Чи ти здурів?
Та де! От мій робітник, циган, перекує тебе в таку молодицю, що і сам сотник позавидує.
А, бодай тебе! Не знати, що вигадав! Та хіба се можна мене перекувати?
Правда! Я з тебе таку молодицю зроблю, що аж гей, сказав циган.
Пек тобі, ніколи не повірю, щоби щось подібного можна було зробити.
Ось, дурна, диви, якого парубка викував циган зо свого старого сивого батька, і з тебе так само зробить.
Пожартували, буде досить. Ще стиранка не готова. Мушу докінчити, промовила Мотря і хотіла йти, але Омелько схопивши її за руку, крикнув:
Ні, стара, ти мусиш бути молодою, і привів її на коваля.
Я зачну, а ти помагай! крикнув циган, бючи Мотрю молотом по голові, від чого вона, навіть не писнувши, впала мертва. Потім циган підняв Мотрю і, поклавши на ковадло, почав кувати, наче кусень заліза, з котрого має бути підкова. Омелько мимоволі, не тямлячи, що робить, чинив те саме, що циган, тілько з другого боку ковадла.
Поліцай! Рятуйте! Коваль Омелько жінку вбив! пролунали голоси селян, що прийшли до кузні по замовлену роботу.
Крик селян відразу протверезив Омелька. Він кинув свою роботу, оглянувся ані цигана, ані його батька не видно; замість них ціла кузня повна людей.
Ой-йо-йой! Пропала моя голова! простогнав Омелько, кидаючи молот, і добровільно віддався в руки сільському начальству, котре тут-таки його увязнило, поставило коло нього сторожу і про все донесло гетьманові.
Гетьман, розглянувши справу Омелькову, велів його повісити.
Скорше від блискавки полетів чорт з доносом до свого пана, цілковито пересвідчений, що заслужив ласку у Дідька.
Ну, що ти зробив з Омельком, кажи? спитав Дідько, гостро дивлячись на чорта.
Вже я йому доправив! Більше не буде насміхатися над вашим портретом, ваша всетемнійша темносте.
Як се було?
Чорт оповів.
Бовван, дурак, теля, бодай тобі сто жаб на голову сіло! заревів Дідько.
Чорт виставив язика від подиву.
Ах, дурню, дурню, баранячу маєш голову, а свиняче рило. Ну, чи маєш ти хоч трохи розуму в голові?
Та ваша вестемнійша темното
Але Дідько не дав йому докінчити і закричав:
А, ти ще смієш оправдуватись? схопив чорта за хвоста і почав ним сіпати. Чорт вив, ревів і просив милосердя. Давши собі духа з чортом, Дідько поставив його перед собою і сказав:
Слухай ти, бараняча голово, ослячі вуха! Що з того буде, що Омелька повісять? Прецінь його повісять без вини, а хто без вини умирав, той до нас не достався, а ти, бараняча голово, так зробив, що він просто піде собі до неба. Зрозумів?
Зрозумів, винен, ваша всетемнійша темното.
От, як би ти направду перекував Омельчину жінку зі старої на молоду, то було б інакше. Зрозумів?
Зрозумів, ваша темносте.
Отже забирайся і за всяку ціну спаси Омелька, потому залізь йому в ребро й ожени його на молодиці, а потім ну, потім і без чорта так буде, що Омелько заслужить на пекло.
Слухаю, ваша темносте! пропищав чорт і, вклонившись низько Дідькові, полетів до вязниці, де сидів Омелько.
Омелько, очікуючи смерти, сидів задуманий, бідкаючись над тим, що так, нізащо погубив свою добру і вірну дружину. Але от чує знову знайомий голос цигана:
Омельку, батечку, здоровії були! і перед ним наче з землі виріс циган.
А, то ти, чортів цигане! закричав Омелько, кидаючись на цигана-чорта, й ударив його з цілого розмаху, але кулак попав на стіну.
О, бодай тебе! закричав Омелько, хапаючись за свій кулак.
Та ти не гнівайся, іно послухай мене, промовив чорт.
О, аж забагато я тебе слухав на добро мене навів.
Не пропадеш, батечку.
А може, ти мене спасеш?
Хтозна, може, і я.
Забирайся до свого батька чорта, а ні, то я тобі боки поламаю.
Так як вже раз обламав?
Думаєш, як раз тобі удалося, то в другий раз так само буде?
І другий, і третій, і четвертий, скільки захочу, бо я не той, за кого ти мене маєш: Я сам чорт. І він відразу прийняв свій справжній вигляд.
Омелько хотів перехреститися, але чорт поспішно додав:
Почекай, Омельку, не проганяй мене, доки не вислухаєш всього.
Омелько схаменувся. Чорт продовжував: Я прийшов тебе вирятувати від смерти.
Була колись правда, та заржавіла! перебив Омелько.
От послухай перше мене, а потім роздумай, чи правду я кажу, чи ні. У тебе в кузні намалювали хлопці портрет Дідька, мого пана. Ти сміявся над ним. Через те Дідько дуже озлоблений на мене, побив мене і наказав, щоби я тебе конечно погубив.
