Ну, хіба тільки тому, сказав нарешті, що я щасливо продав муку в Чугуєві! Хай буде по-вашому! Тільки вже ти, братчику, не відкрутишся і розкажеш усе, як було!
Олекса Стороженко
Народився 24.ХІ.1805 р. у с. Лисогори на Чернігівщині в старовинній козацькій родині. У 18211823 рр. вчився в Харківському шляхетному пансіоні, пізніше близько тридцяти років служив у війську. Вийшовши у відставку, в 1868 р. поселився на хуторі Тришині коло м. Берестя (тепер Брест). Тут займався літературною працею, малюванням, музикою, різьбленням, садівництвом. За проєкт памятника Несторові-літописцю здобув звання художника-академіка. Помер 18.ХІ.1874 р. на своєму хуторі, де й похований.
Залишив історичні повісті, оповідання, фантастичні новели та казки, в яких зокрема діють і чорти та інші міфологічні персонажі: «Ярчук», «Лісовий дідько й непевний», «Межигорський дід», «Суджена», «Дорош» і повість «Марко Проклятий».
Чортова корчма
Раз, походом із Курської губернії в херсонські степи, переправившись через Дніпро, прийшов наш штаб на «дньовку» в село Сведовок. Село розкинулось в долині, а кругом оточували його високі гори, вкриті одвічним лісом. Мені сказали, що в лісі багацько вальдшнепів, і я на другий день пішов пополювать. Щоб не заблудиться в гущах, я узяв з собою хазяйського сина, парубка по двадцятому року; думаю собі: проведе, а часом як встрелю на плесі качку, то буде кому й витягти. В лісі вальдшнепів здіймалось до біса, так за гущиною не зручно було стрілять; от ми, пообідавши у лісничого, й вибрались з нетрів ік Дніпру, щоб пополювать ще на качок та куликів.
Вже надвечір, як став стухать жар, повертались ми у село луговиною. Не доходячи верстви зо три до села, побачив я на горі велику руїну мурованої будови. Сонце сідало і огненним промінням освіщало темні мури, а за ними і наоколо чор-нів ліс.
Що це за руїна? спитав я парубка.
Це «Чортова корчма», одказував парубок.
Як чортова?
У сій корчмі колись, давно вже, шинкували чорти, та й досі щороку перед Різдвом бенкетують тутечки з відьмами.
Хто ж бачив, як вони бенкетують?
Були такі, що бачили, та й розказували тим, що не бачили.
Я зійшов на гору, щоб огледіть руїну. Корчма була стародавньої будівлі: широкі стіни і покої під зводами. В першому покою, на камяному помості, було розкидане скло од битих пляшок, кістки; а біля розваленої груби лежала кабиця, багацько битих горшків і купа попелу з вугіллям. Видко було, що тутечки ще не так давно щось готували і добре гуляли.
Так, так, сказав я, бенкетували, тільки не знаю хто: чи люди, чи чорти?
Кому ж більш і товктись тутечки, одказав парубок, як не чортам! Яка нечиста мати понесе сюди чоловіка!
Розкажи ж мені, хто довідався, що в сій корчмі шинкували чорти? Як про се розказують?
От як про се розказують старі люди, почав парубок. Ще за часів Січі, недалечко од сієї корчми, доживав віку старий запорожець. Мав він хату на дві половини, на одній у світличці сам жив, а на другій жила бабуся, що його годувала і доглядала. Запорожця того всі поважали, бо дуже добра і чесна була людина; не гнула перед ним кирпи і старшина, ходили до його і прості люди, деколи заходили й татари (бо й по-татарськи знав), і жиди; та він і чортів не цуравсь: інколи й біси до його навертались, то він було розпитує їх і бавиться з ними.
Раз, перед Різдвом, тільки що вернувся він з всеношної, чує щось шкряба біля дверей. Запорожець думав, що кішка, тільки відчинив, а в хату шасть чорт; хука в лапки і підскакує халяндри, бачите дуже приморозило, так чорта пройняв циганський піт.
Та й змерз же! каже чорт, такий мороз, що аж очі злипаються! Будьте ласкаві, добродію, пустіть погріться.
Грійся, вражий сину, каже запорожець, поскубши тихенько за вухо чорта.
Спасибі вам, добродію, каже чорт, за вашу ласку. Та й сів біля грубки.
Відкіля се, спитав і запорожець, нечиста мати тебе принесла?
Здалека, каже чорт, аж з того краю світу!
Що ж ти там робив? спитав старий.
Звісно що, каже чорт, іскушав людей. Що ж нам, чортам, більше й робить
І не обридне вам, каже запорожець, чорти батька зна чого блукать по світу! пора б вже вам і вгамуваться
Е, добродію, каже чорт, збіднившись, не наша сила, не наша й воля; і в нас є старшина, сиріч начальство треба, бачите, слухаться; скачи враже, як пан каже. А то який би його біс отак і по світу товкся! Подивіться лишень на мене: гасаючи, всі кігтики на лапках попритирав, і шерсть на боках повилазила!.. Та ще коли б ви знали, що вони вигадують тамечки у пеклі: понастроювали скрізь тих шинків, корчем, запроваджують бенкети, ігрища, гоцаки, гропаки, гопаки!..
