За якою справою приїхав, Станіславе? минаючи етикет звернення, довірчо запитав Іван, ледь Беневський встиг присісти в крісло навпроти нього.
Беневський гірко всміхнувся і, трохи повагавшись, заговорив:
Я приїхав з дорученням, яке, передчуваю, буде неприємним вашій милості. Угода, підписана восени, не влаштовує більшість шляхти
Я вже пішов на суттєві поступки, перебив його Виговський, зрозумівши, що Беневський приїхав відновити торг щодо незручних для Польщі умов.
Так, але ваша ясновельможна милість має розуміти, що зроблені поступки не суттєві та не влаштовують ані шляхту, ані короля. І, крім того, серед церковних прелатів панує неабияке обурення через вимогу скасування унії.
Моя милість ясно висловилася ще під Гадячем: Україна приєднується до Речі Посполитої як Велике князівство Руське, як вільне до вільних і рівне до рівних. І унія має бути скасована! Подобається це гоноровим панам чи ні, але на менше я не погоджуюся.
Мосцепане[13] гетьмане, справи дуже погані, зітхнув Станіслав. Якщо до укладення нашої угоди вона мала чимало прихильників, то нині, після оголошення узгоджених умов, навіть її прихильники обурені. Такою, яка вона є зараз, сейм її не ухвалить. Навіть можливість нашого альянсу опинилася під загрозою зриву.
А хіба не ти майже клявся мені, що король і шляхта приймуть ці пункти? Отже, ти брехав? спокійно запитав Іван.
Я роблю все, що в моїх силах, і переконую всіх незадоволених. Але я нічого не можу вдіяти.
Станіславе, мій народ здобув собі свободу власною кровю. Ти розумієш це? Ти розумієш, що цар спритно тисне на побожність мого народу? Якщо я погоджуся на збереження унії, то втрачу всіх, хто розуміє користь нашого альянсу! І жоден простий козак не потерпить паплюження православя, бо під цим гаслом запекло бився десять років свого життя! Якби твій народ мав менший гонор, то не було б усього цього ані відторгнення України від Речі Посполитої, ані її союзу з Московією. Не було б десяти років кровопролитних війн. Не було б навіть вашої теперішньої війни зі Швецією й нашої з Московією. Невже життя вас нічого не навчило?
Я й сам усе це розумію, але не маю снаги вкласти цю думку в голови інших!
А я не зраджу інтересів своєї Батьківщини та релігії, твердо мовив Виговський. Більше жодних поступок не буде. А якщо будете затято стояти на своєму, то я в підданство до турецького падишаха піду, але в колишню неволю не повернуся. І тоді вам усім буде непереливки за ваш нікчемний гонор!
Іване! жалібно вигукнув Станіслав, зрозумівши, що нічого не добється від гетьмана.
Це моє останнє слово, пане Беневський, жорстко мовив Іван і вийшов.
Станіслав почав терти праву скроню рукою так, ніби вона в нього нестерпно боліла. Він щиро хотів втілення цієї угоди, бо розумів, що це піде на користь рідній Польщі. І чудово розумів, що Польща має піти на суттєві поступки Україні, якщо бажає з нею миру. Але Станіслав мусив виконувати накази короля та сейму, у яких його особиста думка важила мало. У цьому й полягала трагедія цієї людини.
У наступні дні Станіслав марно намагався вмовити Виговського той твердо стояв на своєму. Лише згодився відкликати своїх комісарів, які наймали для нього військо на Волині, тим паче, що людей уже й так набрали.
Але Іван, гарненько поміркувавши, вдався до інтриги відправив посольство до турецького султана Мехмеда з проханням прийняти Україну в підданство та допомогти військом у боротьбі з Московією. О, цей споконвічний козир, підданство, який козацькі гетьмани завжди викидали в скруті! Адже якщо султан задовольнить прохання, то цим Виговський натисне на Польщу, яка не може допустити такого посилення впливу Туреччини просто в себе під боком.
І відпустив Булгакова та Байбакова, передавши Олексієві листа, в якому відверто заявив, що, бачачи явне небажання царя бути Україні добрим союзником та другом, як за Хмельницького було, змушений був укласти союз із Річчю Посполитою. «Прошу твою величність сприйняти цю звістку без гніву й не намагатися щось змінити силою. Бо інакше проллється велика кров серед православних на радість усіх неприятелів», писав Виговський.
Утім, рішучості та твердості Івана було замало. Він знову рушив військо до Лохвиці, щоб іще раз спробувати вибити звідти Ромодановського. Навіть забрав з-під Києва більшу частину польського війська. На щастя, Шереметєв був практично знешкоджений місцину навколо Києва щільно оточили козацькі війська, і москалі не мали змоги збирати харчові стації з населення, через що в них почався падіж коней. Але сам Ромодановський, скориставшись коротким перепочинком перед другою облогою, повернувся до Бєлгорода. Його замінив князь Куракін зі свіжими силами.
