Біда нам, братчики!
Не перестрашуй, відізвався Іван, але скажи, що сталося.
За Сокільським найшов я чужий ходак[22]. Пхаються вже шарапатки в гори. По дорозі говорив мені Дмитро Дідушків, що видів із груня, як чорна хмара розділилася на Устєріках і частина пішла вгору Білою Рікою, частина завернула в Річки.
Юрі пригадалися довгі святочні розмови з дідом, сторожем Святої Ватри; пригадав собі і про намагання Арідника, що нетерпеливо очікує згасання Святої Ватри. Наплив на Білу Ріку і Білу Річку, між якими горіла Свята Ватра, дивним острахом наповнили його серце.
Від подумав: певний знак, що хочуть Святу Ватру згасити, щоб серце Гуцульщини перестало битися.
Вийди, Іванку, і запали віху всім на осторогу.
За хвилину жмути соломи зашипіли високо в повітрі, іскрами розсипалися і потахли.
На тлі темного неба зарисувалися знову з притаєною силою верхи. За хвилину на південному сході спалахнув вогник, неначе би хто запалив сірник. Спалахнув і згас. Незабаром бухнув криваво-червоний знак вогню і дихнув полумінню до неба. Загорілася Маркова кичеря. За нею мигнув перехрестянський грунь, Скупова, Зміянки і Кринти. Відізвалася Магура. Магурка і подали знак Костричі. Ціла Гуцульщина загоріла, грунь від груня, ґражда від ґражди перекликувалися трембітами порозумівалися:
В-ар-ту-у-у-у-й!
Зложена присяга перед Святою Ватрою, мов раненого оленя, підірвала Юру, і він пігнав на Світлу Царинку до старого сторожа з тривожними вістками.
Тим часом із боліт і запліснілих озер роздалися різкі свисти і темні постаті заповнили долини, щоб покарати красноільців і зеленців за їх буту зухвалу і змагатися за владу Арідника.
Не мали часу схреститися бартки в таємничий знак ломаного хреста. Мов сарана, обступали темні постаті ґражди, витягали людей і витереблювали їх, голими руками брали.
І хату Юри облягла сарана, й Івана силою витягнули на подвіря. Почали питатися, де зник Юра.
Не знаю.
Чекай, зараз знатимеш, і сильні руки вхопили його та твердими мотузами прикрутили до лавки, перепихаючи через дошку руки і ноги. Тіло Йвана натягнулося, мов струна на скрипці. В розтягнене тіло посипались важкі удари, що розсікали мясо на шатковану капусту.
Де Юра?
Іван мовчав і здвоєні удари посипалися знову градом.
Де Юра?
Знову мовчанка і змучених заступили свіжі, що вже не признання, але оклику болю з заціплених уст добивалися.
І Йван відізвався:
Гей, чорти, смага би вас втяла, що так моє тіло тнете і шматкуєте. Мало вам моєї крови? Дивіться, отам копанкою везуть повні вози накиданих гуцулів, як снопів, а кров аж стікає чуркалами по колесах і калюжі з неї робить на вибоїнах.
Далі бєш, щезнику? Іди, пий її, як тобі мало. Ти в голову бєш? А в голові бодай тобі наскіпало. Щез і би ти в озера та в тріски. Нещастя би тобі коло хати плелося. А щоб ти сперся, де вітер спирається. Ото мені відважні! Пес ригав би такими зайцями. Розвяжи руки, дай сокиру, тоді стріляй в саме серце. Ще знайдеться в мене викохана силка, аби тобі голову розвалити, як грім смереку. Пек тобі та цур. Щез би ти та скамянів. Агій, тьфу тобі в лице, з цими словами Іван з усієї сили плюнув у лице старшому.
Відвязати, впав короткий приказ. Івана відвязали від лавки, але звязані руки і ноги лишилися. Кров косицями грала з розбитого Івана. Наточену у миску кров приставлено до Йванових уст.
Пий!
Іван дико подивився на старшого і в тій хвилині його лице занурив у миску сильний удар у спину, другий збив у скошену траву. Чотирьох безувірів розсілося на його руках, ногах і голові. Розіпнятий на власній землі лежав Іван, і катування розпочалося наново. Дико ревіли озвірілі, тільки Іван мовчав. Втиснуте лице вражим тягарем у скошену траву попробивали гострі шпатарі на решето і нашпікували його патичками.
Трава жадібно ссала кров і життя разом із нею висисала. Запеклі грудки крови виповнили рот Іванові, і він зачав дуситися. Захарчав, обертаючи голову набік, та замість повітря грудка землі захрускотіла йому між зубами, і викинути її не було сили
Удари втихли, повітря легше відітхнуло, та Іван не рухався з місця.
Підняти і повісити на жертку, скомандував старший.
За хвилину Іван висів на жертці, як кривавий шматок мяса, привязаний за руки і груди.
До нього зближився старший щезник.
