Потяглися дні осади, впродовж яких Лесь активно брав участь в усіх сутичках, чим здобув певний авторитет серед товаришів. Воно й не дивно: Лесь суттєво змінився, став серйознішим і менше переймався своєю зовнішності. Він і сам собі дивувався. Але Лесь, як і всі інші козаки, жив у постійному відчутті небезпеки, обтяженому невідомістю, напругою, недосипанням, які породжували почуття безвиході. А такі умови дуже міняють людей. Когось у кращий, а когось у гірший бік.
А ще Леся мучило інше чи пробачить йому Олеся? Тож чи ніс він варту на вежах фортеці, чи коротав з товаришами години відпочинку, але його думки все одно зверталися до неї. Память, ця жорстока властивість розуму, яка позбавляє права на забуття, повертала Леся в минуле літо, коли він разом з коханою гуляв околицями Черкас. Згадувалося йому, як Олеся притискалася губами до його плеча, щоб стримати стогони від любощів, а він у знемозі падав поруч з нею на спалену сонцем степову траву. Віддихавшись, вона схилялася над ним, дивилася так млосно й закохано, а потім несамовито цілувала, що Лесько аж досадував, що між любощами треба певний час.
«Який я тоді був щасливий! думав Лесь, стоячи в дозорі на вежі, що відкривала огляд на Удай. Я мав усе, що людині треба для щастя. А тепер невідомо, чи виживу я, чи загину. Господи Боже, благаю Тебе, тільки б Олесенька мені пробачила! Я мушу вижити заради неї!»
Ніч видалася холодною та вітряною. І раз у раз хмари то затягували чорне небо, то відкривали повний місяць, який заливав мертвотним світлом Удай, його береги та непролазний гай, що примикав до берега. І ось у цьому світлі Лесь побачив якийсь рух на березі річки, біля гаю. Виглядало це так, ніби декілька людей несуть довгу колоду. Хлопець, придивляючись, навіть перехилився через огорожу вежі. Дійсно, якісь люди тягли щось довге. Але вони зупинилися, вочевидь чекаючи, поки місяць знову сховається. І тут Леся осяяло: користуючись темрявою осінньої ночі, ворог робить підкоп, щоб закласти міну, від якої може рухнути частина валу. І вони таскають колоди, щоб укріпити лаз, бо інакше самих може засипати. А не помічали їх тому, що риють уночі, та ще й з того боку, штурм якого ускладнений через гай, отже, не так пильно охороняється.
Дивись! неголосно гукнув він товариша. Бачиш он там людей?
Молодий козак швидко підійшов і почав придивлятися. Але ворог уже зник у гаю. Тоді Лесь побіг до свого патрона. Гуляницький міцно спав, бо за дні осади не знав ані хвильки спокою: він нарівні з усіма відбивав атаки, здійснював вилазки та надихав своїх людей, як міг. Утім, як і два інші полковники. Тому Грицько роздратовано дивився на Леся, але його злість одразу ж випарувалася, коли хлопець завершив свою розповідь. І негайно відправив загін козаків під стіни фортеці.
І я теж піду! заявив Лесь.
За яким ділом? насмішкувато запитав Гуляницький.
Бо я не панна! Це я помітив ворога, тож маю право!
Що ж, іди, синку! дозволив Грицько.
Невеликий загін безшумно вислизнув з фортеці. І так само безшумно попрямував уздовж гори. Лесь ішов разом з усіма, відчуваючи, що серце чомусь бється, мов навіжене, а в роті пересохло. У скупому світлі осіннього світанку козаки обстежили берег під урвищем, але він був порожній, а саме урвище ціле жодного сліду підкопу чи якихось земляних робіт. У досаді козаки повернулися у фортецю.
Трохи згодом Лесь стояв перед Гуляницьким і стоїчно слухав огидні епітети, якими його нагороджував розлючений осавула, який очолював цю вилазку. Полковник безсторонньо мовчав, не зупиняючи осавулу й не захищаючи Леся.
Можливо, він і помилився, мовив Гуляницький, коли, нарешті, осавула втомився лаятися. Але молоді очі не брешуть навіть у пітьмі! І не такий він уже йолоп, щоб йому з переляку примарилося. То, може, це ти чогось не угледів?
Та як же не угледів, коли
А ти ліс оглянув?
Ні, подав голос Лесь, ніхто в ліс не ходив, бо осавула побоювався зіткнутися з ворожим розїздом.
Гуляницький замислився, а потім знову відправив солідний загін обстежити ліс. Лесь знову пішов з усіма й похмуро вештався порожнім лісом, не турбуючись про безпеку, бо почувався приниженим від звинувачень осавули. Але ж він ясно бачив у місячному сяйві людей, які щось несли! «А може, мені й справді примарилося і я даремно здійняв галас?» подумав Лесь, засумнівавшись у самому собі.
Несподівано його увагу привернула дивна купа хмизу вперемішку з опалим листям. Вона була не безформною, а витягнутою уздовж. Лесь із нерозумінням дивився на сушняк, сумніваючись, що природа могла надати таку впорядковану форму, а потім підняв довгий сук та почав розгрібати листя та прибирати гілки. І знайшов драбину. Довгу й міцну. Спеціально зроблену, щоб дістатися до вершини частоколу фортеці. Лесь осміхнувся та побіг шукати своїх.
