Нарешті яскраве світло осліпило мені очі; і коли я прозрів, передо мною показався Вороніж: сонце стояло на заході, на вулицях люди, і я не опамятався, як влетів на подвіря.
Під час розповіді Бурдюгова жінка сиділа замислившись і втопивши очі в землю, дивувалась з чудної події.
Так, сказала нарешті вона, страшно! і, підвівши очі, побачила, що нікого в хаті нема; деревяні тарілки, ложки, хліб розкидані на підлозі; каганець блимає і з кожним блимком гасне; ніч, стіни, вікна все вкрито червоним світлом і дрижало; крізь відчинені в другу хату двері чорніла страшна темрява.
Жах і холод пройняв усе її тіло, вона закричала й кинулась з хати. На вулиці хтось схопив її за руку й питав:
Чого ти кричиш, кумо?.
Бурдюжиха пізнала свою сусідку; розповіла їй усю подію і просилася переночувати в її хаті. Довго розпитувала й дивувалась сусідка, потім сказала:
Слухай, сестро! Тепер чоловік мій пяний і не дасть спокою ні мені, ні тобі; а коли хочеш, лізь на хату, там заснеш спокійно: там є постіль; може й я до тебе прийду.
Бурдюжиха залізла по драбині на горище, лягла й скоро заснула. Коли почав сіріти ранок, почулось їй крізь сон, що хтось плаче. Як же вона здивувалась, коли побачила, розплющивши очі, що сама сидить на вишні в своєму садку, а під вишнею плаче маленький її син і ввесь тремтить від ранкового холоду!
Послухайте тепер, що було в цей час з Бурдюгом. Коли доказав він до того, як козаки зробились незнайомими людьми, йому й синові привидилось, що ці самі люди сидять між ними за столом, і вони побігли. Але ось ще дивніше: хоч Бурдюг і розповідав про русалок та інше, а тим часом усе це з ним було саме так, як розповідала другого дня жінка. Вибігши без шапки на вулицю, довго не знав Бурдюг, що йому робити: повернутись додому страшно; а йти до кого-небудь на ніч і розповісти про свій переляк соромно. Тут хтось ударив його по плечу.
Здоров, куме!
Здорово був, Кіндрате! відповів Бурдюг.
А куди це ти розігнався?
Та ось наскучило сидіть вдома. Хотів було пройтись до когось, та й сам не знаю, каже Бурдюг, намагаючись свій тремтючий голос зробити спокійним.
Кум, здавалося, не помічав і того, що Бурдюг був без шапки.
Ходімо до мене, сказав він, ти давно вже в мене не був.
Прошу, ходімо! відповів Бурдюг, радіючи щиро його запрошенню.
І пішли. Поволі Бурдюг заспокоївся після свого переляку і вже безпечно сміявся з оповідань свого кума про литвинів, що той їх бачив за Десною, коли возив до Новгорода продавати хліб. Тим часом він наперед уявляв, з яким задоволенням випє в кума кухоль вареної, а може ще й повечеряє. Ніч була ясна. Місяць сяяв над їхньою головою й розсипався сріблом по городах, по садках, по вибілених хатах. Очі наших подорожніх побачили греблю; за нею заблищав став, ввесь осяйний. Ось і кумове подвіря. Заходять вони до хати: ясно, повна хата людей, і музики грають. Відомий в усьому Воронежі скрипаль Ковтун, похитуючи головою, задає козачка, присвистує й примовляє. Ставні діди, взявшись у боки, з важним виглядом працюють ногами, виставляючи вперед то одне, то друге плече; хто жвавіше, той порою вдарить ще й навприсядки, і червоновиді молодиці, в парчевих очіпках, похитуючися, як качки з боку на бік, виступають уперед, здригуючись плечима, піддзвонюючи намистом і дукатами й побрязкуючи дзвінкими підковами.
Бурдюга прийняли, як дорогого гостя. Господиня зараз давай частувати його, спершу настоянкою, а потім за вечерею й вареною. Звеселився наш старий і став пускати такі баляндраси, що в молодиць гачки на юпках розстібувались від реготу, а козаки раз у раз хапались за пояси. Після вечері він перший затіяв ручкову[3] й вибрав собі в пару не просту яку-небудь бабу, а ледве не самого голови невістку.
Гульня зайшла за північ. Бурдюг почував, що голова його начеб не тримається на плечах. Досить уже танцювати: ноги не зводяться. Він мав силу тільки сидіти на лавці й кружати варену. Біля нього зібрався гурток. Стали розповідати всяку всячину: звідки взявся тютюн, і як ганявся чорт за вовком, і як локотський козак Цимбалистий три роки бігав вовкулакою.
Та що ж це за оповідання? сказав Бурдюг, поставивши на стіл свій кухоль з вареною й витираючи свої вуса. То вже штука, так штука! І не далі, як сьогодні зі мною сталася. Та ось, щоб я не дочекався світа Божого, коли неправда!
