Не знаю. Я особисто вже подумки називаю її «Історія Ліадейн», віджартувалась я.
Послухай Ми з тобою вже рік разом, і тебе ніби підмінили Так, я знаю, ти творча й непередбачувана, але Макс не доказала й тільки поморщилася.
Ну вибач Коли я буду готова, може, завтра ввечері. А, можливо, трохи пізніше я запрошу тебе на вечерю з вином, морем німецького вина, й спробую пояснити. Гаразд? І я хочу, щоб ти знала (я взяла Макс за руки), я дуже радію, що ти приїхала сюди, до мене, шукати цей захований замок.
Моя дівчинка підняла на мене дві краплини своїх оченят. Зітхнула. Мені здалося, вона хотіла вірити мені, та я й сама хотіла собі вірити
Так, ми будемо пити й багато говорити. І пити теж багато! Бо й мені треба дещо тобі сказати І вся ця історія мегадивна. Ти мене розумієш?
Я тільки зітхнула й не встигла відказати. Перед нами постав він. Замок. Навис, як той ходячий замок Міядзакі, своїми коренями спускаючись аж до нас. Я помітила, що Макс навіть відійшла трохи, аби, задерши макітру, побачити його весь. Звісно, як і всі замки, він стояв на горі. Я й досі не розумію, чому ми його не бачили, коли блукали лісом. Мабуть, і справді він показується тільки тоді, коли сам вирішить
* * *Губи відьма не фарбувала, а зволожувала маззю із суміші ниркового сала диких тварин, майорану й вина. Вони були криваво-темними від природи в тон її очам. Білка, що гріла шию, іноді крадькома лизала їх.
Тож, як відьма стала відьмою? Це не легкий шлях. Це не так, як описує Коельо: таємничо й принадно для всіляких там навколооккультних панночок. Це остракізм: острах через зневагу. Позакласовість. Маргінальність. Позасуспільність. Майже потойбіччя.
Відунка усміхнулася кутиками кривавих пелюсток вуст. Колись і вона, як і княжна, оступилась. А чи вона? Швидше, то життя її зіштовхнуло зі сходинки розміреності. Вона була дочкою короля не якогось там фенія, навіть такого видатного, яким був батько Ліадейн. Навіть не вождя клану. А самого, верховного Її звабив батьків охоронець солдат почесної гвардії. Цього факту було достатньо, аби дочку короля кинули в мішок, оглушили, щоб вона втратила свідомість, і викинули в глухому лісі. Ось як мало значила жінка колись. І лишень одне не змінилося: що кухарка, що дочка короля.
Тож відьма чудово розуміла свою гостю всі її страхи, все її єство, всю її суть. Суть дівчини-жінки, що пішла проти системи, була такою вільною, що кохалася з тим, у кого була закохана, а не з тим, кого їй призначать у чоловіки.
Хмиз швидко догорав. У печері ставало дедалі тепліше й сухіше. На противагу цьому затишку дощ падав стіною, немов та ширма, що закривала вхід у печеру.
Іди.
Що? не зрозуміла Ліадейн.
Тікай, доки не пізно. Забудь усіх і все, що мала тут. Тепер у тебе є тільки ти.
Ліадейн затамувала подих. З її носа крапали сльози на долівку. Вона знала, що виконає все, що накаже їй ця жінка. Недаремно ж вона прийшла сюди, в непролазну хащу, аби запитати поради в тієї, котра спілкувалася з Богом[30].
Але, куди? Куди мені тікати?
Відьма знову всміхнулась і зробила вона це так, немов саме сонце зійшло в печері:
Не переймайся. В мене від мореплавців, що приходили до мене за порадами, залишилися карти світів. Тікай у далекі землі, де ти, якщо подолаєш усі випробування, станеш королевою. Я допомагатиму тобі, являючись у найтяжчі твої хвилини, коли ти будеш на грані життя й смерті. Або коли ти ось-ось ухвалиш рішення, що призведе до смерті багатьох ще ненароджених Відьма підняла на Ліадейн, дочку найвідомішого в Ірландії фенія Ултану, свої прекрасні сливові очі. В них бігали бісики від вогнища, бавилися з краплинками бурштину. Ті сливи палали.
Іди, наказала відьма Ліадейн.
5
Я зустріла Макс на одній тусі. Власне, мене запросили на днюху до шефа, і я сподівалася задурно повечеряти, притарабанивши «нікомуНепотрібний» альбом якогось художника, виданий корпорацією «Луї Віттона», і котрий вже ось другий місяць як чекав свого «зоряного часу». А, як відомо, книжки старішають так само, як і цукерки повільно, але невідворотно вкриваючись пилюкою, що розїдає плоть. Тож це запрошення стало як ніколи в пригоді, аби розплатитися розкішним фоліантом, презентованим мені за чорними дверима фундації на знак подяки за вдалу фотосесію[31].
