Охайний Лесь марно намагався затерти жирну пляму на жупані, у душі лютуючи на дядечка за зіпсований одяг, але, обдумавши його тираду, усвідомив, що той має рацію.
А як ти ставишся до того, що козацька старшина робить усе на користь лише собі та козацтву? запитав Лесь. Козаки ж дбають про свої користі, забуваючи про користь для інших. Що буде з іншими людьми після угоди з поляками?
Узагалі-то я свої козацькі привілеї шаблею обстоював, буркнув Яць, з апетитом налягаючи на борщ. І не заважав іншим робити так само. Тож хай самі про себе дбають.
А хіба містяни чи селяни не воювали разом з козаками?
Воювали. Але ким вони зараз стали? Тими, ким і були до цього, посполитими. А я готовий знову воювати, бо я з народження козак! А ще не забувай, що здобич ми порівну ділили, і я не винен, шо деякі все пропили та прогуляли, а я зберіг та примножив. Їм солодко було пити, тож хай не ремствують, що дехто забагатів! А взагалі я не знаю, як воно краще буде. Не я булаву тримаю! Хто тримає, той хай і дбає, щоб усім добре жилося! А мені треба про вас двох подбати, бо як лапи в труні складу, то хто тоді дбатиме? Ніхто! Ганнусю, насип мені ще борщику. Ти, шельмо мала, смачний вариш! А шо ти далі збираєшся робити? запитав він у Леся.
Не знаю, дядечку, чесно відповів хлопець. Я дуже скучив за вами та хочу трохи пожити вдома. Але якщо ти мені щось порадиш, то я з радістю
А своєю довбешкою подумати? Скільки ти в мене на нали́гачах ходити будеш?!
Лесь промовчав та почав їсти борщ, бо дійсно не уявляв, що робити в житті далі.
Удома Лесько нудився. Приятелів у Ніжині він не мав, тому відчував свою самотність ще гостріше, ніж у Черкасах. І в пошуках розради проводив час із дядьком.
Яків посідав не останнє місце в суспільстві Ніжина та мав шану і серед козацтва, і серед містян. Навіть новоявлена ніжинська еліта не гребувала товаришувати з ним, вважаючи його взірцем козака-лицаря. Бо за зовнішньою брутальністю Яця ховалося козацьке благородство. Але особливо тісні стосунки Яків мав з протопопом Максимом Філімоновичем, який часто приходив до нього в гості.
Протопопа Лесь одразу не злюбив. Він і сам не міг зрозуміти, що в цьому освіченому та солодкаво-чемному попові йому не подобається. Панотець, маючи блискучу освіту, частенько затівав з хлопцем бесіди на богословські теми. Узагалі Лесь учився так собі, проте мав гарну память і міг гідно підтримати бесіду. Але піп і цьому радів та хвалив його Кулябці. Останній ледь не лопався з гордощів приємно усвідомлювати, що ти гідно впорався з вихованням чада.
Але більше за Філімоновича Леся дратував його небіж Мартин. Хлопець мав батьків, проте з юності виховувався у свого дядька. Мартин був підкреслено ґречний зі старшими, занадто сумирний і побожний, що здавалося неприродним для хлопця двадцяти трьох років. «Добре, що два сини попа навчаються в Києві, інакше б я з глузду зїхав від цієї сімейки!» часто роздратовано думав Лесь, бо Мартин завзято намагався втулитися йому в близькі приятелі.
Леся не влаштовувала навіть Віра, донька Філімоновича й подружка його сестри. Дівчина поводилася скромно й ненавязливо, але часто прибігала до Ганнусі в гості. І майже завжди з нею приходив Мартин, чим доводив Леся ледь не до сказу.
Одного жовтневого дня Яць із Лесем мирно коротали час після обіду, коли до них ввалився розбурханий Філімонович.
Господи Боже мій! заволав піп прямо з порога. Виговський зрадник!
Шо? Ти чи просфори переїв? зневажливо запитав Яць. З чого ти таке взяв?
Щойно на Соборній площі зачитали грамоту його пресвітлої величності Олексія Михайловича, у якій сказано, що Виговський зрадив хресне цілування великому цареві! Господи! Якове Даниловичу, на москальський манір звернувся піп, тепер війна буде!
Яць поглянув на Леся, а потім співчутливо заговорив:
Отче Максиме, ти краще сядь і заспокойся. Лесю, налий панотцю чарочку!
Максим присів, випив чарку. А коли заспокоївся, то розповів, що в Ніжин прислана царська грамота, у якій перелічені всі гріхи та злохитрі промисли Виговського: союз із татарами, розгром Пушкаря, спроба вигнати воєводу Шереметєва з Києва та союз із Річчю Посполитою. Загалом усі дії гетьмана задля збереження незалежності України цар вважав прагненням «церкви Божі розорити і вас, єдиновірних православних християн, з-під нашої високої руки відігнати й учинити у вічному поневоленні в ляхів і татар». Тому Виговський з Івана Остаповича перетворився на зрадника Івашку, і цар Олексій наказував українцям чинити збройний опір власному гетьманові та його однодумцям. Розповівши цю новину, Максим пустився у філіппіку, поливаючи гетьмана брудом. Проте Лесь помітив, що піп прискіпливо дивиться на Яця, немов намагається прочитати його думки. Кулябка лише співчутливо слухав і згідно кивав, наче поділяв усі ремствування попа. А коли Філімонович пішов, то в задумі запалив люльку, забувши, що Ганнуся забороняє йому курити у світлиці.