Ти посилав мене, хаме, пити кров. Я напюся її, але не з дороги, тільки з твойого серця, бо тільки з нього найчистіша бє, як з джерела, я ж люблю понад усе чистоту.
З цими словами пядь за пядей затискав під ліві ребра короткий ніж і, відступаючи на бік, скоро його витяг.
Свиснула довгою цівкою кров із грудей і поплила в підставлену чарку та наповнила її по саміські береги.
«Буду знати, як смакує гуцульська кров», подумав старший та, приймаючи з рук підвладних чарку, голосно крикнув:
За нашу перемогу над гуцульським племенем!
А під Скуповою грізно розсміялись гуки Річок, небо заплакало над Іваном сріблистою росою. Вітер, що присів десь в Сурдуку, свиснув долинами, впився в груди гір і переказав чорногорським верхам про красноільське катування: і Говірлі, і Мунчелові, і Скорушному, і Стогові, і всім, всім.
VIII
А Юра тимчасом поспішає, і не бачить, що з-під корча піднеслися дві постаті і поповзли зазирцем за ним. По дорозі відлучилася одна і погнала до невеличкої ватаги, що стояла на сусідньому груні, друга далі вилася гадом у траві за Юрою.
І вже минув Юра Лудову, Стефулець, Пнівє і Гостин. Тоді звернув із плаю і почав продиратися густими хащами. Оглянувшися довкола себе, увійшов у камінний потайник. Глухо загуділи під його стопами камінні плити та одночасно Юра вчув, що їх згук закаламучений другим.
Як рись скочив він у найвужчому просмику за камінний залім і, як тільки показалася одна постать важкий топір опустився вділ. Потім удруге, утретє, вчетверте.
Молодий гуцул залишився сам.
Очікуючи підступу, ще довго ждав Юра під каменем та більше вже ніхто не показався. Заспокоєний хвилинною перемогою, але затривожений життям діда і Святою Ватрою, пігнав леґінь темними потайниками далі.
На царинці стялася йому кров у жилах. З горючої хати вибіг старий дід із залізним кубком, в якому курилася Свята Ватра. Навздогін за дідом пустилося кілька постатей і кільканадцятьма скоками догонили його. Дід, падаючи до землі, висипав грань із кубка й вона запалила сухий шувар.
Відтягаючи трупа з пожару, старалися вирвати з рук діда посудину з жаром. Надаремно. Суха рука наче зрослася з залізом. Хтось бистроумний відтяв руку в сугубі і серед криків товаришів підняв її, щоб віднести до хати Святу Ватру.
Там серед радісних окликів Свята Ватра загасилася
Зареготався Арідник в Пресподі і ланцюхи почали звільнювати його з своїх вікових обіймів. І докотився скажений регіт темними потайниками Преспода, струснув Тридевяту Землю, відбитою хвилею помчав по морях, скелі розторощував, бурі зривав, коли виринув з Несамовитого Озера виломив сто двадцять скель із гребеня Говірлі, з корінем змів ліси у Дзимброні, на роздоріжжях змішався з радісним ревом.
Задрижали перший раз гуцули і розпука шарпнула їх серцями. Мов здеревілий, стояв Юра. Розшалілий танок реготу Арідника схаменув його. Він впав на землю та, повзучи серед густої трави, підліз до горючого шувару і запалив від нього наборзі скручений з сухої хвої смолоскип, опісля одним скоком опинився в потайнику.
І нагло вчув Арідник, що кайдани, які розвільнювалися, знову цупко вхопили його у свої могутні кліщі.
Радісний регіт завмер на його здивованій і викривленій пащі.
І гуцули стрепенулися. Вчули, що ще не надходить їм заглада, і їх серця взялися знову полумям Вічної Ватри.
Спокуси бісівські
Змагання святих із бісами улюблена тема давньої житійної літератури. Фактично саме ці оповіді й належать до наймоторошніших зі всього масиву української літератури про чорта. У середні віки чорт навівав жах, який з успіхом роздмухувала церква. Сотні тисяч людей у тодішній Європі божилися, що бачили диявола на власні очі. Абсолютно реальним був диявол для святих подвижників і пустельників. Навіть у пізніші часи сатана сприймався як непомильна дійсність, постаючи в образі єретиків і представників ворожих релігійних напрямків.
Православні отці церкви в полемічному запалі слугами сатани називали уніатів і католиків, а Папу Римського самим антихристом. Але й католики не залишалися в боргу і тими самими епітетами хрестили православних та протестантів. Повязаність із дияволом приписувалося в Україні та Польщі різним народам євреям, циганам, німцям. У церковній пропаганді, адресованій простолюду, на першому плані фігурували контакти іновірців з сатаною. Лютера найчастіше називали сином диявола, а синоди іновірців називали пекельними сеймами. Диявол і єретизм стали пропагандовим кліше, яке також вживалося в церковній іконографії.