Якось прибіг Опанасик зі школи, а очка у нього так і горять.
Тату, каже, наш учитель з міста скрипку привіз собі.
Ну то й що? запитує Лавро.
Ох же ж грає вона наче співає. Я вчитися хочу грати на скрипці.
Тут батько й згадав, що у нього висить в коморі скрипка покійного брата. Чому, думає, не потішити хлопця.
А що буде, питає він Опанасика, якщо я тобі чудову скрипочку подарую?
Хлопчик зрадів і кинувся руки цілувати у батька. Сказано, зроблено, винесли з комори цю прокляту скрипку і дали її хлопчикові. Як дали її, так він і прикипів до неї. Схопив її і потягнув зараз же до вчителя. Той оглянув скрипку і відразу визначив, що то дорога річ. Почав ото Опанасик, окрім усіх наук, ще вчитися грі на скрипці з книжки, яку дав йому вчитель. Сяде бувало собі під грушею, поставить перед собою книжку, дивиться туди і грає.
Люди з того дивувалися і казали, що та заклята скрипка не принесе добра, дитиною, либонь, оволоділа нечиста сила і доведе до того ж, до чого довела брата Лавра або пропаде де-небудь у болоті, або згорить під чужим тином. Та й почали вони Лавра переконувати, що він дитину занапастить, бо хлопчикові не книжки потрібні та скрипочки, а нехай спочатку пасе гусей, а потім нехай з кіньми на ніч їздить. Як підросте, хай ходить за плугом, дрова рубає, одним словом, як усі мужицькі діти. Інакше вийде з нього ледащо ні Богові свічка, ні чорту коцюба. А, головне, навіщо дитині ця проклята скрипка? Хіба, казали, не чув ти від свого ж брата, що він грав на ній з чортами серед болота і що сам біс склеїв її своєю нечистою силою?
Міцно замислився Лавро і вирішив, що треба зупинити зло з самого початку, поки не буде пізно. Одного вечора вискочив Лавро з хати, підійшов до Опанасика, що грав на скрипці, узяв її, вдарив об паркан, розбив на друзки і розкидав по городу.
Досить, Опанасику, грати, будь вона проклята, ця скрипка!
Дивиться, а хлопчик раптом побілів, як полотно, рот відкрив і нічого не може відповість. Так постояв трішки і впав на землю, як мертвий. Вискочила з хати дружина Лавра і стала голосити на все село. Лавро теж побілів. Помер, думали, хлопчик. Набралися такого страху, що ледь з глузду не зїхали, а тут на ту пору якраз підійшов шкільний учитель. Як довідався в чому справу, так і накинувся на Лавра.
Хто вас таким дурницям учить?
Оживив учитель Опанасика, заспокоїли його, як могли. А він плаче, не перестає. Став тут учитель шпетити Лавра, що він вірить забобонам. А тим часом з хлопчика може вийти неабиякий музика. Аж заплакав Лавро, нарікаючи, що не в добру годину залишив у коморі братову скрипку.
Тим часом хлопчик трохи заспокоївся, поки учитель умовляв Лавра, потихеньку вийшов з хати і побіг туди, де батько розкидав шматки його скрипки. Вечір був ясний, місяць добре світив. Шукає ніде навіть малого шматочка не видно. Коли дивиться, а назустріч йому з-за левади йде священик, ласкавий і добрий такий, що хлопчик не злякався його зовсім.
Чого ти, питає він, шукаєш?
Тато мій скрипку розбив! і ну плакати.
А то ж відомо вже, що це за пан був, либонь, той самий, що запрошував брата Лавра грати на сухе болото. Він засміявся і показує Опанасику його скрипку цілісіньку.
Не плач, ось вона, сховай її гарненько, щоб тато не бачив, та грай, скільки собі хочеш.
Дитина, сказано, не в силах все розуміти, побачила, що його скрипка не розбилася, зраділа, втекла до клуні і сховала в сіні.
Відтак уже Лавро змирився з тим, що синок вчиться грати. Але на лихо йому жінка померла, за якийсь час взяв молоду вдову, а та стала знущатися над Опанасиком. Народила Лаврові ще двох синів, а Опанасика била і ганяла. Учитель хотів було забрати талановитого хлопчика до міста, Лавро й погодився, та незабаром привалила його колода, й помер. Після смерті Лавра для Опанасика настали вже чорні дні. Насамперед мачуха не відпустила його разом з учителем в місто. Тоді він утік, але вона його догнала й завернула. А потім скрипку забрала і проміняла її у проїжджого жида на різні господарські речі. Відтоді перестав Опанасик розмовляти і зайшло на нього якесь затьмарення. Стане, бувало, і дивиться в той бік, куди поїхав учитель. Била його мачуха без милосердя рогачами, батогом, лопатою, що в руки попало, тим і святила його.