Е, добродію, каже чорт, збіднившись, не наша сила, не наша й воля; і в нас є старшина, сиріч начальство треба, бачите, слухаться; скачи враже, як пан каже. А то який би його біс отак і по світу товкся! Подивіться лишень на мене: гасаючи, всі кігтики на лапках попритирав, і шерсть на боках повилазила!.. Та ще коли б ви знали, що вони вигадують тамечки у пеклі: понастроювали скрізь тих шинків, корчем, запроваджують бенкети, ігрища, гоцаки, гропаки, гопаки!..
Невелика ще біда, каже запорожець, з тих шинків, корчем і ігрищів: прийде чоловік у шинок, випє собі на здоровя чарку горілки, зїсть оселедець, другий; зберуться на празник або в неділю парубки та дівчата, погуляють собі, потанцюють, а деякі спаруються і одружаться
Коли б так! каже чорт, то б нічого було й казать; а то хоч би і в сій корчмі, що біля вас Чи ви знаєте, добродію, хто там шинкує?..
Казали якийсь жид, каже запорожець.
Який вам жид! одказав чорт зареготавшись, наш-таки чорт та ще й з Києва відьми налітають.
Глянь! каже запорожець, не знав я сього, а то б пішов подивиться!.. А ти ж, чорте, пита, що там робиш?
Що я роблю?.. Танцюю, каже чорт, сьогодні важний задамо бенкет, і музика таки наша, пекельна, буде, а вже які відьми з Києва назлітаються, навіки гарні! Приходьте, добродію, до нас, побачите, як я буду танцювать гопака і гоцака!
Пішов би, одказує запорожець, так нікому ж мене провести, старий вже збіса став
Я ж вас проведу, каже чорт, разом і ідемо.
Добре! каже запорожець. Побачимо, як там у вас, у чортів, люди бенкетують.
Виголивсь запорожець, одяг червоний жупан з вильотами, що пообшивані брузументами, обувсь у чоботи-сапянці, підперезався шалевим поясом, причепив шаблюку і вусів не забув наваксить, та, взявши чорта за хвіст, і пішов у корчму. Як зблизились ік корчмі, приглядується запорожець, аж перед ним не чорт вже, а парубок у чорному кобеняку, підперезаний червоним поясом, в смушевій шапці; і вже тримає його не за хвіст, а за кобеняк.
Увійшов запорожець у корчму, дивиться народу повнісінько, як у церкві; по всіх ліхтарях позасвічувані свічки: дарма, що шабашкові, а палають, неначе воскові в ставниках. Тільки вгледів орендар запорожця, зараз і підскочив до його з пляшкою.
Мозе, пан добродзій, каже, позволі келішек гданської вудки?
Всип, каже запорожець, побачимо, що там за гданська!
Випив запорожець аж зацмокав така кріпка та смачна.
Мозе, сце, каже орендар, пан добродзій позволі келішек?
Випив запорожець і другу. Якось йому повеселішало, неначе помолодшав. А тут як ушкварять музики джинжируху! та й гарно ж грали, матері їх лихо: скрипиця так і виспівує, бубни гудуть, гуркотять, цимбали, мов дзвоники, дзвонять. Як почув старий, так аж жижки у його затрусились, самі ноги затупотіли. Зараз і почали танцювать. Дівчата такі гарні, одна в одну. Пішов у танець і той чорт, що привів запорожця. Знатно танцює, гаспидів син! Не вдержався і старий, ну й собі по-запорозьки: і викрутасом, і вихилясом, цокотить підківками, вистрибує, ноги вище голови задира. Парубоцтво й дівчата кругом обступили, дивуються і на чорта вже не дивляться. Танцював старий, поки в його духу не захопило. А тут де не взявсь орендар з пляшкою і знов до його:
Мозе, пан добродзій позволі келішек вудки?
А запорожцеві того тільки й треба: випив, трошки оддихав і знов пішов із чортом козачка. Як натанцювались, повів чорт старого по других покоях. Увійшли в один, все парубки та дівчата, сидять собі парками, розмовляють і чоломкаються. Увійшли у другий аж грають у карти: на столі купи грошей, мідні й срібні, а кругом стола людей-людей; були між ними і з сивими чубами Незчувся запорожець, як і сам став грать. Здали карти раз, вдруге вже й таляра програв! «Що за біс! думає собі, у одного чоловіка усе хлюсти[5]». Коли зирк, аж він вийма з кишені карти. Запорожець черк його по пиці, а той старого за груди.
Е, ні, гримнув запорожець, постривай, роби що-небудь одно; коли шахруєш, так і шахруй, а я почав тебе бить, так і буду товкти! Та і вдруге йому затопив.
Той ґвалту; відкіля не взявсь орендар, до запорожця як крикне:
За сцо ви бєте моїх гостей?.. Ми вас прозенемо з кумпаніїї.
Мовчи, чорте, гримнув запорожець, зась тобі до людей, знай своє пекло!..
Який я цорт, одказує орендар, я цесний єврей!