Брешеш, каже запорожець, от як стягну з тебе жидівські галанці[6], та й відотну тобі хвіст, щоб знав, як приймать шахраїв до гурту!..
А чорт, що привів запорожця, смик орендаря за шляфрок.
Хто сахруе, хто? загугнів орендар, неначе й не знає хто.
Ось хто, гримнув запорожець, та знов черк по пиці шахрая.
А орендар до нього:
Як ти осміливсь ошукувать пана добродзія?
Далі каже другим;
Забирайте, панове, його гросі і зеніть з корчми!.. Я приймаю тільки цесних людей!
Духом розхапали гроші, женуть шахрая в потилицю, а жид до запорожця з пляшкою.
Мозе, пан добродзїй позволі келішек вудки?
Частує запорожця, а тут прибігли дві дівчини, такі гарні, певно, відьми: білі, повні, щоки горять, очі, як зірочки, ясніють; втомились танцюючи, так повні груди і підіймаються догори. Вхопили старого під руки та й повели.
Потанцюйте ще, добродію, просять, люди кажуть, що, мабуть, у вас чорти сидять в чоботях!
А може, й сидять, каже запорожець, бо чорт мене обував.
Знов пішов гайдука садить, так за відьом і держиться; насилу вже чорт вивів його з корчми. Сказано, запорозька натура, і байдуже йому: з ким би не гулять, аби гулять!.. Повів чорт запорожця додому; насилу диба неборак; дуже-таки втомився, обома руками держиться за хвіст, аж стогне сердешний чорт. Як дійшов старий до своєї господи, попрощався з чортом та й став стукать у двері. Відчинила бабуся, світить, а запорожець до неї, ну її обнімать та до серця тулить, а баба від його трохи каганця не впустила.
Бог з вами, добродію! каже. Що се ви робите, чи ви не здуріли?
Насилу його утихомирила і положила спати. На другий день прокинувся запорожець, дивиться бабуся стоїть біля його ліжка.
А що, спитав запорожець, чи вже благовістили до церкви?
Де вам благовістили! каже баба. Добрі люди вже й пообідали; я вже думала, чи не заснули ви на віки вічні!
Як схопиться запорожець, як крикне:
Ну, не бісового ж тобі сина й чорти! Чого гаспиди наробили: на Різдво не довелось мені в церкві бути й Богу помолиться. Ні, каже, сього не можна Як таку волю їм дать, то вони всіх людей з пантелику зібють; мабуть, не я один опізнивсь до церкви!..
Одягся і пішов до попа, розказав йому все, як було, зібрали мирян, порадились та й рішили: спалить диявольську корчму. Так хоч і спалили, а все ж таки щороку, перед Різдвом, товчуться і бенкетують тутечки чорти й відьми. Як бачите, ніхто й цегли не бере на груби, бояться. Так ся анахтемська руїна, мабуть, буде стоять аж до кінця світу!..
Добре, додав парубок, що тоді були на світі такі люди, як оцей запорожець, що розказую: було й кому довідаться, що шинкують чорти, а теперечки кожному байдуже.
Юрій Ревякин
Київський белетрист, з кінця 1890-х рр. і до революції регулярно публікував містичні та пригодницькі оповідання в газеті «Киевлянин». Захоплювався спіритизмом. Писав російською, але всі його твори тісно повязані з українськими легендами та повірями.
Оповідання подається в перекладі упорядника за газетою «Киевлянин», 1900 ( 289, 290), 1908 ( 356).
Нечиста сила
Діло це давнє і доволі голосне. Вперше я почув про нього в другій половині 60-х років у містечку Вовчанську на Харківщині. Містечко те було задрипане, забите і сполучалося лише з одним Харковом, а далі й дороги жодної не було, просто кінець світу, але в його повіті проживало чимало заможних дідичів.
Місце нашої історії село Липці Харківського повіту, що за 28 верст від Харкова дорогою до Білгорода. Не раз я чував від очевидців оповіді про надприродні події в Липцях, свідками яких була понад тисяча люду і якби не достовірні люди передавали, думав би, що байка. З віком деталі тих оповідок випарувалися з памяті, але так сталося, що зустрівся з полковником, з яким учився в школі.
Ото я його й запросив до себе на гостину саме на Різдво 1892 року. Побесідували ми з ним аж за північ, згадавши юнацькі роки. Розповідаючи деталі своїх перших кроків на офіцерській службі, він згадав, що стоянка його ескадрону була в Липцях.
Там, де відбулася надприродна подія? запитав я.
Це ти про ту чортівню?
Отже, й ти чув.
Яке там чув! Я й очевидцем був, власними очима бачив і навіть був одним з учасників охоронної варти.
