Не я цьому винен, боронився напалений, а дух, що з гомоном трембіти розкочується по верхах і просвічує плаї між гуцульськими родами, розсвареними непамятними звадами Що ж я цьому винен, що дух гуцульського Велета, що закував тебе, Аріднику, перед віками в цьому Пресподі, оживає в кожній дитині з її першим віддихом і оживляє її на ціле життя? Не я, ти завинив. Нащо ж ти визивав Велета до боротьби і після його перемоги дався закувати і страшними клятвами заморозити? Навіщо ти дав цим гуцульському племені предивну богатирську силу, що відсвіжує його кожне покоління оповіданнями при вечірній ватрі про силу їх давніх родів, про побіди Велетів, про спадщинну путерію[13], яка приспана в котромусь із них? Ці перекази роблять кожного з них Велетом, кожне покоління відмолоджують і кожне з них готове станути до нової боротьби, якби його предків не торкнулася тисячолітня бувальщина.
Бачиш, до чого ти договорився. Мене обвинувачуєш у своєму безділлі за мою сміливість! Я завжди рушійний був і завжди шукав боротьби з тим, хто виростав мені понад голову, ти хіба шукаєш природнього загину нащадків Велетів на переломі вічности.
Не висмівай, Аріднику, природніх законів, бо вони кермують і богами й чортами. Чому ти у своїй злості не видиш, що кров гуцулів ми запорошили вже тепер гниллю і її поволі розкладаємо? Чому не зиркнеш на врожайні долини, покриті кублами наших помічників? Чому недоглянеш курних гуцульських димарок, що мов ластівячі гнізда поприліплювалися до обочей гір і кожної хвилини можуть зсунутися у пропасть?
Я виджу це все, та хибну дорогу ти вибрав. Розгниває гуцульська кров, звивають собі гуцули на скальних зломах гнізда, але не ластівячі, тільки вірлині, з яких одного світанку ринуть не у пропасть, лише на ваші голови і голови ваших помічників та заклюють вас своїми гострими дзюбатими бартками, бо кров стародавніх родів лишилася чиста як була перед тим.
Ми робимо, що в нашій силі, але гуцульського духа ніяк не можемо зломити, оправдувався заступник Арідника.
Ти добре підмітив той подих старовини, що леготом випещує кожне нове покоління, продовжував далі Арідник. У споконвіку він родився і з ним я ставав також до боротьби. Що ж, гуцульський Велет побідив мене та закляв іменем Вічної Ватри. І від того часу ви не посунулися до перемоги ні на пядь. Я, Арідник, завжди вам повторяв: Вічну Ватру конечно треба загасити, бо з неї випливає вся життєтворча сила гуцулів. Чому ж ви її досі не загасили? Чому ви її, сторожа, не задусили? Гуцульська погорда пражить вас колючими батогами, ви скамяніли у скелях, засниділи в болотах. Чи ж знаєте ви принайменше, де горить Вічна Ватра?
Про це мало хто знає навіть із найбільше втаємничених гуцулів. Та цього ж їм і не треба знати, бо кожному з них уділюється вона невидимим полумям до його серця, розширює його, кров гуками гонить.
Я завжди радив, вмішався до розмови молодий щезник, щоб за помічників узяти людей з долів, з їх вогнем і залізом.
Вилізьте і ви зі своїх боліт, ударними ровтами[14] впадьте на гуцульські карки, Вічну Ватру заплюйте, згасіть. Перед нами високе завдання запанувати над світом! Коли ж його можна буде сповнити, як ви навіть Гуцульщину, серце світу, не можете опанувати і її кров затамувати? Коли ж мої окови опадуть при вашому безділлі і безсиллі?
І став Арідник витися у своїх могутніх кайданах, лютий рев, мов лоскіт скель, видирався з його розпащеного гирла, уста щезників замкнув, їх усіх у дрижання кинув і десь глухим рокотанням бездонних потайниках загубився. Наточена піна цілими клубами розприскувалася з його пащі, щезників прикривала і собою купала. Молодий щезник відізвався знову:
Кожного року складаємо тобі, вожде, звідомлення з цілої нашої праці, ти завжди тільки про Вічну Ватру питаєш. Чому ж не вислухаєш, що в иньших країнах ми зробили?
Бо визволитися сам хочу, моя ж воля чи неволя залежна від ударів серця світу. Згасіть Вічну Ватру, розкуйте мої ланцюги і тоді сама робота попливе, що коштує тепер велетенських зусиль. Не дряпанням у нешкідливі для життя місця, але ударами в серце випробовуйте свої сили. Якщо ви його переможете, все иньше згине від самого жаху, як мене розкутого почує земля на своїй шкурі.
Що ж маємо робити, щоб Вічну Ватру загасити? Хіба від ґражди до ґражди ходити, весь гуцульський рід губити, щоб між ними і сторожів Вічної Ватри, нащадків Велетів, задусити.
