Зраджений гетьман - Ярослава Дегтяренко 10 стр.

Розділ IV

Гетьманські утруднення

На південь від Києва, на високій горі, убезпеченій з трьох сторін глибокими балками, височіє над Дніпром невеликий, але міцний замок. А поруч з ним містечко, оточене лісами та ярами. Це Ржищів.

Колись цей замок належав магнатові й київському воєводі, полякові Янушеві Тишкевичу, та був одним із символів польського панування на українській землі. А нині Ржищів був вільний. Тут у грудні 1653 року відбулася перша зустріч гетьмана Хмельницького з царським послом Бутурліним щодо майбутнього союзу, який затвердили наступного року в Переяславі. А в грудні 1658 року Ржищів став тимчасовою ставкою гетьмана Виговського, який мусив боронити Україну від Московії.

Іван, прочинивши стулку замкового вікна, похмуро дивився на прадавній, ще не скутий кригою Дніпро, який поворонів, здіймав невеликі хвилі від грудневого вітру, немов гнівався на нього, що він такий безталанний гетьман. Дійсно, осінні воєнні невдачі на кордонах з Московією та під Києвом, вибори наказним гетьманом Безпалого сильно вдарили по владі Івана.

 Ваша милосте, закрийте вікно. Холодом дує, пролунав позаду голос Юрія Немирича.

 Не здує! огризнувся Іван.

Немирич зітхнув. Знедавна характер завжди ввічливого, спокійного й зваженого Виговського зіпсувався. «Воно й не дивно, подумав Юрій. Мала цяцька булава, та важка, мов камінь могильний».

 Нещодавно я писав коронному канцлерові Пражмовському, просячи прислати хоч стільки-то війська, але він мені не відповів. І кримський хан теж мовчить, несподівано мовив Виговський, бо на початку грудня відправив у Крим послом генерального писаря Грушу просити військової допомоги. Юрію, нам більше ні в кого шукати помочі! Ще в жовтні я писав шведському королю Карлові Ґуставу, повідомляючи, що мені не вистачає сил для боротьби з Московією, але він мовчить. А брат короля досі не відповів вам?

Немирич заперечливо похитав головою. Користуючись знайомством, придбаним на службі у Швеції, Юрій у жовтні писав братові короля, відверто просячи його переконати Карла Ґустава укласти перемиря з Польщею та надати Україні військову допомогу.

 Швеція, як відомо вашій милості, веде переговори з Московією. І я впевнений, що в цьому випадку цар буде більш поступливим, ніж з поляками. Якщо цар і король укладуть мир, то наші справи кепські: у царя будуть повністю розвязані руки, і він кине всі сили в Україну. А Швеція буде звязана війною з Польщею, і обидві вони навряд чи нададуть нам хоч якусь допомогу. Мені дуже шкода, що шведи скисли, але я доклав усіх сил для сприяння миру між Польщею та Швецією, який нині вигідний Україні, похмуро мовив Юрій. Занадто високі вимоги вони висувають одне одному.

 Цього миру бажає й Мехмед Ґерай. Про це мені під Гадячем говорив Карач-бей. Хан давно мріє зєднатися з Польщею й нами, щоб спільно вдарити по Московії. Але ж гонорове панство нізащо не дослухається здорового глузду! О, клятий шляхетський гонор! у досаді вигукнув Виговський.

 Нині шляхта муситиме дослухатися до голосу розуму, бо інакше нашкодить своїй країні.

 Іноді я шкодую, що уклав угоду з Річчю Посполитою, відверто мовив Виговський. Вірних військ у мене мало, бо частина населення тяжіє до Московії, сподіваючись отримати для себе користь, а частина ненавидить Московію, але й не може прийняти Гадяцьку угоду, тож ставиться до мене вкрай вороже. Добре, що Янові Казимиру вистачило розсудливості заборонити шляхті повертатися у свої маєтки в Україні. Бо інакше власний народ змів би мене, наче буря пил.

 Краще бути підданим католицького короля та вільно користуватися своїми привілеями, ніж вірним холопом православного царя, фанатичного й тиранського, та повністю залежати від волі істоти, в якої замість душі прогірклий церковний єлей, твердо мовив Немирич.

 Шкода, що це розуміють лише одиниці! Православя зіграло з козаками злий жарт. Якщо в часи Богдана це було гасло, під яким усі єдналися, то тепер Олексій використовує його для розколу українців. Підлості йому не позичати: він розсилає петиції, називаючи мене богомерзенним зрадником, бо я, бачте, не тільки його, благочестивого помазаника Божого, зрадив, а ще й православя зраджую, бо прагну віддати Україну латинам. Але щоб схилити на свій бік усіх, хто вірить у його брехню, йому треба показати військову міць. Тож великої війни не уникнути. І якщо я програю її, то Україна втратить волю. За два минулі роки люди втомилися від смути, втомилися тікати, ховатися й будуть згодні на будь-яку владу, яка забезпечить спокій.

