Надія. Гонконґ. Катарсис - Галина Вікторівна Горицька 4 стр.


«Дивовижно, як воно в житті буває: ще вчора я розмірковувала, чи варто віддавати йому серце, а вже сьогодні він  мій ворог і думати залишилося тільки про те, як би перекантувати поруч із ним дні, що залишилися до відльоту додому». Ані було тяжко думати про цю оказію, як в старовину називали прикрий випадок, і її думки поплили в напрямку рідної оселі. Чомусь згадалися мамині наїдки на святкові дні, й Аня усвідомила, що варто лише пережити ці пять діб, як вона їстиме «шубу» і пиріжки з мясом і цибулею. Такі солодкуваті, бо в тісто мама додає занадто багато цукру, і батько любить їх їсти через це із херсонським солодким.

Аня стала перед дверима номера й підготувала завчену фразу: «Я залишаюся з тобою до приїзду до Києва. Не чіпай мене, і я виконаю свою роль твого алібі на кордоні». Сказати, що їй було страшно  не сказати нічого. Вона набрала більше повітря в легені й постукала у двері.

У наступні миті Аня зрозуміла приказку про непередбачуваність життя «Від тюрми й суми  не зарікайся» всіма фібрами свого єства. Їй відкрив якийсь незнайомий гонконжець і пильно втупився очима в її обличчя.

 Ви хто?

 Я? Аня. Так мене звати. А Женю можна?

 Він вам хто?

 Знайомий. Земляк Ми з ним познайомилися вчора в ресторані,  Аня всім своїм єством відчула, що треба брехати, брехати чим більше, не моргнувши оком. Брехати так, як вона ще не брехала ніколи раніше у своєму житті. Придумувати історію непричетності до Жені та всього, що нещодавно їй відкрилося. Та і її Свідомість тихо прошепотіла в саме серце: «Бреши»  Я  туристка, як «Отче наш»,  відбила кожне слово дівчина.

 Заходьте,  скомандував незнайомець, і за його плечима Аня встигла розгледіти, що в номері вчинено обшук. На цих самих плечах були якісь погони, й Аня здогадалась, що це поліція шукає наркотики  Женю викрито.

 Та ні. Слухайте, якщо Жені немає  Аня позадкувала,  то я краще зайду іншим разом. Мені треба на пляж.

Колеги поліціанта, що розмовляв з Анею, щось почали питати в нього, і той відволікся від неї.

 Усього найкращого,  чітко промовила дівчина й розвернулася в напрямку ліфта. Її ніхто не зупинив.

* * *

«Хелло! Хелльо!»  навсібіч чула Аня й луною віддавалося у її вухах. Вона не памятала особливо минулої доби, і все прокручувала подумки діалог із поліціантом.

 Він не почне мене шукати?

 Ні, не хвилюйся даремно,  відказала втомлена Свідомість, якій вже набридло заспокоювати свою власницю.

Аня цілий день «ішла, куди очі дивляться» і зовсім не розбирала дороги. Вона все розмірковувала, а чому б не зупинитися перепочити десь? Але була так налякана розмовою з представником влади, що мусила рухатися. Байдуже куди й навіщо.

Літня спека вбивала всілякі примарні бажання вийти на вулицю та роздивитися туристичні принади. Тож вона встигла побачити всього одну  найдовший у світі наземний ескалатор. Їй на шляху, «втікачки», траплялося безліч пішохідних мостів, підземних переходів й ескалаторів. Їх зводили, аби полегшити життя мешканців мегаполіса. В усіх них було кондиційоване повітря, затишок і затінок. Десь посеред якогось із них, одного з безлічі гонконзьких переходів, Аня знесилено вмостилася поруч із жінкою в картонній коробці. Подивилася крізь поручні мосту для пішоходів на океан: у ньому курсували туди-сюди пороми в кількох напрямках. Дівчина відчула холодний метал поручнів у долоні й повернула обличчя до мешканки, що першою розташувалася в коробці. Та привітно усміхалася їй, нічого не маючи проти Аніного товариства. Аня розчулилася, що її не проганяють, уперше за добу дозволила собі розслабитись і заплакала. Жінка зі співчуттям подивилася на неї й протягнула прозорий пластиковий пакетик із якоюсь їжею. Аня скуштувала. Було смачно, солодко-солоно, але, як завжди, абсолютно незрозуміло, що то є: чи якісь смажені боби, чи засушене мясо, чи морепродукти. Аня сконцентрувалася на тому пакетику й навіть не помітила, як жінка пішла від неї, тільки встигла побачити її привітну посмішку та як вона помахала їй рукою, прощаючись.

«Святе місце порожнє не буде». Мабуть, цю приказку придумали перші християни, які будували церкви Київської Русі на місцях поганських каплиць. Намолене місце ніколи не порожнє  врешті, навіть якщо таке трапилося, воно повне своєю енергетикою. До картонної коробки з Анею всередині залізли ще три китаянки, привітно всміхаючись. Повз ходили пішоходи підвісним пішохідним мостом, а на ослінчику вмостилося кілька постелених картонок, у які безперешкодно залазили люди на відпочинок. Вони їли там, розминали натомлені ноги, навіть грали в карти  чого там тільки не було. Аня помітила, як одна з її новоприбулих сусідок витягла останню модель айфона й зраділа якомусь повідомленню, що прийшло на телефон.