На південний схід пріться у своїх прямуваннях і між головицями Білої Ріки і Білої Річки Вічної Ватри шукайте, на долах знайдіть собі помічників та цілого племени не зачіпайте, бо збудите прямого нащадка Велетів, що десь на полонині при роботі нудьгує і своєї власної сили не знає, не чує. Ходіть, робіть, але одного не забувайте: зближається переломова хвилина, коли клятьба лишиться вічною і тоді вже ніяка сила її не зломить. Я ж назавжди лишуся в кайданах. Та заки це станеться, я кину і на нас клятьбу, щоб вас загнати у Преспід і тішитися тут вашим товариством.
Заступник Арідника зверещав:
Вічна Ватра мусить згаснути, хай приказ Вождя висить над нашими головами. Хай гонить він нас батогом і заохочує до діла: за визволення Вождя, за нас усіх, за наше панування над світом.
Преспід став порожніти, Арідник утішився сильною постановою щезників і своїм реготом товаришив їм далеко поза Тридевяту Землю.
ІІ
Ой, та й плови ж ударили в Красноілі тієї ночі, коли згинув Василь Мартищук-Кринтів, най Бог криє. Зіграли потоки, розпінилися Річки, розкисли болота в жолобах, що кроку не можна було зробити. І хоч який він досвідчений був, а таки втопився у трясовищі. Не було на це ніякого рятунку. На очах людей поринав шух за шухом, якби його щось зі споду тягнуло. Ледве відтягли Юру, його сина, що рвався з грузького берега, щоб дєдика рятувати. Та як тут рятувати, коли навіть голови з-поза гнилого шувару[15] за хвилину вже не видно було.
Щезники затягли, переконано говорили в селі. Всі свідки того страшного випадку присягали, що чули бісівський регіт у болоті і в довколишніх лісах.
Ой, біда нас буде шукати, як вже причка[16] навіть мольфареві сталася, ворожили старі діди. Та ж Мартищук таку путерію мав, що дотепер ніщо до нього приступу не мало. Ой, біда буде, біда!
І дійсно нещастя зловилося родини Мартищуків. З туги за чоловіком переставилася і Параска Мартищучка, а Юра, чотирнадцятилітній хлопець лишився сиротою. Найближчий сусіда, бездітний дід, взяв його за годованця до своєї хати.
Та хоч старенький дід сокотив новоприбраного сина, як ока в голові, Юра не знаходив спокою на новій батьківщині. Вдумувався в уривані слова покійного дєдика, старався їх зрозуміти, та ніяк не міг. Неясна сила тягнула його до власної хати. І прийде він, бувало, на власне обійстя, оглядає хату, нишпорить по кутах, розкопує попід підвалинами, заглядає під дах. І нічого не знаходить.
Не раз говорить голосно до себе, здивований своєю цілоденною роботою: чого я шукаю? Нічого я сам не поставив, не загубив, дєдик великих гараздів не мав, щоб їх аж закопувати, а мене гейби щось заставляло до роботи. Навіщо я зроблюю собі руки по лікті?
Сумний і розчарований вертався назад до своїх прибраних родичів, за якийсь час знову ж йому туск серце стискав і він знову, підбадьорений незрозумілою силою, шукав чогось коло опущеної хати.
Найчастіше приставав коло одвірка, на якому був вирізьблений хрест із рівними, але прямо заломаними при кінці раменами так, що один кінець другого доганяв. Хоч розглядався за таким знаком на иньших хатах, ніде його не знаходив.
Що він має значити? роздумує Юра, стоячи коло нього. Почорнілий зі старости ковбок давав підставу догадуватися, що його впущено в стіну, бо хоч як старо виглядала хата, він видавався ще старшим.
Хто його приніс і тут впустив? Звідки приніс? Таємниця.
Чому дєдик про цей знак ніколи не говорив? А може? Та ж перед смертю з усієї сили намагався щось сказати, заки вона розчавила його гливкою стопою. Що хотів дєдик сказати? Знову таємниця. І чого хоче той безглуздий крик душі, що жене до опущеної хати шукати невідомого?.. Безглуздий?!
Немає відповіді.
Шукає Юра відповіді на свої питання у прибраних родичів.
Чи не могли би ви розказати що про мого покійного дєдика? Як він жив, що робив і що розказував про себе? Як я пригадую собі його, гейби мряка мені очі прикривала.
Небагато про нього і можна сказати, відізвався дід із печі. Жив, як і кожний з нас, стародавніх гуцульських звичаїв строго придержувався, але що робив поза простою роботою важко сказати. А мусів щось робити, бо завжди задуманий ходив. Хоч багачем не був, то велико стояв у людей. Щось такого було в його поставі, що як десь показався, зараз люди йому дорогу робили. Найбільші дуки перші його поздоровляли, хоч він цього не забагав.