Дізнавшись про це, Гуляницький скипів від люті це був хитро продуманий розкол українського суспільства: два гетьмани не можуть існувати одночасно. Тож усі незадоволені Виговським переметнуться до Безпалого. А таких безмозких людей чимало!
Але трохи втішила всіх трьох полковників звістка, що Виговський відправив їм у поміч військо під командуванням переяславського полковника Тимофія Цицюри та наказного гетьмана Скоробагатенка. Проте ці двоє не могли самотужки здолати чимале військо, яке Ромодановський стягнув під Варву.
Що будемо робити, панове? запитав Грицько в Дорошенка та Силича, чернігівського полковника. Довго протриматися нам складно закінчуються харчі та порох.
Стояти на смерть це, звичайно, добре, проте користі, що ми тут поляжемо, буде мало. Тільки слава! Якби ж то зі Скоробагатенком та Цицюрою знестися та з двох боків вдарити по москалях, то й діло б краще пішло, мовив Силич.
Ні, не вийде, зітхнув Дорошенко. Сьогоднішній штурм довів, що Ромодановський прагне нас будь-що знищити й відтепер прочісуватиме округу, мов гребенем вошей.
Троє полковників замовкли, розуміючи, що єдиний вихід триматися, доки вистачить сил. І зараз найголовніше, щоб їхні козаки не занепали духом.
Бранців Гуляницький наказав повісити, скинувши в зашморгах з частоколу. Даремно люди благали про помилування, запевняючи, що не з власної волі пішли воювати, а з примусу. А опинившись у полоні, сподівалися на милість від співвітчизників, бо загони москалів, ідучи на допомогу Ромодановському повз Харків, пограбували домівки багатьох козаків, забрали припаси та худобу, а те, що не змогли забрати, знищили. І з простих козаків знущалися, принижуючи та називаючи зрадниками, погрожуючи, що як повертатимуться назад, то всіх їх у холопи поведуть.
А так вам і треба! байдуже мовив на ці жалоби Гуляницький. Ви чужі для ворога, а для своїх виродки, бо зрадили власну кров, забувши, що ви українці, дозволивши кацапам плювати вам в обличчя. Тож хоч подохніть з гідністю! Хоча яка може бути гідність від зашморгу?! Але куль для вас шкода: їх і так замало.
Утім думка звязатися з Цицюрою та Скоробагатенком позбавила Грицька спокою. Він розумів, що його гонець муситиме прокрадатися через місцину, яка кишить ворогом. І де знайти таку вправну людину? А якщо вона потрапить у полон і під тортурами видасть увесь план, то він зазнає поразки. Але дуже хотілося ризикнути, бо розгром Ромодановського був би відчутним ляпасом цареві Олексію.
У полудень 29 листопада до фортеці підїхали козаки, очолювані Цицюрою. Їх впустили у фортецю, і Тимофій розповів новини. З одного боку, прикрі, а з другого, цілком стерпні. Не маючи сили розбити Ромодановського, він зі Скоробагатенком запропонував перемовини. Тим паче, що гетьман Виговський під Києвом уклав з Шереметєвим мир, і останній надіслав Ромодановському листа, підтверджуючи цю подію. Тож обидва полковники теж запропонували мир, на який воєвода погодився і який був йому вигідний: на носі грудень, не стояти ж під цією клятою Варвою всю зиму, чекаючи, коли козаки у фортеці перемруть від голоду! Тому воєвода прийняв від полковників присягу на вірність цареві, а тепер пропонував оборонцям Варви теж скласти присягу та передати йому фортецю, після чого він усіх безперешкодно відпустить.
Поміркувавши та згнітивши свої горді серця, троє полковників погодилися. І 30 листопада, після трьох седмиць облоги, Гуляницький, а разом з ним усі його козаки принесли присягу на вірність цареві, здали фортецю Ромодановському, який залишив тут невеликий гарнізон.
Після цього Грицько попрямував у Ніжин. А Ромодановський з Безпалим подалися в Ромни, які стали ставкою незаконного гетьмана. Невідомо, чим думав Безпалий, коли тягнув лапи до булави. Але коли вхопив, то нарешті второпав, у яку халепу вскочив, дорогою на них напав невеликий загін татар, які прийшли з Цицюрою й Скоробагатенком і від яких вдалося відбитися. Але якби він потрапив у полон і його відвезли до Виговського У найкращому випадку гетьман наказав би його повісити, а в гіршому на палю посадити. Тому Безпалий тримався кацапів, мов воша за кожух.
А Лесь, ледь повернувшись додому, одразу запитав сестру про листа від Олесі. Але відповіді не було. Хлопець розшукав чоловіка, якого просив про цю послугу. Той повідомив, що віддав листа особисто Катерині, але відповіді вона не передавала. «Господи! Та краще б я загинув у Варві!» у розпачі подумав Лесь, зрозумівши, що Олеся йому не пробачила. Він не сумнівався, що Катерина віддала їй листа, але не міг уторопати, чому дівчина йому не відповіла. А потім розлютився: «Та як вона могла мені не пробачити, коли я так упадав за нею?! Та що вона собі міркує? Чи й не краля! А ну її к грецям! Такого цвіту по всьому світу! Обійдуся без неї!» думав він, страждаючи від ураженої гордині.
