Розділ ІІ
Облога Варви
Divide et impera![6]
З дому Лесь поїхав сам, необачно відмовившись пошукати собі попутників. А в дорозі він дізнався від біженців, які масово тікали на Придніпровя, що москальська армія пограбувала та спалила Лубни й Мгарський монастир. На щастя, більшість лубенчан утекла разом з козаками, бо лубенський полковник, бачачи чисельну перевагу ворога, змушений був відступити. Полки Прилуцький, Ніжинський та Чернігівський вийшли назустріч війську Ромодановського та біля Пирятина дали йому бій, який завершився внічию. І тому вірні Виговському козаки відступили у Варву. А Ромодановський, пошарпавши Пирятин, кинувся переслідувати Гуляницького. Леся охопила досада: тепер шлях до Варви повний небезпек. Проте він поклався на удачу й поквапився в містечко, давши гак на схід, щоб не потрапити в полон до москалів, які, ймовірно, рухалися туди з боку Пирятина.
Майже біля Варви Лесь зустрів розїзд козаків. Хлопець не став тікати: може, це свої. Але пятеро вояків оточили його, тримаючи під прицілом пістолів. Вочевидь, вони нишпорили місциною, сподіваючись схопити «язика». Уперед виїхав літній козак та незворушно запитав:
Ти хто такий?
Моє імя Олександр Якимович, родом я з Ніжина, обережно відповів Лесь.
А що ти тут робиш?
Їду до полковника Гуляницького. Він наказав усім, хто здатен тримати зброю, іти в його військо. А ви, хлопці, за кого за своїх чи до царя в холопи записалися? вкрадливо запитав Лесь у надії, що це свої.
Так ти гетьманський мисколиз! презирливо вигукнув літній козак.
Краще бути гетьманським мисколизом, ніж кацапським холуєм, як ти! відрізав Лесь, зрозумівши, що потрапив до ворогів. І не соромно вам, козакам, проти своїх братів зброю піднімати за наказом воєвод? Хіба ви забули про честь, що зрадили Військо?
Ти, щеня, будеш мені дорікати? насмішкувато запитав козак та, підїхавши до Леся ближче, навідмаш вдарив його руківям нагайки. Але хлопець спритно ухилився, нагнувшись до холки свого коня, одночасно пришпоривши його. Тварина зірвалася з місця. Позаду пролунали постріли, і Лесь іще нижче пригнувся, розуміючи, що головне втекти.
Лесеві не пощастило: підстрелили його коня. Бідолашна тварина аж перекинулася на скаку, а сам він полетів шкереберть на розмоклу від осіннього дощу землю, боляче вдарившись плечем. Лесь швидко схопився і, невідомо на що сподіваючись, відчайдушно побіг під захист найближчого гаю. Але його наздогнали та оточили.
Що? Втік? запитав той самий літній козак, насмішкувато оглядаючи Леся, який важко дихав. Вяжіть його, а потім обшукайте.
Один з козаків боляче викрутив Лесеві руки, звязав і почав обшукувати. А знайшовши за пазухою листи, розгорнув перший і прочитав уголос. Це був лист до Гуляницького, яким Яків просив полковника прийняти небожа до себе джурою.
Отже, ти не брехав нам, хлопче, мовив старий козак. Що ж, ходімо з нами до кацапів, яких ти так зневажаєш, і там розповіси все, що знаєш, більш докладно.
А він багато може розповісти, мовив козак, який обшукував Леся. Його дядько шпигує на користь Гуляницького, бо в цьому листі
Несподівано щось бахнуло, свиснуло, і Лесь відчув, що йому на обличчя бризнула якась рідина. Хлопець з нерозумінням поглянув навколо себе й побачив, що козак, який читав листа, лежить з простріленою скронею. «Господи Боже, це ж його кров! уторопав Лесько, відчувши на губах солоний присмак крові. Фу!» Він ледь здолав нудоту і, замість того щоб упасти долілиць, рятуючись від куль, почав плюватися, а потім терти обличчя об плече, намагаючись витерти чужу кров. І, як на гріх, потерся об забруднене багнюкою.
А навколо Леся спалахнула сутичка хтось оточив загінчик, обстрілюючи та не даючи змоги втекти. За кілька хвилин трьох було вбито, а двох схопили якісь козаки. Лесь нарешті перестав плюватися й огледівся його оточувало з десяток козаків. «Це, мабуть, розїзд із Варви. Вони в розвідку пішли», зрозумів він і підбіг до того, хто здавався йому головним.
Щиро дякую тобі, пане, за порятунок! Якби не твої хлопці, то не оминути б мені всіх нещасть полону! Ви ж козаки Гуляницького? Мене до нього з Ніжина відправив мій дядько Яків Кулябка, торохтів Лесь. Он у того вбитого є листи, які все підтвердять.
А як тебе звати? усміхаючись, запитав козак, розуміючи, що хлопець квапиться запевнити, що він свій.
Лесь Якимович. Я раніше служив
Та мені це однаково, відрізав чоловік. Поїдеш з нами, а там розберемося.
Тоді розвяжіть мене, будь ласка! попросив Лесь.
У Варві розвяжемо, сухо мовив старий козак. Ти, горобчику, не ображайся. Бог його знає, що ти за птиця така!