Сподіваючись стримати прихід Трубецького та змусити його боронити власну землю, Виговський наказав Гуляницькому, якого призначив сіверським наказним гетьманом, робити наїзди на московські села та містечка. Козаки з прикордонних сотень охоче пустошили ті місцини, грабуючи та забираючи людей у полон. З цією ж метою тритисячний козацько-татарський загін напав на Путивль, проте штурмувати його не став. Сам Гуляницький не давав спокою самозванцю Безпалому, який перебував у Ромнах. До того ж відважному Грицьку без бою здалося містечко Сміле, яке належало цареві.
Але в самого Виговського ратні справи йшли не так вдало. Під Лохвицю він відправив Юрія Немирича та Івана Скоробагатенка. Розпочалася велика битва, яка тривала з ранку до полудня. Козакам вдалося зламати опір кінноти, яка була слабкою ланкою в москальському війську, розсіяти її так, що, тікаючи, москалі потовкли своїх же піхотинців. Усе військо Куракіна змушене було тікати та засісти за фортечними стінами Лохвиці. Потім москалі розповідали у своє виправдання, що ця «прикрість» сталася через невправність вождів.
Немирич і Скоробагатенко тричі штурмували Лохвицю, але марно. На жаль, у веденні війни під захистом фортечних стін москалі були дуже вправні.
Залишивши частину війська під Лохвицею, Виговський рушив на буремний Миргород та обложив його, сподіваючись повернути місто під свою владу. На четвертий день облоги до Виговського явився миргородський протопіп Пилип з повинною: містяни та сам Степан Довгаль, послухавшись гетьманських універсалів і його, попа, вмовлянь, бажали здатися на милість гетьмана. Поміркувавши, Іван вирішив спочатку вислухати Довгаля.
Гетьман і заколотник зїхалися так, щоб їх бачили і миргородці з мурів міста, і гетьманці. З Довгалем явилася вся верхівка полку та війт з урядниками. Навіть полкові корогви принесли на знак покори!
Мій ясновельможний пане гетьмане, почав Довгаль. Дослухавшись твоїх умовлянь, а також умовлянь панотця Пилипа, я прошу вибачити мені та всім миргородцям наші провини. Якщо твоя мосць зволить скарати мене горлом[14], то я з гідністю прийму кару, бо заслужив її. Але присягаюся, що почав бунтувати проти твоєї милості лише тому, що не розумів твоїх істинних намірів і бажань, повірив наклепам твоїх злостивців, через що потрапив у полон омани. Утім, як і інші. Тож смиренно просимо в тебе ласки та вибачення.
Та невже?! уїдливо сказав Виговський, не довіряючи цій щирості.
Насправді я досхочу наївся царського підданства. І не через тебе, а через них моя земля у вогні, чесно зізнався Степан. Тож краще я буду на боці свого гетьмана, ніж пособником кацапів.
Чому я маю вірити тобі? Ти зрадив не тільки мене і Військо, а й свого царя. Тож навіть якщо ти присягнеш на вірність, то не матиму віри твоїй присязі.
Пане гетьмане, москалі прийшли сюди не як друзі, а як господарі. Вони та їхні посіпаки пограбували мій рідний Миргород. Вони хоч й однієї віри зі мною, але поводяться гірше від татарина та турка, тож більше не буду їм служити, щиро мовив Степан.
Виговський усміхнувся. Узагалі-то він із задоволенням стратив би Довгаля, бо той, хто одного разу зрадив, зрадить знову. Але Іван вирішив його помилувати, щоб іншим, хто все ще бовтається між власним гетьманом і царем, було принадно переходити на його бік. Тому Виговський вибачив миргородців, а ті видали йому москальську залогу драгунів, яка стояла в місті з осені. Після цього гетьман вирушив у бік московського кордону.
Прикладу Миргорода наслідували ті міста, які зазнали розорення від москалів. І Виговський охоче вибачав усіх, хто каявся. Але всі ті міста, які вперто стояли на боці Олексія, безжально спустошував, дозволяючи татарам брати в полон тамтешніх жителів. Такою була плата за поміч, адже безкоштовно ніхто не воюватиме.
Розділ V
Царські утруднення
Гроші нерв війни.
Марк Туллій ЦицеронЧервоні, мов свіжа кров, стіни Престольної палати Теремного палацу Кремля були майстерно розписані золотими квітами, химерними й вигадливими, які перемежалися із зображеннями гербів земель, захоплених Московією. А ще ці квіти були обрамленням для золотого орла, намальованого над оббитим червоним оксамитом царським троном, який дивився в різні боки своїми неприродними головами, немов видивляючись ворогів цього другого Романова на троні Московії. А з такої ж червоненької стелі з трикутними арками дивився Спаситель на престолі, оточений московськими святителями, насупленими й непривітними, немов їх обурювала ця розкіш, яка приголомшує своєю варварською пишністю, через що й вабить до себе. А можливо, таке враження справляв присмерк, який створювали кольорові скельця у стрілчастих, вузьких вікнах.