У цьому світі Колись усе функціонувало не так. І справа не лише в деревах, котрі були великими, і не лише у велетнях, котрі ще бездоганно вміли пересуватися бобовими стеблинами, а в алегорії й символі, пірамідальній побудові суспільства.
Уся річ у тім, що комунізм як ідеологія й панівне явище ХІХ ст. знищив їхні значення. Так би мовити, мая і стародавні єгиптяни залишилися без своїх таємничих домівок для мерців. Комунізм трансформував суспільну піраміду на чарунки або ланцюг з однаковими отворами в перлових одиницях індивідів. Після його смерчу, що пронісся світом, дочка кухарки й шофера могла помислити про те, аби дотягнутися до зірки[17]. Червона зірка Мао могла й надихала французького нігілістичного генія Годара. Та ба гадаю навіть сексуальну революцію і вудстоковий угар спричинила саме вона, червона хвиля уседозволеності. І як би здивувалася та кухарка, котрій пророкували керування країною, дізнавшись, що різнокольорові пелюстки фестивального наркотичного стану перед натовпом, який злигався у Вудстоку, детермінував саме він, червоний терор. Даєш революцію!
І річ не в тім, чи Сабріна дотягнеться до свого маніакально коханого Девіда Леррабі, а в тім, що це вже не якась там казочка за участі річкової води та сочевиці[18]. Це вже система чарунки вулика. Система, що знищила піраміду розшарування суспільства. І вельмишановна словенська дівчинка Меланія (яку автор вкрай поважає, бо у цьому світі в пошані настирність й удачливість) не соромиться свого оголеного минулого, ставши першою міс[19]. Бо ж усі ми, відтоді як кухарці було надано привілей господарювати країною, однакові отвори в перлах
Може здатися, що автор проти такого визначення людини й має якісь претензії до комунізму. Однак це не так. Автор за небачене нове. За те, аби три слони, що тримають світ, ще й перевернулися догори дриґом, або стали раком. Автор за рівні можливості й просто надможливості кожному суперменові, жінці-кішці та людині-павуку. Просто автор так незграбно намагається пояснити, що раніше, коли юна дочка фенія подалася на край світу, то перевернула догори дриґом усе-усе й навіть тих слонів, що тримали її світ. Бо навіть символи в Середньовіччі не означали того, що означають тепер. Ці глобальні величі впізнаваності, як будинок Крайслера, як кросівки «Адідас», нарешті, як діаманти «Де Бірс», раніше мали потаємнішу й тоншу структуру.
Хоча, так само, як і нині, все було просякнуто символізмом, і навіть колір мав алегоричне значення. Я бачила гравюри з імовірними зображеннями моєї прародички. Я знаю, що вона носила червоне[20].
Цей світ і тоді був крихким, але про це ще ніхто не теревенив на кожному кроці[21], ще не було ядерної зброї, навіть хімічної, променевої, радіологічної. Люди вбивали одне одного цнотливо, дивлячись одне одному у вічі й встромляючи між ребрами холодний метал альшпіс, пік і списів[22].
* * *Ох, бабусю, ти розумієш, я стала такою, як я є, через тебе. Вибач, що звинувачую тебе, бо не відчуваю своєї вини. Я той потяг, що їде в депо. Остання подорож
Іноді, дивлячись на Максиму, я думаю, чи не обрала я цю дівчину, тому що є така, яка я є? А чи це кохання?
У нас все складно. Це не легка любов-полегшення, не кохання з першого погляду, не закоханість підлітків усупереч. Немає алгоритму, котрий би пояснив достеменно, як нам жити. Ми просто чомусь разом і любимо дивитися одна одній у вічі.
Ну і плюс вона дуже жіночна, а я граю роль мужика. Хоча я напевно не знаю, чи я мужик. Я б сказала, що я жінка, котра через певні обставини підсвідомо обрала чоловічий шлях. Адже в дитинстві мені подобалися хлопці Або ж я не визнавала, що мені подобаються дівчата, бо так не заведено? Так би напевно проспівав мені дідусь Фройд, доки я б рефлексувала в нього на шкіряній канапі, бадьоро коливаючи ногою в такт поривам легенького весняного вітру, що колихали б прозору, ніжну штору на вікні
Мій психоаналітик, провівши низку тестів із залученням різних кольорових дротиків і мого мозку, винесла вердикт: «Я не знаю напевне, чи ти гомосексуалістка. Ось наприклад: я ж тобі не подобаюсь? А я дуже приваблива жінка»[23]. Далі зависла мовчанка, і я пішла додому. А потім також зависла мовчанка: я просто перестала відповідати на її телефонні дзвінки й ходити до неї на прийоми, бо мені здалося, що вона дуже тупий психоаналітик.