Повз відпочивальників у коробках швидким темпом проходило безліч людей  різних, абсолютно різних, старих і молодих, чорних і білих і найголовніше  ніхто нікого не чіпав і не витріщався. «Мабуть, схоже на Нью-Йорк. Не знаю, чи мені колись випаде нагода його побачити»,  подумала Аня, розслабляючись. Вона й не помітила, як заснула і спала в коробці добрих дві години. Розплющивши очі, зрозуміла, що вечоріє. У її тимчасовій оселі розташувалася нова компанія. Їх було четверо, і маленький карапуз «затесався» пятим. Дівчина відчула себе вільною і ще крізь сон знаками попросила їсти, побачивши, як компанія розкладає наїдки на вечерю. Через мить без будь-яких запитань вона отримала порцію рису. Аня щиро подякувала посмішкою й в одну мить його зїла. Компанія, побачивши такий ентузіазм, поклала їй іще. Місцева дівчина усміхнулася й на чистій англійській запитала, звідки та приїхала. Двома словами, оминаючи тему наркотиків, Аня змалювала свою ситуацію. Всі четверо, крім безневинного малюка, якому зарано ще було співчувати чужим тьотям, поцокали язиками, перекинулися парою слів і залишили Ані десять гонконзьких долярів.

 Дякую, дякую!..  тільки й встигла пробелькотіти Аня їм навздогін, коли вони залишили коробку.

* * *

Аня умилася холодною водою в люксовій жіночій вбиральні шопінг-молу, коло якого вона сиділа у своєму паперовому прихистку, і сіла біля фонтана спостерігати за людьми. Шоста година красномовно свідчила про закінчення робочого дня, бо тільки-но годинник шопінг-молу відміряв зазначений час, як натовпу побільшало. Проте найцікавішим було те, що у цьому мурашнику жоден не зачіпав іншого, строго дотримуючись субординації. Фонтан оминали чітко, як по регламенту. Ані стало цікаво, й вона висунула вперед, до мурашника, спочатку одну ногу  нічого не трапилось, потім  другу. Знову нічого. Ніхто не перечепився, і весь людський потік, мов та вода, оминав її кінцівки. Дівча заусміхалося по самі вуха й майже забуло, що життя жорстоке й підкинуло їй пакості в Гонконзі. Ще ті пригоди!

 І нічого воно не жорстоке, і відбувається з нами тільки те, що ми дозволили відбутися. Просто ми не хочемо у це вірити,  проказала Свідомість.

 О! Прокинулася вже зі своїми повчаннями?

 Хочу, аби ти стала розумнішою, бо мені з тобою ще жити й жити,  відказала та ображено й задерла носа.

Аня згадала університетських модниць, які часто надягали на себе все, що в них було найкращого, й так ходили на навчання. Навіть ті, що мали найкраще, і того найкращого в них було багато (юристки й міжнародниці), навіть вони не втримувались й надягали разом і Луї Вітони, і Шанелі і ще щось, незрозумілої для Ані етимології. Дівчина роззявила рота й дивилася на гонконзьких ціпочок, що випурхнули з офісів, щоб чимшвидше опинитися у своїх оселях, а якщо дома на них ніхто не чекає, продовжити «соціальне» життя в ресторанах і барах. На них не було жодного брендованого одягу, однак вигляд вони мали значно елегантніший і красивіший за університетські ялинки.

Їй набридло сидіти під кондиціонерами на холодному мармурі фонтана й вона вирішила, нарешті, вийти на вулицю. Вогке й тепле покривало ночі відразу обгорнуло її. Аня довірливо подивилася на стіни хмарочосів, ніби питала дозволу, чи можна біля них переночувати, але було ще зарано. Поруч ходили люди, і їй також треба було кудись іти, аби не порушувати правила гри, як їй здавалося, броунівського руху. На посиденьки в барі грошей не було, тож треба було поспішати кудись, вдаючи, що дома чекає на неї тепла вечеря й затишок. І насправді так і було, тільки за тисячу кілометрів звідси

Аня відчула, як сильно скучила за матусею. Вони були нерозлучними подругами, та й розділяло їх якихось двадцять років. Це саме мама поїхала з нею на вступні іспити й чекала на доню під дверима екзаменаторської, це вона втішала її, коли та зрозуміла жалюгідність свого гардероба перед шатами інших однокурсниць. Мама завжди вважала, що Аня мусить вдало одружитися, народити діток якнайшвидше, накупити гарного одягу й бути завжди при молодому коханому чоловікові. «Ой, як ти здивуєшся, коли я тобі розповім про Женю»,  подумала Аня. Тут-то її й наздогнало це сумнозвісне «хелльо», яке переслідуватиме ще довго.

Доки Аня йшла кудись уперед і згадувала маму, вона зайшла в якийсь темний бар, де на крихітних столиках стояли холодні бляшанки пива. Втомленій і виснаженій Ані дуже захотілось того пива Вона потяглася до однієї з бляшанок, взяла її й роззирнулася навсібіч, чи ніхто не накинеться на неї з криками: «Це не твоє, брудна волоцюжко!» Навкруги не було ані душі. Вона вже збиралася відкрити бляшанку, як із темряви виплила усміхнена брудолиця повія й проговорила медово: «Хєлльо». До неї потягнулись її руки. Звідусіль потягнулися руки з довгими гострими пазурами замість нігтів. Аня відчула, як чиїсь вологі соски впираються між її лопатками, і з криком вибігла геть. З темряви ночі, погані на світ.

Назад Дальше