Будь ласка, розкажи, бо я чував про це давно і вже мало що пригадую
Полковник за своїм звичаєм закурив папіросу, підкрутив свої ріденькі вусики і став оповідати:
На околиці села стояв камяний, критий соломою, дім на 67 кімнат; винаймав його начальник майор Жандак. Був це чоловяга дебелий, похилого віку, сивий, але ще доволі жвавий, енергійний. Він був одружений, визначався діловитістю, гостинністю і хоробрістю. Прожив він у тому будинку довго й мирно, без жодних пригод, але от у 1862 році в будинку стало відбуватися щось дивовижне. То невідомий стукіт лунає, то галас, а далі і ще гірше: ото готується обід, а горщик з борщем вискочить із печі, гугупне на підлогу і на друзки. Пательня з печенею вилізе, підніметься в повітря, помандрує уздовж стін і хрусь! Що за оказія! Підібрали черепки, витерли підлогу, поставили в піч другий горщик знову те саме! Зостався майор із сімєю без обіду, перекусили там чогось насухо і чекають, що ж то далі буде.
Завтра нічого, спокійно, а за кілька днів та сама історія. Покликав майор священика молебень відслужити, окропили дім, та й це не помогло. І стукіт, і галас, і в печі ніщо не всидить, вилізає. Геть біда. Так воно й тривало з перервами: то бешкетує нечистий, то затихне. Здавалося, що вже простіше кинути зачарований дім і переселитися в другий, але майор був не з полохливих та з характером.
Брешеш, каже, не ти мене, а я тебе вижену!
Частенько доводилося голодувати його сімї, а він водно не піддається. З весни 63-го стало ще гірше. Якось відчинилися двері в льосі і вилізла звідти діжка з огірками, крутнулась у повітрі, та як гримнеться на друзки, а огірки розсипалися по всьому двору. Наступного дня вилізає діжка з капустою, а за нею і все решта, що в льосі було, нічого з запасів не залишилося.
А майор знай тільки твердить: «Брешеш, не здолаєш, з голоду здохну, а не піду, не піддамся такій-сякій капості».
Врешті справа дійшла і до поважніших збитків. Щойно поставлять самовар чи розгоряться в печі дрова, то вугіль так і летить на всі боки, вони ухиляються, гасять, але як тут ухилитися! Раз навіть таки пожежа спалахнула.
І вогнем мене не виживеш, приказував старий майор, ти мені вогонь, а я тобі воду. Ще побачимо, чия взяла.
Та ба боротьба виявилася не під силу. Вночі вибухнула друга пожежа, і бідний майор втратив усе своє майно та й сам ледве ногами накивав. А будинку нічого не зашкодило.
Ну все, зітхнув він, здаюсь, перемогла нечисть. Донесення треба писати.
Написав бідолаха донесення, послав начальству і найняв інший будинок. У вересні 63-го наш ескадронний командир отримав наказ оточити дім і нікого звідти не випускати. Поставили пів ескадрону кроків за сто довкіл дому на конях в бойовій амуніції. Через пів доби зміна, нова половина ескадрону. Простояли ми отак чотири доби нічого, все тихо і з дому ніхто не виходить. На пятий день наїхало з Харкова начальство, губернатор, архієрей, слідчі, поліція і комісія з кількох університетських професорів.
Ну, думаю, кінець загадці, прибули люди науки, вони то швидко таємницю розкриють та вивільнять нас від безглуздого вартування.
Ясно, що тут збіглося чимало роззяв з усього села.
Ото почався молебень. Почався, та відразу й закінчився. Першим ділом з рук протодиякона вирвалося кадило і стало кружляти над головами присутніх, а потім настало таке, що не приведи Господи! Пролунав незрозумілий сильний гуркіт і з подвіря зачарованого будинку вилетів град каміння, націлений так спритно, що кожен камінь попадав без промаху, кому в голову, кому в груди. Одні бігом, інші повзком кинулися тікати, і перед домом зосталися тільки ми, улани, в кінній лаві.
Злізай! скомандував командир.
Ескадрон спішився.
Шаблі наголо! Бігом марш!
Побігли солдати, ось уже й біля воріт. Та так і стали, як укопані: зі всіх вікон бухнуло полумя, полетіли палаючі поліна, і відновилася шалена камяна канонада. Сурмач дав відбій, і ми з опаленими і частково потовченими обличчями мусили відступити, хоч і не без задоволення. Та воно й не дивно, бо жодному солдату не хочеться битися з невідомим і невидимим ворогом.
Щойно ми відступили, і пожежа, і канонада самі собою припинилися, а дім і далі не постраждав.
Гості з Харкова розїхалися, комісія, склавши акт, теж, а нас знову поставили довкола зачаклованого будинку. Простояли ми ще днів шість. Намучилися, що страх. Де ж бо ото пів доби сидіти на конях без діла та ще весь час будучи напоготові: що ще та лиха сила може вчудити.
Нарешті один солдат не витримав та й каже: «А піду я, братці, туди, до неї, все одно пропадати доведеться!»