Юрій не встиг нічого відповісти, бо у двері постукали. Увійшов джура й повідомив, що від великого коронного гетьмана Польщі прибуло військо під командуванням коронного обозного Андрія Потоцького. Іван гірко всміхнувся, згадавши 1648 рік і битву під Корсунем, яку батько Потоцького ганебно програв, а сам Андрій улітку в Барі потрапив у полон до полковника Кривоноса. А тепер Потоцький прийшов допомагати Війську Запорозькому!

Але побачивши цю «підмогу», Іван досадливо скривився, бо прибуло майже чотири тисячі польських жовнірів, а це занадто мало. «Господи, вперті ляхи! Якби вони мене послухали та замирилися зі Швецією, то я б зараз не мучився!» подумав Іван, бо це все військо, що могла виділити польська корона в умовах продовження війни зі Швецією. Якби ж то Виговський знав, що самі поляки розраховували отримати від нього військо для війни зі Швецією чи Московією, то, мабуть, посатанів би. Але, на щастя, Іван цього не відав, тому приязно зустрів Потоцького.

Згодом польське військо перебралося на Задніпровя[10] й розташувалося на схід від Києва, щоб якомога щільніше оточити Шереметєва.

Утім, лише на допомогу сусідів Іван не розраховував і порівняно з минулим роком рішуче намагався зміцнити свою владу всіма засобами. Він відправив на Волинь комісарів наймати всіх охочих тамтешніх жителів у своє військо, бо Гадяцька угода давала йому на це право. У підвладних йому задніпровських полках Іван стратив усіх прихильників царя. І, незважаючи на перемиря, направив військо, яке осадило Ромодановського в Лохвиці, сподіваючись видворити його з України. Марно воєвода намагався вирватися з облоги втративши не менше тисячі вояків, змушений був повернутися в місто, де не вистачало продовольства.

Вірні гетьманові полковники Богаченко, Джулай і Гаркуша спробували взяти Нові Санжари, але заколотникам спільно з москалями вдалося встояти попри відчутні втрати. 16 грудня наказний гетьман Скоробагатенко намагався взяти Ромни, де засів самозванець Безпалий, але зазнав невдачі.

Ці дрібні невдачі висотували Івана, позбавляли надії на перемогу. Але він не зневірювався: випадало й гірше за його насичене пригодами життя. Іванові необхідно було відкинути москалів аж до кордонів України, щоб у майбутньому запобігти війні на власній землі. Тому він готувався до походу на Задніпровя. Тим паче, що Мехмед Ґерай нарешті любязно прислав у поміч військо. Узагалі Мехмед розгорнув бурхливу діяльність[11] постійно тиснув на Яна Казимира, вимагаючи поновити війну з Московією в Литві, щоб змусити Олексія розєднати своє військо, а у випадку відмови погрожував розірвати приязні стосунки. А його візир Сефер-Газі-ага наполегливо радив коронному канцлерові замиритися зі Швецією. Мехмед Ґерай навіть відправив до турецького султана прохання прислати навесні війська сілістрійського паші, а також молдавські та волоські, щоб якомога більшими силами вдарити по Московії.

Демко та Іванко, як і раніше, служили в гетьмана, невідлучно слідуючи за ним. Тому обидва дуже зраділи, коли в Ржищів приїхала Марія. Звичайно, після серпневого розгрому під Києвом Яненко туди не повернувся, бо Шереметєв з нього б лика надер. І уряд полковника посів гнида Дворецький, який вельми співчував москалям. Тому Павло залишався у війську Данила Виговського й оселив дружину в Білій Церкві, бо так було зручніше самій Марічці: вона була недалеко від коханого. Але тепер Павло отримав наказ стояти з козацькими загонами в Острі, тому майже примусово відправив кохану в Чигирин до своєї рідної сестри.

З мамою Демко востаннє бачився восени й зараз ужахнувся: відтоді Марія розповніла, але мала змучений і хворий вигляд.

 Матусю, як ти почуваєшся? запитав Демко, коли мати перестала його обнімати. Вигляд маєш дуже поганий.

 Утомилася в дорозі, сухо мовила Марія. А де Іванко? Він здоровий? Я хочу його побачити. Розшукай мені його!

Проте Іван, довідавшись про приїзд мачухи, прибіг сам. Спочатку хлопець побоювався, що зненавидить цю жінку, яка здавна володіла серцем його батька. Але Марія поставилася до нього так само лагідно, як і до Фрузі. І ця лагідність розтопила недовіру Марічка зуміла замінити Іванові матір. Утім, вона теж прикипіла до пасерба, даруючи йому любов, як і Демкові. А ще Іван був не такий гордовитий, як Фрузя.

Демко дивився, як Іванко горнеться до його матері, цілує їй руки, розпитує про батька та розказує про свої дільця, а мати його уважно слухає й лагідно всміхається. Проте хлопець не ревнував, бо Іван давно став для нього рідним.