Зраджений гетьман - Ярослава Дегтяренко

Ярослава Дегтяренко

Зраджений гетьман

Розділ І

Ніжин

Що далі Лесь відїжджав від Черкас, то більше полегшення відчував. Його душа наче очистилася від мук совісті перед Олесею. А коли на небокраї постали високі земляні мури зовнішніх укріплень навколо Ніжина й одинадцять деревяних веж цитаделі всередині міста, Леся охопила радість: нарешті він повернувся додому! Так, він народився в Черкасах, але його справжнім домом був Ніжин. Тут він, осиротівши, знайшов прихисток, тут жили дві найрідніші у світі людини дядечко та сестра. Хлопець підстьобнув коня, кваплячись до рідних, яких не бачив так давно.

Утім, Леся охопила боязкість: а чи не оскаженіє дядечко, що він покинув службу в хрещеного? Адже він так прагнув примостити небожа на тепленьке місце. А як подивиться на це сам Федір Джулай, коли повернеться з походу? Проте хрещений далеко, а дядько вже майже поруч. «Сподіваюся, що радість від мого приїзду пересилить у ньому гнів!» подумав Лесь, вїжджаючи на обійстя дядькового дому. І першою, кого він зустрів, була сестра.

 Боже мій! Ганнусю! здивовано вигукнув Лесь замість привітання. У його памяті сестра була маленькою дівчинкою, а нині перед ним стояла зовсім доросла дівчина, але невисока й тендітна. І така гарна! Пятнадцятирічна Ганнуся мала дуже білу, майже прозору шкіру. Проте цю блідість пожвавлювали русяве волосся, персиковий румянець та пухкі вуста, занадто великі порівняно з дрібними рисами обличчя. Ці великі губи нагадували напіврозквітлий бутон черленої троянди та зовсім не псували Ганнусиної краси, а вабили до неї, чарували. Так само, як і її темно-карі очі. «Треба ж, як вона схожа на покійну маму!» подумав Лесь, бо врода підрослої сестрички навіяла образ матері.

Ганнуся кілька митей дивилася на брата, немов не вірячи своїм очам, а потім підбігла й повисла на ньому. У Леся аж серце тьохнуло, і він міцно обійняв сестру.

 Господи! Як же я сумувала за тобою, Лесику! Мій милий, мій єдиний братику! шепотіла дівчина, притискаючись щокою до його обличчя.

На ґанок вийшов сам Яків Кулябка, або, як його називали небожі, дядечко Яць. Він переступив поважний рубіж життя: йому було трохи більше шістдесяти років. Однак старезним Яць не здавався. Навпаки! Невеликого зросту, кругленький і свіженький, мов стиглий гарбузик, з румяними, як маки, щічками Яць так і пашів здоровям, подарованим природою. І грізного чи солідного вигляду Кулябка теж не мав. Весь його образ видавав добру, нехитру натуру, і додавали кумедності вуса, що стирчали в різні боки, немов два маленькі деркачі. Так і було: Яць не виносив манірності чи церемонності, страждав на простоту побуту та звичаїв і в цілому був веселою та балакучою людиною. А побачивши любого небожа, розплився в щасливій усмішці.

 Лесику, синочку ти мій! Дай же я тебе обніму! заголосив старий на весь двір та міцненько обняв Леся. Боже ж мій! Ми з Ганнусею вже й забули, який ти, так давно тебе не бачили, красунчику ти наш! Ну, ходімо в дім, нічого на обійсті стовбичити! І обнявши обох небожів, повів їх у дім.

Дім був невеличким, деревяним, але з мурованим фундаментом і мав комору, світлицю й дві кімнати. Колись він належав польському панові, який утік з Ніжина в 1648 році та загинув у якійсь битві. Спадкоємці якщо й були, то не могли заявити свої права на спадщину місто належало Війську Запорозькому. Тому заповзятливий Яць, вирішивши осісти в Ніжині, захопив цей пляц[1] з будиночком, бо це був ласий шматок: обійстя розташувалося в самому серці міста, на тісно забудованій вуличці, яка прилягала до Соборної площі[2]. Дім сильно постраждав від повсталого люду, ледь не вигорівши вщент. Але Яць власноруч відремонтував його, щоправда, так і не навів у ньому лоску, який був при колишньому господареві.

Власну родину Яків втратив давно. Тому, коли померли сестра та зять, узяв під опіку їхнє потомство. Але осиротілі дітки почали мерти одне за одним, наче хто зурочив, і бідолаха не знав, як зарадити цій моровій пошесті. Однак Господь зглянувся на його палкі молитви, і з пяти діток двоє вижили найстарший Лесь та наймолодша Ганнуся. Відтоді Яць зосередив на цих двох усю свою турботу, прагнучи подарувати їм усе те, чого не вистачало в житті йому самому.

 Ти в гості до нас приїхав? нишком запитала Ганнуся в сінях.

 Назавжди, ледь чутно відповів Лесь.

Ганнуся стривожилася, зрозумівши, що зараз буде гучна сварка. Але помилилася. Дізнавшись новину, Яць почухав вибриту потилицю й промовив:

 Воно, може, і на краще, що покинув службу у Хведора. Живеш ти від нас далеченько, а ми з Ганнусею сумуємо, тому добре, що кинув. Ганнусю, збирай, дитинко, на стіл. Обідати час!

