А чому дєдик не мав ніякої влади над гуцулами? Та ж не було в нього ні широких полонин, ні ботеїв овець, ні темних лісів. Щось дуже змаліла сила нашого роду, з гірким усміхом промовив Юра.
Ти не вмієш дивитися, поважно сказав дід. Сила чоловіка не в писаному ботею, але в його душевній напрузі, що опановує серця других. Твій дєдик був сильним, дуже сильним мольфаром та ватажком і до його слова прислухувалося багато гуцулів.
Чому ж він сидів на своїй ґражді і не панував над гуцулами?
Бо наш рід має стерегти Святу Ватру. Своєю службою він панує над гуцулами, не багатствами. Зрозумій, що коло тебе діється.
Дивися: на долинах родиться хліб, на крутих кичерях ростуть шумливі ліси, повні бистроногих оленів, ще вище розложилися веселі полонини з чередами маржинки[18], найвище простяглися сірі скали з чародійним зіллям. І наш рід, ніби найвищі скали, без яких і не було б красної Гуцульщини. Дід замовк. По хвилині мовчанки продовжив: Так, так, ми Чорногори гуцулів, ялові, видається, але кожний гуцул звертає на нас очі; чи то блуд його зловиться в непроглядній пітьмі долини, чи то зморений на постелі недугою шукає рятунку в наших примівках і зіллях, чи то ровта сталить топори. Ми нікому не накидуємося, але кожний до нас приходить, бо кожний своє знає і своє розуміє.
А що сталося б, якби так Свята Ватра згасла?
Най Бог боронить, дрижачим голосом відповів дід. Якби її не стало, не стало б і Гуцульщини, тріснуло б серце світу. Але це ніколи не станеться, бо наш рід вогонь стереже. І ти будеш його стерегти.
Покажіть мені Святу Ватру, якщо я буду вашим наступником.
Заким станеш наступником й я допущу тебе перед лице Святої Ватри, мусиш наперед очиститися. Це буде тривати сім днів, бо через сім вод ти мусиш перейти, заки чистим стане твій дух, твоя душа і твоє тіло. В тому часі житимеш у хоромах і слухатимеш моїх наук у глибокій мовчанці.
Чи Свята Ватра
Дід не глянув навіть на Юру і увійшов у хороми. Очищення почалося.
IV
Серед великої світлиці горіла Свята Ватра. Коло неї з простягнутими руками стояв дід, побіч нього блідий із зворушення Юра і вслухувався в молитву діда, потихо повторюючи слова:
Ватро, Свята Ватро, почата в розцвілому сонці, що вогнистим кружком просувається по небі, запалена в серці світу на Гуцульщині Божими руками.
Ватро, горячко світу, ти проникаєш усе до дна. Вночі мітлистим світлом обливаєш небо, на землі у твердому кремені криєшся, живим вогнем ховаєшся в деревищі, блудними вогниками танцюєш над озерами, золотими язиками процвітаєш із скал, сліпучими блискавками перетинаєш повітря.
Ти гуцульське серце дивними любощами розколихуєш, з темних очей молодиць розіскреною пристрастю визираєш, сталевими іскрами з леґінським гнівом виприскуєш.
Твою силу кожний гуцул вичуває в розшалілих гуках потоків, в подиху лісів, в розпаленій маржині.
Ватро, Свята Ватро! Ти сторож наш під сумерком завитих віків. Ти всіх нас у невгнуте племя єднаєш, нашу роботу просвітлюєш і Ти ведеш нас у будущі віки.
Ти хоронила і боронила нас досі, бо Ти корінь нашого життя і оклик смерти наших ворогів. Хорони нас і далі: нас, маржинку нашу і наші верхи гордочолі.
Борони нас і будь благословенна!
Беручи за руку Юру, далі промовив сивобородий дід:
Приводжу перед Тебе нового сторожа, свого помічника й заступника. Очисти його, загартуй серце, просвіти. Так проникни його, як наших предків Ти проникала і перелий у нього спадщину батьків, твоїх сторожів, а молода сила хай прийме її на добро та славу.
Тихий, рівний, мякошовковий голос переливав дивну силу з старечих у молодечі груди, поширював їх, вогонь у серці викрешував. І вчув Юра, начеб він розростався, мужнів і доходив своєї сили. Старший на таємницю Гуцульщини, що цілим тягарем лягла на його плечі, вирівнявся Юра на цілий ріст, його очі зажевріли вогнем Святої Ватри.
Старий сторож відізвався:
Тепер іди, Юро, додому, і вертатимеш до мене під старі гуцульські рокові свята. Тоді будемо їх разом спроваджувати і над сивою стариною роздумувати. Як будеш у долинах, слухай отвертими вухами і гляди відкритими очима, приглядайся, чи пізьма[19] палає ще в яких родах, чи вже потахла зовсім.