Тут він перехрестився і враз усе, що було перед його очима гості, музики, варена все враз щезло, як і не було! Дивиться недалеко від нього млин; сам він сидить на стовпі; навколо вода; повіває ранішній вітрець, снується по воді легка пара; а під другим берегом став червоніє й румяниться, віддзеркалюючи в собі схід. Страшно! Ось тільки поворухнись і якраз полетиш у воду; а під млином, кажуть, така глибінь, що й міри нема! На його щастя, недалеко від млина, між кущами плюшняку, плавав рибалка Божко.
Та що ж це за оповідання? сказав Бурдюг, поставивши на стіл свій кухоль з вареною й витираючи свої вуса. То вже штука, так штука! І не далі, як сьогодні зі мною сталася. Та ось, щоб я не дочекався світа Божого, коли неправда!
Тут він перехрестився і враз усе, що було перед його очима гості, музики, варена все враз щезло, як і не було! Дивиться недалеко від нього млин; сам він сидить на стовпі; навколо вода; повіває ранішній вітрець, снується по воді легка пара; а під другим берегом став червоніє й румяниться, віддзеркалюючи в собі схід. Страшно! Ось тільки поворухнись і якраз полетиш у воду; а під млином, кажуть, така глибінь, що й міри нема! На його щастя, недалеко від млина, між кущами плюшняку, плавав рибалка Божко.
Гей, друже, допоможи! закричав йому Бурдюг.
Що за лихо! Здається Федір Бурдюг? каже Божко, підпливаючи до нього човном. Який це, свате, не гнівайся тільки, чорт висадив тебе на цей присіх?[4]
Та вже, видно, не хто інший, як сатана пожартував так зі мною, відповідав Бурдюг; обережно спустився в човен і переїхав на берег.
Кажіть же після цього, що лукавий не волен водити за ніс хрещеного чоловіка! А все це адже з-за того, що люди не шанують свят Божих і живуть не по-християнському.
Григорій Данилевський
Народився 14 ІV.1829 р. в с. Данилівці біля Барвінкова на Харківщині. Закінчив Петербурзький університет. Друкуватися почав ще студентом, опублікувавши вірші, українські казки у власній обробці та статті. Згодом утвердився як майстер історичного жанру. Майже всі його твори так чи інакше торкаються України, хоч і писані російською мовою. Письменник вводив у дійові особи українців навіть тоді, коли твір і не стосувався історії України («Княжна Тараканова», «Спалена Москва», «Чорний рік»). У своїх статтях не раз палко виступав за надання права українській мові, здобувши собі славу українського патріота. Написав також кілька фантастичних оповідань: «Біс на вечорницях», «Життя через сторіччя», «Витівки духів», «Прогулянка домовика», «Старі черевики», «Христос-сіяч». Помер письменник 6. ХІІ.1890 р. у Петербурзі.
Оповідання «Біс на вечорницях» було вперше опубліковане в журналі «Современник» в 1852 році під назвою «Повість про те, як козак побував у Бахчисараї», але згодом автор його переробив і воно ввійшло у зібрання творів уже з новою назвою. «Біс на вечорницях» подається в перекладі упорядника українською мовою за виданням: Сочинения Г. П. Данилевского. СПб., 1901, тт. 17, 19.
Біс на вечорницях
Не такий страшний чорт, як його малюють.
ПриказкаЙшов Явтух Шаповаленко віддаленим Ізюмським провулком, зазираючи у всі вікна і зачіпаючи всіх перехожих. Ішов присмерком на вечорниці, які справляла в складчину молодь поблизької слобідки в лісі на водяному млині, і тому-то він розфрантився, наче павич.
Сині панкові шаровари, щойно куплені на торзі, були туго-претуго перетягнуті паском, на якому висіли гребінець, коротенька люлька і дві червоні, десь підхоплені скиндячки; від цього стан хвацького парубка гнувся, мов тоненька стеблина од вітру. Холоші шароварів були заправлені у високі, з залізними підковами чоботи. Поверх білої сорочки з синьою та червоною вишивкою під ковніром, на плечі була по-молодецькому накинута сіра, з чорними сердечками на поясі, свитка, а на голові висока, з синім сукняним верхом шапка-бирка. У лівому його вусі теліпався ще з дитинства почеплений кульчик, а з кишені шароварів визирав кінчик жовтої з розводами хустинки.
І йшов він, викидаючи різні коники. То пропхає голову у вузеньке віконце підсліпуватої вдови і над самим її вухом гукне: «А-гу!» То зовсім несподівано перед хатою волосного писаря почне на руках і ногах котитися колесом, гублячи в поросі то люльку, то хустинку, то капшука з тютюном, то посіє цілу доріжку пятаків; то поженеться за юрбою вичепурених дівок, і вони розлетяться від нього з вересками і зойками, наче зграя горобців од яструба То, нарешті, угледівши двох сторічних дідуганів, братів Сливяшних, вигукуючи «Ходив гарбуз по городу!», починає танцювати перед ними навприсядки. Чоботи його дзвенять підківками, вибиваючи молодецький танок. Густа пилюга летить стовпом і в її хмарі майне час од часу то бараняча шапка, то складка шаровар, то його вуса. З гуркотом летить повз розбита тарадайка лиманського церковного старости, який, звівши з подушок ошелешене обличчя, спросоння ніяк не може второпати, що перед ним діється, пролітає далі й щезає за рогом.