Розумію, сказав Омелько.
Ні, ти всього не розумієш.
Чому ні? Сиджу ту у вязниці, а потім гайда на шибеницю.
А потім?
А потім знаєш що смерть.
А потім?
А вже потім сам Бог знає, що буде! Невинно терплю. Прецінь ти убив мою жінку.
Отже знай, хто невинно на землі терпить, той просто йде до раю. А нам, чортам, се не в смак.
Еге
Тепер розумієш, що мені треба тебе спасти? Коли тебе будуть вішати, не відганяй мене хрестом.
Та ти, ще, може, якої капости хочеш мені зробити?
Клянуся тобі рогами і чортячим хвостом, щоби я уже більше смоли не пив і вогню не їв, коли брешу. Тепер хочеш вір, хочеш не вір. Коли тебе стануть вішати, не хрестися, а я зроблю таке чудо, що тебе пустять цілого і здорового.
Ну, красно, нехай на твоїм стане.
Памятай, що я тобі сказав, промовив чорт і щез.
Довго думав Омелько, чи слухати чорта, чи ні? Вмерти невинним і дістатися раю, чи ще жити? Нарешті рішився послухати той раз чорта. Захотілося йому ще жити.
Настало рано. Юрба наповнила площу, посеред котрої піднімалася шибениця, а коло неї кат походжав. В юрбі чути було лише жаль за Омельком. Одні жалували його як доброго коваля, инші як доброго чоловіка, котрого чорт попутав.
Ех, можна було чути в товпі, чого то по пяному не зробить чоловік! І відважний був і побожний самого чорта не боявся, а таки його чорт попутав.
Заголосила труби і бубни, Омелька привели під сторожію, перечитали засуд. Кат поставив його на стільчик, накинув на нього мотузок і вибив з-під ніг стільчика. Але в ту саму хвилю мотузок урвався, а Омелько, мовби нічого не було, станув на ноги.
«Не збрехав, чортів син, не збрехав», подумав Омелько і серце його радісно забилося.
Народ зашумів, захвилювався і простугонів:
Невинного вішають! Невинного!
Кат і начальство кинулися до Омелька, а далі, ну ж оглядати мотузок. І що ж? Виявилось, що він перепалений в тому місці, де перервався. Юрба ще дужче загуділа і домагалася, щоби Омелька, яко невинного, пустити.
Зачекайте, православні християни! Скоро Омелько невинний, то і вдруге мотузок не видержить його, сказав суддя і сам докладно оглянув мотузок.
«Добре. Вішай хоч десять разів все одно», подумав Омелько і знову просунув голову у петлю. І знов кат вибив з-під ніг стільчика і о диво! мотузок запалився і обірвавсь, ба навіть сама шибениця загорілася.
Народ ще дужче заворушився і домагався негайно відпустити Омелька.
Народе православний! сказав суддя. Не можу я сам від себе пустити Омелька. Вже його більше вішати не буду. Відведу до вязниці і про все донесу гетьманові. Як він порішить, так буде, сказав суддя.
Народ притих і розійшовся. Омелька відвели до вязниці і донесли про все гетьманові. Гетьман вислухав і сказав:
Чи не чарівник він який? Або яка нечиста сила йому помагає?
Ні, кажуть, перед смертю він сповідався і причащався, та і добрий християнин з нього.
Ну, коли так, то пустіть його на чотири вітри. А за се, що він терпів невинно, дати йому сто срібних.
«Що ж мені тепер на світі робити?» подумав Омелько, вийшовши з вязниці.
Женися на молоденькій дівчині, шепнув йому чорт.
Ай, так зараз і женитися?
Женися! Я тобі таку найду, що і у самого гетьмана нема такої, шептав чорт, стараючись улізти в Омелькове ребро.
Та ба, не так склалось! Омелько ніколи не лаявся, а й тепер ще не був пяним, то чортови не вдалося влізти в його ребро, і Омелько, замість женитися, подався у монахи.
Батьки наші, коли ще були молодими, заходили часто-густо до земляка в монастир. Старий був, дуже старий був Омелько. Він, кажуть, і оповідав, як його чорт попутав. «Якби у мене не було, каже, бувало, сеї доброї звички ніколи не проклинати, пропав би був з головою. А тепер, може, дозволить Господь хоч здалека рай Божій уздріти і в кігтях чортових не бути».
Пантелеймон Куліш
Народився 8.VІІІ.1819 р. в містечку Вороніж на Сумщині в поміщицькій родині. Вчився в Новгород-Сіверській гімназії та Київському університеті. Не скінчивши курсу, учителював у гімназіях Києва, Луцька, Рівного, викладав у Петербурзькому університеті. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського товариства. Після арешту відбував заслання у Тулі. Згодом жив у Петербурзі та у своєму маєтку на хуторі Мотронівка під Борзною на Чернігівщині, де й помер 14.ІІ.1897 р.