Писар, закутуючись у кожух, поволі лічив:
Двадцять три, двадцять чотири, двадцять пять
Старшина вийняв з рота люльку, зі зла, боком глянув на писаря; потім плюнув і знов узяв люльку в зуби.
Якби знаття, що в неділю буде година, то в суботу звечора виїхати б на села податки виправляти, діловито став говорити він.
Ум мурчить писар.
А то як не зберем до першого, помалу розвозить старшина, тим часом крадькома виймаючи сірник з коробки, то знову поштрафують, як було минулого року. Тут він стиха черкнув сірник.
Ех-хе-хе! позіхнув писар. Двадцять вісім!
Антоне Агафоновичу! Писар мовчав.
Помацавши в коробці, старшина знайшов там тільки одного сірника. Сплюнувши набік, він хутчій погнав коняку.
Всі сірники витратив і не закурив через вас! промовив він сердито і глянув на писаря.
Той схилив голову й дрімав. Старшина помалу став здержувати коняку. Схилившись низенько до писаря, він забачив у темряві його ніс, брови, лоб Очі заплющені спить, навіть носом сопе Тихенько потяг за віжки коняка стала.
Хутенько закривсь полами кобеняка й запалив останній сірник горить. Старшина поспішає запалить люльку і так тягне, що в чубуці починає шкварчати, немов на сковороді сало.
Двадцять девять! крикнув над самим його ухом писар.
Василь Миронович закашлявся, й сірник погас. Здавив чубук зубами, потяг зо всеї сили не тягнеться Важко зітхнув, став ховати люльку в кишеню. Аж зразу, тільки довів люльку до кишені, за серце вхопив такий жаль, що аж защеміло. Глянув знов на писаря: той губи витягнув, підняв брови, дрімає, немов нічого й не було. Ух, і противна ж пика!
Од злости в старшини аж руки затряслися. Помалу розмахавши за кінець люльку, немовби заміряючись забивати цвяшок у стіну, Василь Миронович виважився й цокнув головкою люльки писаря по лобі.
Трид ой! кинувсь той, почуваючи, як щось зашпигало в носі й перед очима розсипалися золоті іскри.
Ото, щоб було тридцять, кругло! чмихнувши носом, промовив старшина, ховаючи люльку в кишеню. Та писар щось заворушився, засіп, виказуючи, що він має охоту лічити й далі. Випроставши руки, він сунув кулаком у щелепи старшину.
Тридцять один! промовив він.
Тридцять два! ляснув його навідлі старшина.
Тридцять три! піднявшись з місця, по зашийках гепнув його писар.
Тпру! старшина зняв рукавиці.
Тридцять чотири! Обоє, і писар, і старшина, вивалилися з саней у сніг. Конячина спинилась.
Зчепившись у одну щільну купу, старшина і писар ворушились у снігу, сопли, кректали, вивертався зісподу то один, то другий. Раз по раз було чути, як щось гупало, немов у подушку, і промовляло:
Тридцять вісім!
Тридцять девять!..
Коли діло добиралося до пів сотні, чортик перекрутився скілько разів у снігу, зареготався, пішов дрібушки в степ та як завихрить, та як закурить, завищить та колесом, та жеребом!.. Та й пішов, пішов, пішов
1911
Чарівний млин
За селом, коло Гриптаєвої левади, стоїть кривого Тихона млин: зігнувся, підтрух, травою та бадиллям поріс. Із шести крил осталося тільки троє, та й ті дірками світять.
Ніхто не бачив, щоб він коли молов, і давня колія до його поросла густим споришем. Усі, мабуть, і забули б про той млин, та ось приїхали влітку пани в село на дачі, почали протоптувати до його стежечки ясними зоряними ночами.
До того млин був як млин, а роздивились його пани, то й довідались зараз, що то млин неабиякий, бо в ньому мелються для панів чари. Тільки посидять під ним панич із панянкою хоч один вечір, то так їм голову заморочить, що тільки виясниться, як у церкві на рушнику стануть. Та хіба тільки молоді?.. Якось наважились піти до млина один лікар із чужою жінкою; було ж тоді й сміха, й гріха
Пани ж були такі, то й поїхали, а той дідько, що накручував їм, і зазимував у старому млині. Сидить собі старий, нудиться без діла, зігнувся, вовною поріс.
У селі мало хто й згадує про його. Удень спить, укутавшись драним мішком, а як стане поночі та як поснуть у селі люди, тоді вилізе на млин, поворожить на зорі, погомонить із вітрами та й живе так.
Коли-не-коли дасть про себе чутку: побачить, як, забарившись до смерку, тюпає мимо млина якась бабуся, згадає старовину та й кахикне через віконечко, підкрутивши вуса, що аж у бабусі в грудях ковалики закують. Ото тільки і його.
Та недурно кажуть люди: не шукай трясці воно само тебе знайде. Знайшло воно й старого дідька в забутому млині.
