Прийшла Мотря. Увидівши чортів портрет, страх як перепудилася і зняла такий крик, що навіть Омелько збудився і, протираючи очі, розглянувся на всі сторони, думаючи, що кузня горить.
Ой, лишенько! Ой, в боці коле! Ой, серце вискочити хоче! Ох! йойкала Мотря.
Тю на дурну бабу! Мала чого напудитися! Дурна, та се тілько чортів портрет! промовив Омелько.
Тепер і я бачу, що чорт намальований, а нащо ж ти, Омельку, його намалював?
Іди дурна! А на що ж би я його малював? Хто його малював? Може, і самі чорти!
Зітри його, чоловіче! Та не видиш, який він страшний?
Що вже стерти, то таки не зітру.
Та чому?
А хоч би і тому, щоби хто не подумав, що я його боюся, відказав Омелько і знов плюнув на портрет чортовий.
І просила, і благала Мотря Омелька, щоби стер або замазав чортів портрет. Омелько стояв при свому.
Чортів портрет таки лишився на дверях кузні і був для Омелька плювачкою, рано, чи ввечір, чи вдень як тілько Омелько захоче плюнути, він обертається до портрета, плює йому в пику і ще налає його свинею, або собакою
Страшним голосом скликував Дідько чортів; стіни пекла дрижали і мало що не повалилися. Чорти, трясучись та поховавши хвости, спішать до свого наставника і пана, а наблизившись на відповідну віддаль до його трону, бють поклони й стають в ряди по «чинах».
В чиїм околі живе коваль Омелько?! заревів Дідько.
Чорти мовчали і, глядячи один на другого, рушали раменами.
До кого я говорю! Щоби хвости вам повідсихали! ще грізніше заревів Дідько.
В мо мо мо їм, запищав один чортик, ховаючись за инших.
Ходи-но сюди! гаркнув Дідько.
Трясучись та корчачись, колесом підкотився чорт до трону і присів перед ним на коліна.
Хрест би тя побив, як ти міг допустити, щоби якийсь там коваль Омелько насміхався над нашим портретом?!
Та та то ох, всесвітлий і благородний владико темноти, сей Омелько такий відважний, що навіть нас, чортів, не боїться
А чому ж він нас не боїться?.. Га! заревів Дідько.
Чорт затремтів і, лежачи біля його ніг, пояснив, що хто не лихословить, тому чорти не зроблять ніякої капості.
Ах ти бабський язичку! Ах ти цокотюча сороко! заревів Дідько так, що чорти зі страху поперевертались.
Ви ви винен, пропищав згрішилий чорт.
Але Дідько схопив його за язика і з такою силою потягнув, що язик витягнувся на лікоть із рота. Чорт заскавулів, кинувся і завертівся вовчком.
Опісля схопив Дідько чорта за хвоста і став вертіти ним так скоро довкола своєї голови, як колесо вертиться у скоро їдучого воза. Пустивши хвоста, він схопив чорта за роги. Чорт забрехав по-собачому, запищав і, молячи пощади, почав кидатися. Випустивши із рук роги, Дідько так промовив до винуватця:
Памятай, бабський язичку, собача пантарко, нужденна каліко, як ти мені не погубиш коваля Омелька, то відірву тобі язика, поламаю роги і прожену з-поміж чортів. Геть! прокричав Дідько і, вхопивши чорта за ногу, шпурнув ним з пекла просто в село Млинки.
Нечувані речі почали робитися в Млинках; та не в одних Млинках, а й в довколишніх хуторах; лиш що візьме хто-небудь залізну річ до рук, а вона вже ломиться; мотику, чи сокиру візьме в руки чоловік, а баба за коновки або відро, глянь або зіпсуються, або поламаються. Потяглись цілою громадою млинківці і хуторяни до кузні Омелька з просьбою якнайскорше направити поламане.
Дуже втішився Омелько, що дістав так багато роботи і гаряче взявся до неї, але попрацювавши два дні, бачить, що роботи все більше і більше, кинув молот, і витираючи краплі поту, що спливали по його обличчю, вийшов на вулицю.
Здорові були, батечку, крикнув циган, підходячи до Омелька, я до вас, батьку.
Чого потрібно?
От знаєте, бодай му пек, сокира вищербилася, треба направити.
А, бодай! Тут і без тебе стілько роботи навалили, що не можу собі сам дати ради.
Ей, батечку, будьте ласкаві справити.
Забирайся! Не маю часу.
Ну, то позвольте мені самому.
А хіба ти коваль?
Ба, та ще який! Ти такого із роду віка не бачив.
Справді?
Ось гляди.
Та ви, цигани, всі хвалитись вмієте.
Я без хвальби кажу, що ти такого коваля ніколи не видав.
Ну, побачимо, муркнув Омелько і, запровадивши цигана до кузні, сказав: Ану, цигане, бери молот. Будемо бачити, який з тебе коваль.