Головне, запевняють люди, став йому зявлятися злий дух, певно, той самий, що був опікуном проклятої скрипки. Ніхто його окрім Опанасика не міг бачити. Але не раз чули, що хлопчик з кимось розмовляє, бурмоче іноді цілу годину, притулившись обличчям до старої груші, доти розмовляє, поки мачуха не вискочить з хати і не шарпне гарненько за волосся. Тоді замовкне на цілий тиждень і не можна почути від нього жодного слова. А то, бува, візьме якусь дощинку, сяде й водить по ній прутиком, ніби на скрипці грає.
Головне, запевняють люди, став йому зявлятися злий дух, певно, той самий, що був опікуном проклятої скрипки. Ніхто його окрім Опанасика не міг бачити. Але не раз чули, що хлопчик з кимось розмовляє, бурмоче іноді цілу годину, притулившись обличчям до старої груші, доти розмовляє, поки мачуха не вискочить з хати і не шарпне гарненько за волосся. Тоді замовкне на цілий тиждень і не можна почути від нього жодного слова. А то, бува, візьме якусь дощинку, сяде й водить по ній прутиком, ніби на скрипці грає.
Отака біда з дитиною приключилася, закінчив Трохим свою оповідь.
А тим часом і ранок настав, а ми нічого так і не вполювали. Закляла, видно, нас відьма.
Коли ж верталися назад, то побачили, що на краю греблі сидів, скорчившись, Опанасик. Він погойдував своєю побитою головою і грав на дощечці, грав, рухаючи уявним смичком, як справжній скрипаль. Часами відкривав, жмурячись від веселого сонця, бліді очі і, усміхаючись блаженною усмішкою, мовби вслухувався в невловимо-прекрасну гармонію золотого ранку.
Ми тихенько обійшли боком жертву проклятої скрипки, не бажаючи лякати Опанасика в таку спокійну хвилину.
Степан Васильченко
Справжнє прізвище Степан Панасенко. Народився 8.І.1878 р. в м. Ічня на Чернігівщині в сільській родині. Вчителював, сидів у тюрмі. З 1910 р. жив у Києві, працював у редакції «Ради». Після війни знову вчителював. Помер письменник у злигоднях 11.VІІІ.1932 р. у київській лікарні.
Автор повістей, оповідань, казок та драм.
В хуртовину
Молоденький чортик, що його випустили святами пожирувати, з радощів брякнувся прямо в кучугуру снігу, зарився в його головою, а ногами став таке виробляти, що зразу знялася курява, за якою не видно стало світу; потім схопився й став гасати по полю. Перескакуючи через бескеття й спотикаючись по снігу, він то з вереском летів по полю наввипередки з вітром, то, розставивши лапки, нісся йому назустріч, і коли старий дідуга-вітер хапав його в обійми, підіймав угору мало не до хмар і, надувши свою полотняну сорочку, одним духом мчав його десятки гонів понад степом, чортик вюном вертівся в його руках, верещав і заходився від реготу.
Взявшись у боки руками й стиха посвистуючи, він навшпиньках подався до шляху, де їхали сани, догнав їх і вчепився на задок.
У санях сиділи дві закутані, запорошені снігом постаті.
Чортик боком схилив до їх ухо й слухає.
Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому щось на ухо, намагаючись пересилити хугу.
Василь Миронович, чоловік смирний і побожний, під чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, і давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, аж той або пускав з язика чорта, або зовсім мовчав.
Хіба ж не так я кажу? питався у його старшина.
Той тільки щось собі замурчав.
Втерявши надію як-небудь розворушити сусіда, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дістав коробочку із сірниками і, щільно затуляючись долонями, став закурювати.
Щось дмухнуло під самим носом у старшини сірник погас другий, третій
Писар заворушився, кашлянув і хрипким голосом промовив:
Н-не закурите.
Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю! веселенько одповів старшина, радіючи, що писар заговорив-таки.
Ні, не закурите Бачте, вже чотири сірники стратили о, пять, шість, сім лічив писар.
Що за чудасія! здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись.
Затулився, як можна найщільніше, тернув знов погас.
Гм!.. Так ніби який дідько навмисне гасить, аж назад озирнувся. Одхилився в другий бік, витер
Десять! промовив писар. Я ж казав, що не закурите одинадцять дванадцять
Антоне Агафоновичу! лагідненько промовив старшина. Це через те, що ви лічите: ось не лічіть зразу закурю.
Та писар вже пролупався і йому забажалось пожартувати. Старшина помалу розгарячився, й сірники гасились і летіли в сніг один за одним, насилу писар вспівав лічити.
Та ось годі-бо!.. Я ж бо вас прошу! промовив старшина, почуваючи, що розбирало його зло.
Писар, закутуючись у кожух, поволі лічив:
Двадцять три, двадцять чотири, двадцять пять
Старшина вийняв з рота люльку, зі зла, боком глянув на писаря; потім плюнув і знов узяв люльку в зуби.
Якби знаття, що в неділю буде година, то в суботу звечора виїхати б на села податки виправляти, діловито став говорити він.