Однак на святі (о боги!) не давали нічого, крім шампанського й канапок. Я памятаю, як похмуро роздивлялась елітну квартиру шефа, моветонно розкішну й вишукану аж занадто, як туалет Ріцу на плас Вандорм: всюди одне золото. Золотими були розставлені то тут то там вази, схожі на китайські, однак виготовлені в стилі арт-деко в сусідній галереї десь на перетині безлічі вулиць перед мостом Альма з боку Єлисейських. Деякі гості сприймали їх за урни, котрі ті справді нагадували, принаймні прахові, й кидали в них недопалки. Через відчинені панорамні вікна виднілась Ейфелева, що переливалася золотими вогнями ілюмінації в тон дійству. Коли на ній увімкнули вогні, як завжди, о восьмій вечора (я тоді сиділа на золотих сходах, що вели на другий поверх квартири) й гості радісно зааплодували, повернувшись до відчиненого балкона, білі портьєри котрого слугували рамкою для вежі, мені чомусь пригадалася ялинка на кухні в київській квартирі батьків. Коли її вмикали, всі також починали аплодувати, а особливо я, пятирічна і торт і подарунки
Однак на святі (о боги!) не давали нічого, крім шампанського й канапок. Я памятаю, як похмуро роздивлялась елітну квартиру шефа, моветонно розкішну й вишукану аж занадто, як туалет Ріцу на плас Вандорм: всюди одне золото. Золотими були розставлені то тут то там вази, схожі на китайські, однак виготовлені в стилі арт-деко в сусідній галереї десь на перетині безлічі вулиць перед мостом Альма з боку Єлисейських. Деякі гості сприймали їх за урни, котрі ті справді нагадували, принаймні прахові, й кидали в них недопалки. Через відчинені панорамні вікна виднілась Ейфелева, що переливалася золотими вогнями ілюмінації в тон дійству. Коли на ній увімкнули вогні, як завжди, о восьмій вечора (я тоді сиділа на золотих сходах, що вели на другий поверх квартири) й гості радісно зааплодували, повернувшись до відчиненого балкона, білі портьєри котрого слугували рамкою для вежі, мені чомусь пригадалася ялинка на кухні в київській квартирі батьків. Коли її вмикали, всі також починали аплодувати, а особливо я, пятирічна і торт і подарунки
Одна дама у відкритій довгій сукні, як, власне, і всі інші жони заможних багатіїв, запрошених на свято, так розхвилювалася, побачивши вежу (а її, мушу визнати, не було видно, допоки на ній не увімкнули ілюмінацію), що впустила бокал із шампанським коло моїх ніг. Тут же прибігла маленька собачка улюблениця господарки й почала лизати шампанське з підлоги. І тоді ця дама звернулася до мене, фотографа, незаміжньої, одягненої у все чорне й без боа на оголених плечах:
Покваптесь, вона ж наїсться скла?!
Я мовчки витріщилася на неї, а вона на мене, але відразу ж після її слів прибігла прибиральниця й почала відганяти маленьку істоту від скалок бокала. Запала ніякова мовчанка. Вона так і не вибачилася за непорозуміння, та й вибачатися було недоречно: адже в «країні рівних можливостей» будь-кого можна вважити за прислугу. Це ж не образливо, еге ж?
Я мовчки відступила. Не тому, що мені було соромно, або що, швидше через те, що тиша все стояла між гостями, котрі кидали на мене погляди, всі такі у фраках і шовках, намагаючись зрозуміти, хто я є. Я зникла з їхніх очей, пішовши до вбиральні вона також була вся в золоті. На жаль, я не навчилася ще їсти метал, а тому посеред того ж таки металу в туалеті згризла батончик «Снікерса», що припасла про всяк випадок у бездонній сумці, де, крім того ж, лежало два обєктиви для екстрених випадків і фотоапарат. І тут почалося
Виявляється, швидкі жири й надмірна глюкоза цього винайдення XXI ст. (батончика) не дуже сполучаються з вишуканим екстрадрай французьким брютом. І я впилася. Буквально відразу, коли повернулася в золото вітальні та її надреальну величність за наступним бокалом ігристого. А ось їсти не хотілося ще довго. До наступного вечора мене нудило, ніби замість жирів шоколаду швидше почав засвоюватися саме спирт
Памятаю, як сиділа на мармурових сходах коло вбиральні, вже незважаючи на здивовані погляди дам у боа і їхніх кавалерів у фраках, коли вона виринула до мене з темного океану казково заможних гостей, немов ковток свіжого повітря, зовсім інша, немов полумяна русалка, котру вхоплює хворобливий погляд моряка посеред лежбища сірої маси котиків.
Привіт, подруго. Тобі тут не нудно?
Ну як сказати я зашарілася. А що, є якісь конкретні пропозиції? Чи ти це так просто, аби завязати діалог?
Хах! Як бачиш, діалог мені вже вдався. До того ж одразу, нахабно підморгнула мені якась чи то модель, чи то обкурена мажорка, худюща, як коза, з лопатками, що випирали, і білими, як кокаїн, тонкими патлами, що звисали на її стару шкіряну косуху. Мені здалося, то прямий відкид у девяності. Вона вся така райдужна, у своїх варьонках і фенічках, була ніби звідти. Бракувало тільки серферської дошки та солі між пальцями ніг[32]. Це, дєтка, конкретна пропозиція звалити на іншу тусу.
Я подивилася на неї нетверезими очима й ствердно кивнула головою. Памятаю, як мене почало потроху нудити і в голові гойдалося, тому я недовго ламалася.
Уже через годину, знявши мотоциклетний шолом, що якимось чином опинився на моїй голові, я знайшла себе посеред затишної, світлої вітальні, у якій коло стіни стояла книжкова шафа, начинена різними філософськими трактатами. Там був і Шпенглер, і Кант До того ж не в старих обкладинках, так би мовити, «від бабулі дісталось», а свіженькі, нещодавно куплені. Це мене підкорило.
Ця дівчинка якось уміщала у своїй голові чималі мізки, або принаймні в неї був смак. Хоча я не хотіла вірити, що можна ось так, знічевя, накупити безліч рідкісних книг, котрі одна більше за іншу хизуються інтелектуальністю власниці.