Циган узяв молот, поклав сокиру на ковадло і відразу сокира була готова.
Ну, ти глянь, що за коваль! крикнув здивований Омелько.
А що? радісно усміхаючись, промовив циган.
Та що, я добрий коваль, а ти, сто тисяч тобі пирогів, такий, такий бодай тебе якого я ще в життю своїм не бачив. Такий би мені робітник придався б.
Ну, що ж, то бери мене за робітника.
Я би не проти, але бач ти мені заспіваєш, небожеську, багато.
А що би ти мені дав?
Нема що й казати! Я не можу багато обіцяти.
От слухайте. Я в шатрі маю ще батька, також коваля, не гіршого за мене. Даси нам по одному дудкові[1] від срібного. Запрацюємо срібного один дудок собі, а решта тобі. Страви не потребуємо, маймо свою в шатрі.
Омелько аж рота роззявив з зачудовання; дешевше не можна було.
Ну, що пристаєш? запитав циган.
Та як, хіба жартуєш, чи що?
А може, дорожуся? усміхаючись злобно, поспитав циган.
«Ні, він, певно, одурив, що так дешево згодився», подумав Омелько, а вголос сказав:
Як той каже, ціна не мала, з тебе робітник добрий, а ще як і твій батько такий, як ти, то я пристаю.
І вдарили по руках.
Будь здоров, ґаздо! Піду покликати батька, сказав циган і пішов.
«Певно, не прийде, батько його відмовить», подумав Омелько і взявся до роботи.
На другій день дивиться, а циган вернувся та не сам, а з батьком. Робота в кузні закипіла. Батько показався ще луччим робітником, як син, а Омелько, дивлячись на їх роботу, тілько дивувався, а сам нічого не робив, лише рядив.
Дайте спокій, пане майстре, ми собі дамо раду, все зробимо, а особливо, як поставите кватирку, сказав старий циган.
Добре, добре, як зробите, я не від того, промовив Омелько і вийшов до корчми по горілку.
Хоча й скоро ішов Омелько до корчми, однако ж робота в кузні йшла ще скорше. Що за два дні зробили б добрі робітники, те цигани зробили за пів години, а Омелько, вернувши з горілкою, тілько руками сплеснув.
А що, батечку, добре заходимося коло діла? поспитав, усміхаючись, циган.
Та, аж страх, як добре.
Почекай ще, то не таке увидиш.
Ну, випємо горілки, а потому якось буде.
Омелько почав циганів гостити горілкою, тай так погостилися, що Омелькові геть голова закрутилася. Як вже Омелько добре впився, каже циган до нього:
Батечку, ти ще не знаєш, який з мене майстер. Я з твоєї старої баби викую молоду хоч куди кров з молоком.
Ну?
Направду.
Та де? О! Неправда!
О, та чого би-м казав неправду?
Як так, то чому свого старого не переробиш на молодого?
Тому, що не маю власної кузні, а таке робити хто би позволив в своїй?
Нема що і казати, діло дуже мудре, згодився Омелько.
Правда?
Сину, сказав старий циган, наш ґазда добрий чоловік і знає, який з тебе майстер. Попроси ж у нього дозволу перекувати мене в його кузні на молодого.
Не треба й просити, я без просьби годжуся; тілько то вже така робота, що хоча ти майстер на цілу губу, а такого діла не зробиш, бурчав підпилий Омелько.
Сам увидиш, сказав циган, і поваливши батька на ковадло, взявся його кувати, наче яку підкову або сокиру.
Омелько і очі витріщив, і рота роззявив, і руки розложив від великого подиву. Якби не був пяний, то, напевно, був би пізнав, що се щось не просте, але коли хміль гудів у його голові, то він тілько придивлявся, та дивувався до роботи цигана.
Ну, дивись, батько вже готовий. Правда, що за моторний парубок: лише дівчині під пару! усміхаючись, сказав циган, показуючи на батька, як той підводиться з ковадла таким парубком, що, як той каже, і написати і намалювати.
Ну, і кумедія! промовив Омелько.
І-і, батьку! Хіба ще й не такі чуда водяться на білому світі? промовив циган.
Правду каже, на сім світі багацько чудес, згодився Омелько.
Ну, що ж, давай тепер свою стару, нехай її перекую на молодицю.
Якби знов не горілка, то Омелько, напевно, би розважив: на якого чорта мені молодої жінки, коли я старий? Хіба на се, щоб вона мене покинула? Прожив я зо старою двадцять пять літ у спокою і злагоді, буду жити, як і перше. Але що в Омельковій голові хміль гуляв, то йому прийшла охота мати молоду жінку замість старої і, не дуже думаючи, крикнув:
Ану, жінко, ходи сюди!
Та чого хочеш, старий? спитала жінка, ставши на порозі.
Того, щоби ти зробилася зі старої молода, та іще така, щоби за тобою всі хлопці бігали, промовив Омелько, поважно взявшись у боки.