Обідати сіли в кухні, яка була побудована окремо від дому. Челяді Кулябка не виносив. Але поки Ганнуся була маленькою, тримав служницю, розуміючи, що для виховання дівчинки потрібна жінка. Але коли небога підросла, то швидко позбувся служниці, тим паче, що Ганнуся чудово поралася з господарством. Ледь випивши чарку за приїзд небожа, Яцко почав ненавязливо випитувати, чому ж той не ужився в Черкасах.

 Хрещений пішов у похід з гетьманом, а мене залишив удома, щоб я наглядав за наказним полковником, збрехав Лесь. Він йому не довіряє. А мені таке не подобається. Я козак, а не підглядник.

 Шмаркач ти ще, а не козак, безцеремонно уточнив Яць. А шо собі Хведір міркує? Чи тримається Виговського? Чи до царя хилиться?

 Хрещений відданий нашому гетьманові. Утім, як і я. Не треба нам іншого гетьмана

 А чи чув ти, що Виговський від царя відступив та з ляхами замирився? На початку вересня в Гадячі це сталося. Буде тепер Україна Великим князівством Руським. Приєднуємося до ляхів та литвинів як м-м-м вільні до вільних і рівні до рівних! І король обіцяв зберегти всі козацькі привілеї. Проте все одно козацтво має королю коритися. Щоправда, не так, як раніше, але все ж таки його зверхність треба буде визнавати!

Лесь здивовано поглянув на дядька. Останнім часом він нічим не цікавився, окрім власної душевної рівноваги.

 Мені про це Грицько Гуляницький, полковник наш, писав. Він мене шанує, тому часто різні новини пише, пояснив Яць. Але утаїв, що в Ніжині він зайві очі та вуха полковника. Ганнуся ж мене читати та писати навчила! Тож я тепер не гірший розумник за тебе! з гордістю додав старий, бо з дитинства був неписьменним. Так що, вважай, усе з перших рук знаю! І Хведір гетьмана теж підтримав? Зовсім вони всі з глузду зїхали! Допанувалися!

 Але

 Шо «але»? Мене інше турбує: що тепер, після цієї угоди, з моїм майном буде? Це якщо сюди шляхта посуне, як гетьман з ляхами домовився, то в мене можуть відібрати все, що накрав під час війни. І цей пляц, і комори на ринку, і ґрунт орний, перерахував свої багатства Яць. Землю й комори він здавав в оренду й на ці гроші жив. І байдуже всім буде, що покійний Хмель мені універсал дав, що це все до скону моє!

 Але чи був якийсь інший вихід у гетьмана? промовив Лесь, обміркувавши почуте. Цар хоче знищити всі привілеї козацтва, перетворити нас на солдатів. Так мені хрещений говорив. Тож Виговський хоче захистити Україну.

 А що воно таке Україна? Що для тебе Україна? по-філософськи запитував Яцко, діставши ложку з борщу та тикаючи нею в Леся, який ухилявся, побоюючись, що дядько забруднить йому жупан. А для тебе? І він ткнув ложкою в Ганнусю, яка злякано відсахнулася. А для інших що Україна? Для всіх Україна це земля, з якої можна грошей вибити, от і біжать сюди! Якби ця земля була безплідною, то плювали б на неї і ляхи, і москалі! І нам самим було б начхати. Ех, зубожіли душею козаки. Скурвилися! вигукнув старий у досаді, впустивши ложку в борщ, від чого на білосніжну скатертину, яку Ганнуся постелила на честь приїзду брата, полетіли вогняні жирні бризки. Їм тепер головне не лицарство чи воля. Їм головне отримати собі клаптик землі та з того жити. А на те, що стільки людей за волю цієї землі полягло, начхати! Та і яких людей?! За старого Хмеля людей була жменя, та добрих! Де тепер знайдеш таких лицарів, як ті, з якими я пилявчикам[3] часнику втирав? Немає їх! Полягли всі, наче стиглі колоски в полі від негоди!

 Дядечку, а ти чого хочеш? запитав Лесь, сподіваючись відволікти дядька від журби за минулим життям, бо обличчя старого спотворило страждання.

 Я хочу, щоб Україна була Україною. І щоб жодна падлюка свого писку сюди не пхала! Ні московська, ні польська! Тільки от не всі це розуміють! А оті всі міщани та голота, які язиками ляпають, що козаки зажерлися, забули, що це ми своїми шаблями їхню свободу обстоювали! І якби не ми, то з них ляхи й досі б у три шкури драли! Плювати їм усім на Україну головне, що козаки панувати не будуть. А не розуміють того, що як послабне козацтво, то прийдуть нові пани москальські, які такі самі зажерливі тварюки, як і ляські. Дарма тільки, що ми однієї віри! І запамятай, небоже, добре запамятай, повчально прорік Яцко, таки тицьнувши Леся брудною ложкою, що Україна починається з тебе. Який ти, яка твоя душа, така сама й твоя Україна буде. І якщо зубожієш душею, то й Україна зубожіє! та незворушно почав сьорбати борщ.