Прислали восени молодого вчителя в село. Поки була у його з батюшкою згода, то й дідькові дихалось вільно: ніхто його не рушив. Та надало батюшці пожалітись кудись учитель читає мужицькі газети й книжки. Вчителеві й утерли носа: коли ти, мовляв, пан, то й вичитуй по-панському, а коли ні, то із села під чотири вітри, а під пятий шум пряма дорога!.. Вчителеві нема як серця зірвати, то взяв та й шугнув усяку нечисть із села огулом.
Тепер із батюшкою й не здоровкається. Батюшка все випитує людей, чи не бачили в учителя мужицьких книжок, а той вишукує в селі, чи не засидівся де який дідько, щоб і останнього виперти із села. Доти питав, доти нишпорив, поки довідався-таки й про нього. Тепер кривому Тихонові не дає спокою: твій млин, каже, тільки батюшці гроші меле, розбери його, то хоч дров будеш мати, а то хтось спалить ік лихій годині.
І той пообіщався розібрати його повесні. Де тоді подітися дідькові при старості літ?.. Знову в село піти, щоб учитель оддав його волочити дітям за хвоста, як сороку по шляху!.. Довго думав дідько й надумався: або накрутити вчителеві, щоб йому заціпило, або, не довівши себе до наруги, самому головою наложити
Зашуміли в селі сани од воріт до воріт. По улицях хлопці понесли зорю. Од хати до хати, Христа славлячи, бігають дівчата.
Висипали зірки над церквою та над школою.
Дідько примостився край віконечка в млині, став пильнувати.
Дивиться плине тінь од школи до церкви, а друга біжить, ковзаючись під цвинтарем, їй навхрест.
Дідько мерщій засукав рукава, заплющив очі, почав на пучках ворожити: млинком покрутив ними та легесенько й зводить пучку до пучки. Краєчки черкнулися і дві тіні зійшлися докупи на розі церковного штахету.
Зійшлися та й спинилися.
Ой!.. промовила панночка в білій шапочці, мало не спіткнувшись на панича в сивій шапці.
Промовила та й замовкла. Сива шапка хитнулася і стала, мов укопана. Одно стало, крутить на пальті ґудзик, друге нащось витягувало з кишені хусточку. І говорить не говорили, й розминатися не розминалися.
Вчитель Ярошенко розлучивсь з Женею, з попівною, ще за доброго ладу з батюшкою. Тоді були вони з нею приятелями й разом обтирали кутки в батющиних кімнатах. А тільки-но Женю вирядив отець Яків учителювати в чуже село, зразу почалася у нього з учителем звада.
Тепер учитель і Женя не знали з несподіванки, як їм зустріватися чи ворогами, чи, як було перше, добрими приятелями.
Добривечір, Євгеніє Яківно! з осторогою промовив Ярошенко.
Здрастуйте, Миколо Івановичу.
З приїздом вас! трохи подумавши, додав учитель.
Спасибі.
Подали руки.
Женя була дівчина не з плохих. Не довго думавши, вона вкрила Ярошенка мокрим рядном:
А чого це ви не заскочили хоч би на часиночку та не привітали нас із празником? Запаніли? Забули?..
Коли ж, бачите
Увесь день пронудилася сама, як не сказилася!.. Всі вікна видивилась, виглядаючи вас
Коли ж може, ви не знаєте отець Яків ми з отцем Яковом
Що?.. Доноса на вас написав?.. Слід було, то й написав. А сердитись немає чого. Сам папа сподівався, що ви таки зайдете з церкви, і з обідом не велів поспішати. А ви такий у у!..
Ярошенко хотів щось сказати, та тільки звів плечима й засміявся.
Ви куди оце розігналися? спитала Женя.
До дяка думав заглянути, сам ще не відаючи для чого, брехнув Ярошенко.
Ну, то знайте: не одвяжусь я од вас сьогодні цілий вечір. Буде й того, що ввесь день пронудилась. Один кавалер на все село, та й того не витягнеш із хати.
Який там з мене кавалер! почав огинатись Ярошенко.
А коли не кавалер, то не було чого й їхати до нас у село, нам би іншого прислали. Не вигадуйте ж ото
Ярошенко збоку зиркнув на гостроносеньке, з руденькими бровами та віями обличчя панянки, зітхнув і взяв помалу дівчину під руку.
Звернули на шлях.
Тільки дві тіні стали наближатися до млина, дідько почав накручувати. Із-за панського саду срібним човником виринув на небо місяць, а кругом його золота перезва зірок. Хукнув у віконце: разками білого намиста засяяла груша на леваді, на волохатому млині світляками загорілося бадилля. Млин поменшав, осмутнів. Стало химерно якось на світі: темно не темно, видно не видно. По наїждженому шляху струмочками попливло кудись далеко чорне срібло, і, хлюпаючись у йому, тихо прошуміли в срібній темряві чиїсь сани. Село немов повернулось хатами, небо понижчало, зорі стали завбільшки, як сливи.