V
Вернувся Юра до ґражди діда, в якого був вихованцем і пильно заходився коло своєї роботи. Старий опікун таки доглянув душевну переміну, що наступила в Юри, чи то міркуючи з очей, що дивним вогнем вигравали, чи то з тихої задуми, що з неї не виринав молодик. З нескриваним подивом глядів старий дід на Юру, одного ж разу так відізвався до нього:
V
Вернувся Юра до ґражди діда, в якого був вихованцем і пильно заходився коло своєї роботи. Старий опікун таки доглянув душевну переміну, що наступила в Юри, чи то міркуючи з очей, що дивним вогнем вигравали, чи то з тихої задуми, що з неї не виринав молодик. З нескриваним подивом глядів старий дід на Юру, одного ж разу так відізвався до нього:
Юро, дитино моя срібна та дорога, не можеш ти вже в мене сидіти як годованець, як мій прибраний син. До великих діл ти призначений, дивним вогнем горить твоє око. Вертайся назад до своєї хати і там очікуй своєї години.
Юра пробував переконувати опікуна, але це не вдалося йому. Сам відчував, що всі статки, які він досі стеріг і пильно-пильненько коло них ходив, якісь чужі йому стали. Заходячись коло роботи, що її все ж таки з рук не випускав, почував Юра нудьгу, яку розвівав самотою.
І стариня йому якась дальша стала. Він любив далі і діда, і бабу, але якось вже інакше.
«Чим же ж вони є для мене? думає не раз молодик. Такими самими гуцулами, як усі иньші, що я їх так дуже кохаю».
Чемність Юри старий розумів по-свому.
Іди, Юро, про харч і майно не журися, їду будемо тобі посилати дхаті, майно я вже тобі відказав. Наглядай лише час од часу за парубком і дівкою, щоб не пленталися поза себе.
VI
Юра вернувся до своєї власної хати і надходив деколи до опікуна, що, як виявилося, сам добре доглядав і парубка, і дівку так, що і маржина вчас була напоєна та видоєна, і сіна впорядку викошувані.
В короткому часі завважив Юра, що поведінка старого діда неначе б уділилася всім довколишнім сусідам, навіть і подальшим гуцулам. Щоправда, він не помагав їм, ніякого зілля їм не давав, все ж таки відчував, що держить гуцулів у своїх руках і може їх провадити.
Сам собі здивувався, як він міг вгамувати пізьму двох первих братів, яких бартки повисли над головами і врубувалися в тіло, мов у пень.
Миром вам, браття, поздоровив Юра озвірілих леґінів.
Піднесені топори застигли в повітрі, під темним оком Юри вчулися обидва винуваті. Розпалені бійкою лиця ще більше запашіли й обвинувачення поплили рікою.
Не вслухався Юра довго у те, що кидали на себе кревні верстаки.
Над лісом вадитеся, бо кепсько вам записали у розписі. Та яке в тебе господарство, Петрику, таке і в тебе, Іванку. Розвяжіть темний розпис та оба нарівні вживайте. Один більше від другого не врубає. А чи не шкода крови, що дармо зрошує трави? Заждіть, недалекий той час, коли і без ваших рук будуть її спускати, як воду з озера крізь отворену клязву[20].
Гасли гніви, і Петро відізвався, відвертаючи очі під поглядом Юри:
Правду Юра каже. Наші діди не вирубали і ми не зрубаємо ліса. Давай руку, Іванку!
Поцілуймося, Петрику!
Кревняки стиснули один одному руки і розтиснули пізьму в серці, подякувавши Юрі, весело пішли додому. Юра подивився услід за помиреними і втішився своїм ділом. Почав рахувати свої роки: минуло вісімнадцять.
Довго провадив своїми очима Юра обох співаків, як вони скрилися за закрутом, обернувся і пішов плаєм догори. Нараз шибла йому думка в голові.
Як леґіні сходили мирно долів, дивно уложилися їх бартки, сперті на плечах. Нагадували таємничий згад одвірка його хати. Сторож Святої Ватри вияснював йому недавно, що цей знак приносить щастя і відзначує найсильніших мольфарів із стародавніх родів.
Пригадуючи собі уложення барток, яких вістря були звернуті у той самий бік, доповнював Юра вияснення старого діда.
Зломаний хрест це знак спільної згоди. Від незапамятних часів доховався він у нас і щастя нам приносить, якщо вістря барток звернені у дружніх перегонах. Ломаний хрест знак злагоди і війни.
Юра пустився бігцем за леґінями, що розкотистим співом єдналися з собою. Завернув обох до своєї хати і там, показуючи на таємничий знак і їх бартки, довго розказував їм про злагоду і пізьму, що єднає і розділює гуцульські роди.
Мовчки слухали леґіні слів, що розкривали їм таємниці стародавніх часів і стали невідлучними товаришами Юри.
VII
Гуцульщина живе по-свому. Твердо вкопалися гори в землю, і хто зможе їх рушити? думав не один, по короткій задумі кидав знову оком за біланею[21], якої дзвінок замовк у густому малиннику І далі кождий жив по-свому: не шукаючи нікого, не признаючи нічого. З Кут вийшов кіньми Петришко додому і зараз таки прийшов до Юри, в якого вже застав свою побратима Івана.