Козаки швидко підібрали все, що було цінного в загиблих, відловили їхніх коней, а отаман підібрав листи, сховавши собі за пазуху. Леся й двох бранців перекинули через спини коней, привязали та квапливо повезли в місто.
Їдучи в незручному становищі, Лесь злився на таку недовіру. Але потім уторопав, що в сорочці народився відбувся лише вбитим конем та брудним одягом, а міг отримати кулю чи в полоні опинитися. «Дякую Тобі, Боже, що не залишив мене, грішного! подякував хлопець. Сподіваюся, що коли вони прочитають дядькового листа, то відпустять мене. От уже ж дійсно все вдало склалося хто б мене пустив у фортецю, коли ворог на підході? Тільки мого Булата шкода! До сліз шкода! Він такий лагідний був!»
Дивовижний був варвинський край високі прадавні могили-кургани химерно перемежались із дрімучими ярами та топкими болотами, перетворюючи цей куточок України на ожилу билину. Містечко зручно розташувалося між трьох річок з північного заходу його захищав Удай, з південного заходу Варвиця, а зі сходу Варва. Крім того, долина Удаю була болотяною місциною, порослою густими очеретами та чагарниками, що ще більше ускладнювало підхід до містечка. Фортеця стояла на доволі високій горі, яка одним боком примикала до Удаю, утворюючи неприступне урвище, а з іншого її захищали густі гаї та урочища. Гору увінчували земляні вали з деревяними частоколами та сторожовими вежами, серед яких, немов діадема, виблискувала баня церкви.
Проте нині цей куточок посилено укріплювався людьми, які знайшли тут укриття від нелюдів. Лесь якомога вище підняв голову, прагнучи все роздивитися пагорб перед замковою горою козаки перекопали окопами, насипавши додаткові вали, щоб ускладнити підступ до фортеці. Маленький загін швидко проскакав через цей пагорб, минув міцну браму з вежею нагорі, опинившись усередині фортеці, яка кишіла людьми. Адже тут знайшли прихисток не тільки козаки, а й мешканці навколишніх сіл.
Леся зняли з коня та відвели до Гуляницького. На щастя, Грицько впізнав його торік Лесь відвідував родину й дядечко познайомив їх. Хлопця розвязали, і він одразу ж поліз у кишеню по хусточку та почав відтирати бруд і кров з обличчя.
А чому ти від Джулая пішов? запитав Грицько, прочитавши листи.
А в хрещеного було нудно: він панькався зі мною, наче з маленьким. До того ж я жив далеко від родини. А тепер попросився до твоєї милості, щоб бути ближче до дядька та сестри.
Воно й не дивно, що панькався, придушивши смішка, мовив Грицько, спостерігаючи, як Лесь намагається хоч трохи відтерти одяг. Але я панькатися не буду! Тож припини хорошитися, мов панна. Потім пику відмиєш. І запамятай: тільки з поваги до твого дядька я беру тебе до себе. Ти щось цікаве чув у дорозі?
Лесь натяк зрозумів, тому швидко сховав хусточку та докладно й чітко розповів усе, що бачив та чув. Гуляницький вислухав і спохмурнів звістка про повторний розгром Данила Виговського під Києвом викликала неабияку досаду. «Нині мої люди єдині, хто здатен дати відсіч москалям. Треба встояти за будь-яку ціну! Господи, допоможи мені!» подумав полковник.
Джури Гуляницького прийняли Леся приязно, а козаки, які його спіймали, шляхетно повернули речі, які забрали з убитого коня. На жаль, такий війни закон здобиччю не гребує ніхто!
А вже ввечері Лесь вдруге палко дякував Богові, що встиг опинитися у фортеці, бо під містечко підійшов авангард москальської армії. Звичайно, Ромодановський запропонував козакам здатися, на що його парламентарі отримали від усіх трьох полковників тверду відмову.
Тоді воєвода здійснив спробу взяти фортецю різким штурмом, кинувши на неї всіх українців, які були в його війську. Невідомо, чи Ромодановський сподівався, що обложені неохоче будуть битися проти співвітчизників, чи прагнув, щоб усі зрадники кровю довели свою відданість, але наступ захлинувся козаки Гуляницького люто відбилися й навіть здійснили вилазку, завдавши ворогу значних втрат.
Проте це мало допомогло становище обложених було складне. Ворог хоч і не стояв під самими стінами, але розташувався по околицях, оточивши Варву щільним кільцем. І для такої невеликої фортеці людей у Гуляницького було забагато, і невдовзі бракуватиме продовольства. До того ж через листопадову мряку порох зволожується, що унеможливлює використання артилерії. А коли прибуде підмога невідомо. Та й чи прибуде? Ні, Гуляницький не сумнівався, що Виговський не кине його напризволяще. Але в самого гетьмана справи погані через поразку під Києвом. Та й невідомо, чи не кинув цар ще додаткових військ в Україну, які можуть дійти аж до Чигирина. Адже військо Гуляницького, яке було єдиним боєздатним на Задніпровї, тепер замкнене у фортеці. І жодна звісточка сюди не дійде. Проте відважний полковник не зневірювався він знав, що бється за правду. А на чийому боці правда на боці того сам Господь Бог.