Згодом Гуляницький отримав наказ стати в Конотопі, який був прикордонною фортецею, вочевидь, Виговський не довіряв укладеному перемирю. І Лесь, діставши благословення від дядечка, поїхав разом зі своїм патроном.
Розділ ІІІ
Переваги шлюбу зі зрілим чоловіком
Що я тебе кохаю, у тім гріха не бачу.
Про це з невігласами я й слів дарма не трачу.
Адже кохання мед лікує тільки мужніх,
І шкодить тим, хто має іншу вдачу.
Омар ХайямЗвістка, що осавула Висоцький одружується з власною служницею, викликала серед черкаських обивателів чималий подив. Якби раптом зявилися ляхи чи москалі з пушками й почали гатити по місту, то й тоді черкасці здивувалися б менше. Годі й говорити, що в родині самого Михайла панував не менший подив і навіть розгубленість Настя та Андрій не знали, як тепер поводитися. Осуджувати батька чи ні? А як триматися з майбутньою мачухою, яка нещодавно прислужувала їм обом? Урешті-решт обоє вирішили мовчати. Андрусеві Олеся завжди подобалася, бо часто покривала перед татом його пустощі. А Настя усвідомила, що не в праві вказувати батькові, тим паче, що невдовзі сама заміж піде. Мабуть, піде, якщо її Семен зважиться сватів прислати! А Горпина взагалі злякалася, згадавши всі заподіяні Олесі кривди: тепер вона, ставши пані, неодмінно з нею розрахується. Тому поводилася так сумирно, що хоч за пазуху клади.
Сам Михайло, звичайно, розумів, що його шлюб викликав загальний осуд, але йому було однаково. Він почувався занадто щасливим для таких дрібничок здійснюється його мрія, і в нього немов крила за плечима виросли. Єдине, що його турбувало, це втручання Катерини а чи не розповість вона Олесі про листа від Леська? Але жінка мовчала, усіляко уникаючи зустрічей і з ним, і з Олесею.
Відколи звістка про її весілля набула розголосу, Олеся почала помічати, що люди на неї косо дивляться. Хоча Михайло заради пристойності переселив її до своєї знайомої, варто було дівчині пройти містом, як усі, кому не ліньки, проводжали її осудливими поглядами. А деякі жіночки, вельми виховані та побожні, навіть дозволяли собі відпускати на адресу Олесі не зовсім пристойні зауваження, при цьому клопоталися, щоб вона їх неодмінно почула. Обурення поважного жіноцтва зрозуміти не складно: явилося казна-звідки якесь дівча та звабило порядного чоловіка, який занадто благородний, щоб не одружитися з нею після такої хиби. Олеся вдавала, що не помічає цього цькування з деякого часу їй стало байдуже на суспільну думку. У її душі ніби все пішло прахом залишилися тільки гнів на Леся та бажання самоствердитися.
Напередодні весілля до Олесі за звичаєм прийшли дівчата розплести косу. Настя, звичайно ж, допомагала, але відчувала ніяковість. Треба ж таке вона з майбутньою мачухою на гульки бігала! Це усвідомлювали й інші дівчата, тому ховали посмішки. Несподівано Настя прошепотіла Олесі у вухо:
Слухай, а як мені тебе називати від завтра?
Олеся з нерозумінням подивилася на неї та буркнула:
Як сама забажаєш.
Тоді я не буду називати тебе матірю чи мачухою. Мені якось ніяково.
Я вже сказала, що мені байдуже, відрізала Олеся. Ліпше йдіть. Косу ви вже розплели.
Дівчата з полегшенням зітхнули та швиденько попрощались, кваплячись піти. Проте Настя затрималася.
Знаєш, Олесю, я не хочу, щоб між нами були якісь недомовки, тому скажу відверто: мені не подобається цей шлюб. Занадто спритно ти все влаштувала! Зявилася така смирненька та нещасна. На Леська так чіплялася, що він змушений був утекти від тебе, а виявляється, ти ще й на батька мого оком накинула, побачивши, що небідний вдівець! Спритно ти погналася за двома зайцями одного все-таки вхопила! Проте я не можу вказувати татові. Я лише сподіваюся, що після весілля ти триматимешся так само, як і раніше, скромно й доброзичливо.
Від цих слів Олеся затремтіла, бо Настя, бездумно повторюючи брудні плітки, боляче вдарила по живій рані.
Я теж сподіваюся, що ти залишишся такою самою приязною до мене, якою була, у тон їй промовила Олеся, а потім ущипливо додала: І не забувай, що ролі в нас тепер помінялися. До речі, коли тебе Семен сватати збирається? Дивись, Настуню, щоб мені на твоєму весіллі не довелося пити горілку з дірявого кухля[8]! А тепер залиш мене саму!
Від цього морального плювка Настя запаленіла й швидко вискочила з кімнати. А Олеся гірко заплакала. «Чого всі такі злі? Хто вони такі, щоб зневажати мене? Я теж така сама людина, як і вони!» схлипуючи, думала дівчина. Знову згадався Лесь. Згадалося, як він колись заступився за неї. Як сказав: «Моя хистка лілеє, ніколи не дозволяй себе ображати». А потім сам скривдив її. Від цього ще рясніше потекли сльози, а в душі ще дужче сколихнулася лють на весь світ. І нещасна Олеся, витираючи сльози, прошепотіла: «Більше ніколи мене ніхто не скривдить! Жодна людина! Богом присягаюся, що більше ніколи цього не допущу!»