Та як же не угледів, коли
А ти ліс оглянув?
Ні, подав голос Лесь, ніхто в ліс не ходив, бо осавула побоювався зіткнутися з ворожим розїздом.
Гуляницький замислився, а потім знову відправив солідний загін обстежити ліс. Лесь знову пішов з усіма й похмуро вештався порожнім лісом, не турбуючись про безпеку, бо почувався приниженим від звинувачень осавули. Але ж він ясно бачив у місячному сяйві людей, які щось несли! «А може, мені й справді примарилося і я даремно здійняв галас?» подумав Лесь, засумнівавшись у самому собі.
Несподівано його увагу привернула дивна купа хмизу вперемішку з опалим листям. Вона була не безформною, а витягнутою уздовж. Лесь із нерозумінням дивився на сушняк, сумніваючись, що природа могла надати таку впорядковану форму, а потім підняв довгий сук та почав розгрібати листя та прибирати гілки. І знайшов драбину. Довгу й міцну. Спеціально зроблену, щоб дістатися до вершини частоколу фортеці. Лесь осміхнувся та побіг шукати своїх.
Пізно ввечері на вежах і галереях частоколу над Удаєм скупчилося чимало козаків. Люди сиділи тихо, прислухаючись до найменшого шурхоту. І як на гріх, ніч знову була темна та вітряна, а гай біля підніжжя урвища стогнав та скрипів під злим осіннім вітром. Лесь теж був на вежі. Тій самій, з якої минулої ночі побачив ворога. Хлопець вдивлявся в пітьму, насторожено прислухався, проте відчував дивну впевненість, що все вдасться. Адже ворог хитро придумав! Навіщо витрачати сили на виснажливі та криваві штурми, коли можна діяти хитрістю сховати довгі драбини поблизу того місця фортеці, де відкритий штурм неможливий, отже, це місце слабко охороняється, і вночі тихенько видертися на стіни, вирізати сторожу та захопити фортецю. План був відверто божевільний, але цілком реальний для виконання. Адже штурм будь-якої фортеці був дуже складною справою, тож завжди намагалися долучити фантазію й хитрощі у скруті чи жадобі вбивства людська фантазія не знає меж. Вочевидь, москалям треба було будь-що зломити гетьманців.
Лесь оперся на поручні, звісившись за край вежі. Усміхнувся, згадавши, як Гуляницький, дізнавшись про заховані драбини, з ледь помітною насмішкою покосував на осавулу, мовивши: «Ось тобі й личак[7] литовський!», бо саме так той лаяв Леся. Хоча самому Лесеві й слова похвали не сказав. «Досадно, що ні чорта не видно, подумав хлопець. Але це найкращий час для нападу».
Час тягнувся повільно, хвилини складалися в години. І вив вітер. Проте між його виттям козаки почали розрізняти інші звуки десь брязнула зброя, десь щось стукнуло, десь пролунали людські голоси. Але ці звуки здавалися примарними, навіяними скавчанням вітру, тим паче, що нерви в козаків були натягнуті до межі, і якби деякі з них на власні очі не бачили захованих драбин, то списали б їх на марення.
Щось неголосно стукнуло об деревяну огорожу вежі. Лесь здригнувся, пошарив руками й намацав край драбини. «Лізуть», прошепотів він, і його товариші почали виймати зброю. Сам хлопець притисся спиною до однієї з чотирьох колод, що підтримували дах вежі, і вийняв шаблю.
Край драбини все частіше постукував об огорожу вочевидь, лізло багато людей. Лесь чекав, шкодуючи, що в кромішній пітьмі нічого не видно. Несподівано хлопець інтуїтивно відчув, що перший ворог уже досяг верху, і махнув шаблею. Пролунав несамовитий, сповнений дикого болю крик, який канув униз. І одразу ж засурмили сурми.
Сліпуча хвиля поповзла вежами та галереями частоколу. Це запалили факели, їхнє полумя рвав вітер, марно намагаючись загасити, і всі і нападники, і захисники на мить замружились від яскравого світла. А потім розпочалася бійня. Захисники Варви завзято відбивалися, скидаючи нападників з частоколу разом з драбинами, безжально різали всякого, хто лише траплявся під руку. І шум цього побоїща перекрив навіть вереск вітру. Усі три полковники теж явилися відбивати штурм, як належить гідним воєначальникам.
Невдовзі ворог відступив. Але захисникам вдалося захопити бранців, які виявилися харківськими козаками та, не чекаючи допиту з тортурами, повідали чимало цікавого. Не маючи сили розгромити впертих гетьманців, Ромодановський учинив інакше скликав раду, на якій обрали нового гетьмана. Ним став значний військовий товариш Іван Безпалий, який навесні був прибічником покійних Пушкаря та Барабаша, а після їхнього падіння втік до Бєлгорода. Проте через неповний склад ради його обрали лише наказним гетьманом.