Яць поглянув на Леся, а потім співчутливо заговорив:
Отче Максиме, ти краще сядь і заспокойся. Лесю, налий панотцю чарочку!
Максим присів, випив чарку. А коли заспокоївся, то розповів, що в Ніжин прислана царська грамота, у якій перелічені всі гріхи та злохитрі промисли Виговського: союз із татарами, розгром Пушкаря, спроба вигнати воєводу Шереметєва з Києва та союз із Річчю Посполитою. Загалом усі дії гетьмана задля збереження незалежності України цар вважав прагненням «церкви Божі розорити і вас, єдиновірних православних християн, з-під нашої високої руки відігнати й учинити у вічному поневоленні в ляхів і татар». Тому Виговський з Івана Остаповича перетворився на зрадника Івашку, і цар Олексій наказував українцям чинити збройний опір власному гетьманові та його однодумцям. Розповівши цю новину, Максим пустився у філіппіку, поливаючи гетьмана брудом. Проте Лесь помітив, що піп прискіпливо дивиться на Яця, немов намагається прочитати його думки. Кулябка лише співчутливо слухав і згідно кивав, наче поділяв усі ремствування попа. А коли Філімонович пішов, то в задумі запалив люльку, забувши, що Ганнуся забороняє йому курити у світлиці.
Ця грамота означає лише одне: цар оголошує козацтву війну під вигаданим приводом зрада гетьмана. А Філімонович рідкісна гнида, відверто мовив Яць. Від однієї згадки про царя він верещить, як свиня за кнурами. Воно й не дивно: два роки тому в обхід покійного Хмельницького він випросив у царя села Воловиці та Степановки у володіння. А коли навесні їздив за дорученням Виговського в Москву, то теж отримав у дар багато грошей та соболів. А на зворотному шляху його перестрів покійний Пушкар, гарненько відлупцював та всіх соболів відібрав. А так йому й треба! Філімонович дуже відданий царю, бо дуже любить гроші, яких той для нього не шкодує. Тож будь украй обережним і відверто при цій гниді своїх думок не виказуй.
Але чому ти тоді з ним товаришуєш, якщо він прихильник царя? обурено запитав Лесь, бо від хрещеного знав, що смута Пушкаря й Барабаша почалася із заохочення царя, проте волів про це мовчати. Чому в себе вдома приймаєш?
А тому шо мені тут жити треба! І вам з Ганнусею теж! То навіщо мені вороги? І не тобі мені дорікати чи вказувати, з ким я маю водитися, а з ким ні! вибухнув Яць. А потім скривився, мов кисличку зїв. Трохи поміркувавши, старий швидко заговорив: Лесику, я ж такий дурний був! У своєму житті ніколи й гроша зайвого за душею не мав. Родичі всі перемерли, і лише жінка та діти в мене були. Але я не цінував їх. Воював та пив. І як же мене дратувало, коли через це дружина мені лисину гризла! А потім втратив їх усіх Яків гірко зітхнув, проте не став розповідати, за яких обставин згинула його родина. І лише тоді зрозумів, що моя Мотронка кохала мене всім серцем, як ніхто й ніколи не кохав, коли навіки втратив її, трохи опанувавши себе, продовжив старий. Господи, якби ж то вона була жива! Ох! А тут іще мати твоя надумала померти. А за нею й зять з небожами. Довіку Богові вдячний буду, що хоч ти й Ганнуся в мене залишилися! Немає на світі нічого ціннішого, ніж родина! І якби не ви, то гірка була б моя доля. Тому все зроблю для вас, щоб вам добре жилося. І до того ж Філімонович мені довіряє, вважаючи старим дурнем, схибленим на спогадах про минулі походи. І через це відвертий зі мною більше, ніж треба. Тож не засуджуй мене, синку. Я хоч і старий, проте ще можу Війську знадобитися.
Лесь отетеріло дивився на дядька: він ніколи не бачив його таким. Завжди веселе обличчя Яця стало сумним, а очі вологими, немов він ледь утримував сльози. І його вразила не двоєдушність дядька, а своєрідна сповідь, за якою ховався невисловлений біль, найпотаємніші скорботи та жалкування за минулі помилки.
Лесику, ти в мене ще молодий, тому дурний. І до пуття не зрозумієш мене. Життя найкращий учитель, але його наука дуже болісна. І я не хочу, щоб тебе вчило життя, тому прошу тебе, синку: не роби моїх помилок, попросив Яць, помітивши здивування небожа. Цінуй те, що тобі Господь посилає.
Це одкровення, начебто й просте, змусило Леся замислитися над власним життям. І одразу згадалася Олеся. Згадалося, як затишно з нею було, як світилися її очі від кохання. «Якби вона зараз була поруч, то докучала б мені! Та й що далі було з нею робити?! Вона ж бідна, і дядько з хрещеним не допустили б нашого шлюбу, виправдовував сам себе Лесь. Боже! Та що я сам себе обманюю?! Я сумую за нею! Я хочу до неї! Хочу, щоб вона завжди була поруч. Господи, та я ж кохаю її!» Це відкриття приголомшило його так, наче хтось обухом по довбешці луснув. А потім Лесеві стало страшно. Так страшно, наче самого дідька зустрів. Згадуючи останні місяці свого життя, згадуючи, як він квапився до Олесі на побачення, як божеволів від неї, дурень Лесько нарешті второпав, що власними ж руками зруйнував дароване Богом щастя. «Моя зіронька-доля, яку мені сам Господь під ноги кинув!» гірко думав він, згадуючи знайомство з Олесею.