Козачина! прихвалює в одне слово ватага парубків, проходячи повз танцюриста. Козачина, Явтуше! Козачина, Шаповаленку!
І Явтух розуміє, що він таки й справді козачина, бо врешті й сторічні брати Сливяшні зводять погляд на нього, і його уважно розглядають очі тих людей, котрі уже третій десяток літ зранку до ночі сидять, наче могильні брили, біля своїх воріт і дивляться в землю, не підводячи голів ні перед чим на світі.
«Приємно жити на світі! Ох і приємно!» думає собі Явтух, манджаючи городами до лісу.
Струснув волоссям, насунув шапку, підтягнув тугіше паска і зиркнув на ясне зоряне небо Зорі тремтять і буцім гойдаються, мов огники повітряних свічечок. Та ось із-за лісу хлюпнула хвиля ледь чутних звуків, далекий гомін і сміх. Хата мірошника небавом вигулькне з хащі дерев. А там гамір, галас, штовханина. І серед того всього красуня Найда, дочка мірошника
І що за краля ця Найда! міркує Явтух, плуганячись пісками та пасовиськами і перестрибуючи то через очерет, то через рівчак, зарослий шуваром. Хоч пан, хоч пропав! Скажу нині всім, що Найда моя наречена і що я одружуюсь на ній! Побачимо тоді, як закомизиться старий мірошник!
Розсунувши кущі, він сміливо рушив через ліс. Темрява і мертва тиша довкола. Ні соловей, ні пугач не колошкають лісу. Поміж деревами проти місяця зблиснуло болото; через нього лягла дорога, вимощена гілками й колодами Наблизившись до болота, Явтух бадьоро ступив на колоду, вицьвохкуючи хворостиною та нарікаючи на людську працьовитість.
Оце-бо народ, тії ізюмці! Пять літ шпорталися по пояс у воді, а вибудували такого моста, що й з нечистим, прости Господи, не розминешся.
І раптом бачить якраз посередині мосту всілося щось маленьке, худеньке, чорненьке і кудлате. Явтух іде, а воно сидить і тільки зелені вузенькі очка тремтять і світяться.
Киш! гукнув Явтух, а воно й вусом не повело: і тільки вертить чорним і довгим, як у собаки, хвостиком.
Еге, кепські справи! Тільки спомянув нечистого, а він уже навперейми! «Постій же ти, іродова душа, я тобі зараз покажу, як вашого брата учать!» Та, підскочивши ближче, зі всього маху як не ушкварить хворостиною! Завищав, забрехав чортяка, мов псюга яка, й метнувся під ноги хлопцеві, а той послизнувся на колоді та шубовсь у болото донизу вусами
Оце вода, так вода, ще й холодна ж яка! пирхав Явтух, викупавшись у калюжі й тепер вилазячи на колоди. З шароварів його, зі свитки і з вусів текло, наче з даху за дощової негоди. А бодай тобі! додав, коли вивернув кишені ні тобі кисета, ні хустинки, ні грошей. Все там, у болоті. Зачекай же ти, бісів сину: я вже тобі втру носа! Викупав мене, мов того пяного москаля! Чого доброго й на вечорниці отак запізнишся!.. Ах ти ж, свиняче твоє вухо!..
Та й в отакому жалюгідному стані почимчикував Явтух назад в Ізюм.
Брів, ледве перебираючи ногами од навислих шароварів, а тут іще вчувалося, що за плечима по кущах хтось крадеться і приказує:
А що, братку? Насміхатися здумав? Що? Битися захтів? От тепер і танцюй! І танцюй!?
Закипіла помста в його грудях.
Не піддамся! крикнув і плюнув набік. Добіжу до хати, переберуся і ще встигну на вечорниці!
Сказав і щодуху помчав до міста.
Та не подолав Явтух і половини шляху, як холод пронизав його до кісток. Зупинившись, роззирнувся по полю і, не вгледівши довкіл ані душі, присів у траву й роздягнувся догола: «Тепер не буде так зимно!» З одягом під пахвою ще швидше почесав по високій траві, перестрибуючи рівчаки й купини Місяць саме затулився хмарами й не дивився на голого парубка. З-за пагорба визирнув Ізюм. Явтух проминув щасливо городи і, шмигнувши попід парканами, вибіг на окіл. Тут він спинився і кинув сполоханий погляд на вулицю ніде ні душі. Явтух з полегшенням зітхнув і рушив далі Та не проминув, мабуть, і чверті вулиці, як із воріт міщанки Хіврі Макітренкової, з піснями й вигуками, виступила ватага її дочок в супроводі довготелесого ткача Юхима Бублика Вифранчені дівчата щебетали круг ткача, а він, обвішаний харчами для вечорниць, гонорово крокував собі між ними, мов чапля.
Побачивши дівчат, Явтух отерп. Мокру одіж він заховав на городах, щоб завтра вранці забрати. Тим часом дівки наближалися і все голоснішими ставали їхні голоси. Хлопець вскочив у перші-ліпші ворота і заліз у перекинуту діжку. І саме вчасно, бо якраз визирнув місяць і галас уже стояв над його головою.
Ох, постійте, дівчаточка, я когось бачила!
