
Все хотів би їсти, їсти, їсти
Другий говорить без кінця, лає всіх і отця,
Нечистоти скидає, проклинає, як грає,
Все чорним словом називає, блює,
Все хотів би очернити, змісити, загнити
Третій безчолий, товстопикий, розігрітий,
Широколапий, одноокий, лапи витягає,
Поживи теплої шукає, душі і крови,
Все хотів би душити, давити, приземнити
Четвертий тонконогий, в кущах потороча,
Тонкорукий, павутинний, має тільки очі,
На все гиддя дивився б і плямам молився б,
Все хотів би найгірше, що ґанч, плюгавіше
Пятий тіло одно, голе, біле, що дише,
Безголове, любашне, дриготливе і мразне,
Аж трясеться, як вій-солодій, у трусійстві, у поті,
Скрізь шукає і пє, мов смолу, насолоду
Шості йдуть, колихаються, вють хороводи,
Все у них від вина пороздулось, піднеслось, трясеться.
Очі сині, як ніс, і розтріпану бороду смокче,
І втіка, ригає блювотиння винне довкола.
Сьомий страшний, він пнеться з землі і спадає,
Небо льже язиком, безнастанно хулою кидає,
Все найвище обвив би кільцями слизькими своїми,
І пливе за всіма по землі, наче вуж неспокійний
О, каже ловець,
Недобрий то ралець,
Ні, не дам я вам гуляти,
Лад Божий перекривляти!
Фузію перехрестив,
До плеча приложив,
Бив, бив, бив,
По черзі положив,
Під лісом
Біс лежить за бісом.
Зупинилась буря, стихли стріли громові,
Стали хмари, як сходи, сині, гранітові.
Сходить по них архистратиг до ловця,
Біле світло сліпуче бє з його лиця:
Спасибі, брате людський, вбив ти бісовіння,
Які ж твої за це хотіння?
Мої хотіння Божі веління!
Одно тебе прошу,
Святий Михаїле,
Дозволь людям ходити,
Вічно біса бити!..
І він ходить між нами
В погоні за бісами,
І як, чоловіче, в душі легко стане,
То вбив біса твого
По слову від Бога
Ловець безустанний.
Ростислав Єндик
Народився 28.05.1906 р. на Гуцульщині. Письменник, публіцист, антрополог, член НТШ. У 1930-х роках співпрацював з часописом «Вістник». Автор праць з антропології: «Антропологічні прикмети українського народу» (1934), «Вступ до расової будови України» (1949), монографії про Адольфа Гітлера, збірок оповідань «Регіт Арідника» (1937), «Зов землі» (1940) та ін. Після війни мешкав у Німеччині, помер 15.02.1974 р. в Мюнхені. Оповідання походить з однойменної збірки.
Регіт Арідника
І
Гей, що ж то за краса Красноіля. Розляглося село над річками, над їх зеленими беріжками, грунями обвилося, лісами закосичилося, царинками усміхнулося. Потоки шепотом-шелестом пригадують давно забуте, верхи шумами-думами перекидуються, синиці свистом-посвистом цівкають і на когось кличуть, викрикають.
З Широкого викочується сонячне ядро і лагідно гладить Магурки; вони усміхаються, кивають привітно зеленими крисанями і жартом переморгуються з Широким. Широке хмуриться, чорніє і зганяє з своїх плечей сонце, що сіло на нього, але золотити його не хоче. Добродушне сонце зсувається і відходить, на прощання розгладжує брови розгніваному Плаєві, пригладжує розвихрене волосся і він з сорому червоніє, румяниться.