Мій психоаналітик, провівши низку тестів із залученням різних кольорових дротиків і мого мозку, винесла вердикт: «Я не знаю напевне, чи ти гомосексуалістка. Ось наприклад: я ж тобі не подобаюсь? А я дуже приваблива жінка»[23]. Далі зависла мовчанка, і я пішла додому. А потім також зависла мовчанка: я просто перестала відповідати на її телефонні дзвінки й ходити до неї на прийоми, бо мені здалося, що вона дуже тупий психоаналітик.
Зрештою у Франції не існує заборон одностатевому шлюбу. Звісно, я не цілую Макс у вуста на станції метро «Лувр-Ріволі», аби не бентежити мрійливість Венери Мілоської, проте не відчуваю й обмежень[24]. Просто в паризькому метро не заведено цілуватись. Ось і все. Взагалі, паризьке метро сьогодні чимось невідворотно нагадує Європу до годарівського комунізму. Воно таке саме буржуазне й затиснуте в рамки моралі, як і до червоного нашестя. Але тут не про це.
Тож Я свято вірю, і це я знаю напевне, що не лукавлю із собою, що не існує якогось певного кохання між чоловіком і жінкою. Є просто кохання загалом і між жінкою й жінкою, і між чоловіком і чоловіком. Це в Середньовіччі таке заборонили. Платон же своєю легендою тільки віддзеркалив те, свідком чого був сам[25].
4
У тої відьми були очі кольору сливи. Спілої, темної, з краплинками застиглого соку-бурштину з порепаної шкірки плоду, таких принадних для ос і бджіл. Оцими краплинками вона всміхалася Ліадейн моїй бабусі пра-пра-невідомо-скільки разів. Бабуся вкотре допитувалась у неї:
Чи можна вчинити гріх?
Ні, мяко похитала головою відьма.
Але ж Ти розумієш, що мені доведеться це зробити?
Ні, так само коротко відказала жінка з прекрасними, теплими очима, що виблискували в темряві печери. Я не допоможу тобі у цьому, і не сподівайся. Руни кажуть мені, що ти маєш пройти це випробування до кінця. Так тобі судилося.
У печері було вогко й незатишно. Принаймні Ліадейн так здалося. Зі стін стирчало коріння і мох, підлога нічим не була заслана ніякої тобі ряднини, чи старого килима, і Ліадейн мусила підібгати під себе ноги й сорочку з цупкого льону. Другу, коротшу, розкішно оздоблену вишивкою з її ініціалами «Л.У.» Ліадейн Ултан[26], вона вирішила не вимазувати землею з підлоги. Вона дрижала. Однак дрижала вона й до того, як прийти до відунки. Вона дрижала вже кілька день, відтоді, як зрозуміла, що трапилося.
То що мені робити? Розповісти все моєму батькові? Ти ж знаєш, що буде? Що феній повинен зробити в такому разі? Він точно закує нас у кайдани
Жінка, що мала унікальні знання й могла відкрити майбутнє, а отже, була відункою, відьмою, підняла на Ліадейн свої прекрасні, сливові очі, які сміялися краплинками бурштину. Мимохідь вона підкидала хмиз у багаття, що зігрівало її гостю. Сама вона давно звикла до холоду печери ніколи не знімала свій плащ, пошитий з безлічі маленьких білок[27]. А одна, жива й ручна, невпинно бігала туди-сюди по її плечах, зігріваючи шию. Однак відьма бачила, як замерзла дочка Ултана найвідомішого фенія Ольстеру[28]. І знала, що та недоговорює ані про свої почуття й страхи, ані про те, що зробить із нею та з її братом батько незважаючи на свій поважний вік, він ще може мати дітей. Мо, не від їхньої матері, своєї коханої дружини, але все одно він убє їх, своїх єдиних нащадків, яких би клопотів йому не завдало народити інших. Швидко, не роздумуючи й ні про що не шкодуючи, бо таке не може стерпіти воїн-вікінг Ірландії. Тільки привселюдна швидка (аби не було зайвих запитань, шкодувань і нікому не потрібних ордалій[29]) страта все вирішить.
* * *Агов! Та ти чуєш мене?
Ой, вибач відказала я Макс, замислилася. Згадалась ця історія про Ліадейн
Якби не ті твої сімейні архіви, я б не повірила тобі.
Чого? Ти гадаєш, я це все вигадала, бо конче хотіла побувати в Німеччині? Можна подумати наймальовничніша країна у світі, хмикнула я.
Або хотіла поїхати від мене. Відпочити
Ти ж знаєш, що це не так.
Мені просто важко повірити, що у твоїй родині історія сімї переписується щопокоління. Чи як ви там це називаєте? І чому, заради Бога! Макс в розпачі розвела руками. Я відчувала в ній якесь сумяття, ніби їй болить ця моя раптова втеча. Чому саме тепер ти так ухопилася за цю історію?
Не знаю. Я особисто вже подумки називаю її «Історія Ліадейн», віджартувалась я.