Побачивши дівчат, Явтух отерп. Мокру одіж він заховав на городах, щоб завтра вранці забрати. Тим часом дівки наближалися і все голоснішими ставали їхні голоси. Хлопець вскочив у перші-ліпші ворота і заліз у перекинуту діжку. І саме вчасно, бо якраз визирнув місяць і галас уже стояв над його головою.
Ох, постійте, дівчаточка, я когось бачила!
І я! І я! І я бачила, посипалися дзвінкі голоси і юрба спинилася коло воріт. Куди ж воно поділося? Як у воду впало!
Та й справді дивно: куди б йому дітися?
Та чи не під діжку заліз який дурень?
Може, й під діжку! Ану-ну
Та ні, заждіть, спинив їх ткач. Се ж, певно, сліпий Кіндрат прокинувся і виходив собі з хати.
Може, й так! вирішили дівки і, скоса зиркнувши на діжку, рушили далі.
На душі в Явтуха відлягло. Він визирнув, перечекав, поки юрба щезла за рогом, і чкурнув по вулиці, аж закурилося. Добіг до своєї хати, але тільки замка поцілував. Він до вікна а воно зачинене. «Ох, ти ж, доле моя сердешна! вигукнув мало не крізь сльози. То ж треба було матері піти й двері замкнути! Ну де я її тепер знайду?» І він од розпачу гримнув кулаком у двері І раптом чує: за плечима в повітряній порожнечі щось зайшлося тихим деренчливим сміхом. Явтух обернувся і виставив перед себе мязистого пястука:
Не піддамся я тобі, окаянний! Не піддамся, а ще при нагоді й потовчу! Хоч у спідницю і в бабські черевички вберуся, а таки піду на вечорниці, і горілки напюся, і з моєю кралечкою насміюся над твоєю собачою пикою!
Теє сказавши, підійшов до вікна сусідської хати. У хаті було порожньо, місяць світив на гладку підлогу, на піч і на полиці, заставлені посудом. Явтух штовхнув двері, вони відчинилися.
Хоч ці не зачиняються, як від татар, прости Господи!
Це була хата молодиці Ївги Лободи, що її чоловік поїхав на заробітки. Явтух дістав з печі жарину і засвітив. «Кума посердиться та й пробачить, а на вечорниці я таки потраплю!» подумав собі і став знімати зі стіни сусідчин убір Зодяг довгу жіночу сорочку, голову повязав хустиною, взувся в червоні сапянові черевички з підковами, почепив червоні коралі, накинув зелену юпку і подивився в люстро.
Якби не вуса чиста тобі молодиця! сказав, усміхаючись. І як же дивацьки споряджаються тії жінки! Мов писанки на Великдень Ох і розпотішу я тепер всю компанію! І набігається, насміється й навеселиться моя Найдуся, моя зіронька!
Погасивши вогонь, вийшов із хати, зачинив двері й за ворітьми роззирнувся. Ізюм мовчав, вулиці наче вимерли. Світла глибина неба переливалася тисячами зір Місяць непорушно і яскраво стояв над землею. «Вперед, Явтуше Остаповичу, вперед!» сказав сам собі парубок і щойно зробив крок, як зненацька ноги його заметилялися в повітрі Протер очі, глянув униз і зойкнув од жаху! Земля була далеко-далеко внизу, а його тягне вгору якась невидима сила, і летить він усе вище й вище, летить так швидко, що голова з шумом розсікає нічне повітря.
А що?! Будеш тепер сміятися та нахвалятися? говорить щось у нього за плечима, і, обернувшись, бачить Явтух, що маленьке і чорненьке бісеня сидить у нього на карку, а кудлаті лапи тримають його попід руки. Оце тобі і суджена, і горілка, і вечорниці твої! каже бісеня і клацає зо сміху зубами, несучи його дедалі вище й вище.
Мурашки побігли по спині в Явтуха, коли усвідомив собі, якою страшною може бути помста цієї прояви, і від розпачу закрив очі. Коли ж знову подивився вниз, то і земля, і місто, і ліс все пощезало під ногами Він летів у якійсь темній та безмежній порожнечі, і повітря лопотіло за вухами.
Куди це ти несеш мене, дядечку? спитав жалібно Явтух.
А от я тобі зараз скажу! Я тебе, братчику, посаджу верхи на місяці. І просидиш ти в мене на ньому увесь вік. Хіба що як доведеться місяцеві опускатися до краю землі, то, може, встигнеш зіскочити на якусь копицю сіна чи за дерево зачепитися
А як я, чого доброго, задрімаю та гугупну з місяця?
Ну, то туди тобі й дорога! відказав чорт і рвонув ще скоріше.
«Прощай, Найдусю! Тепер уже я тебе ніколи не побачу!» подумав Явтух і змирився зі своєю долею.
Летів він довго, нарешті місяць, сховавшись і вигулькнувши знову, мигнув поміж хмарами і підійшов до нього так близько, що він, як опісля сам розповідав, міг навіть роздивитися, з чого той зроблений. А зроблено було місяця із простого срібла, тільки що позолоченого та вилощеного, мов тарілка, лише в одному місці, мабуть, зачепився він за якогось стовпа, бо позолота стерлася і тому-то виднілися плями.