Галина Горицька
Марічка. Київ. Зрада
© Г. В. Горицька, 2019
© М. Б. Юрчак, ілюстрації, 2019
© Т. О. Калюжна, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
* * *Боги, боги мої! Що ж потрібно було цій жінці?! Що потрібно було цій жінці, в очах якої завжди горів якийсь незрозумілий вогник, що потрібно було цій відьмі, що трохи косила на одне око, яка прикрасила себе тоді весною мімозою? Не знаю. Мені невідомо. Очевидно, вона говорила правду, їй потрібен був він, Майстер, а зовсім не готичний особняк, і не окремий сад, і не гроші. Вона любила його, вона говорила правду.
М. Булгаков «Майстер і Маргарита»Усе не так, як здається.
Морфей із «Матриці», або Дружина, яку застукали з коханцемПерший день у Вероні[1]
Вона нервово переставляла гейзерну кавоварку із кавою всередині з одного кута розпеченого кола конфорки в інший, таким чином сподіваючись пришвидшити закипання. Пришвидшити прохід до точки біфуркації. Увійти, нарешті, в новий день, пропустивши до тіла через стравохід чорну бразилійку з цукром і цинамоном.
Її ролекс показував десяту. Вона дивилася на нього тільки тоді, коли хотіла помилуватися, як переливаються маленькі білі кристали діамантів у паве навколо циферблата, й майже ніколи не зважала, яка то година насправді на ньому.
Доречність турбійону в більшості закладів Києва становила великі сумніви, тому спочатку зазвичай її називали на імя, Марією, Машою і вона відразу виправляла: «Ні, я не Маша. Я Марія, а потім, підморгуючи, додавала А для рідних Марічка». А вже потім, коли бачили її беху й ролекс і інше, починали шанобливо, а подекуди недоречно, тулити оце «Марічка Богданівна». Проте Марічка мала легку вдачу й не зважала.
Її бразилійка нарешті почала вибігати з тонкого розпеченого металевого жерла італійки, бо заварювала Марічка каву міцну гейзерній кавоварці, яку придумали італійці, й вона поспіхом почала накладати великі нерівні кусники жовтого тростинного цукру в непропорційно маленьку для них чашечку. Марічка задивилася на хатинку на цій чашечці і нерівні обриси грецької землі та моря, виведені чиєюсь невпевненою рукою кривими лініями на кераміці. Згадала, як вони з чоловіком відпочивали на Санторіні і як довго вона шукала щось справді автентичне на клаптику вулканічної землі, загубленої посеред моря. І знайшла ось цю чашечку.
Вона знову подивилася на свій дорогущий годинник і чомусь почала уявляти, що вона бідна, як вона поспішає на роботу І що мріє про відпустку в санаторії десь у Ворзелі. Якщо не влітку, то хоча б у вересні, коли ще можна брехати собі, що то майже літо І що прораховує, чи встигне вибігти в гастроном і купити кефір на перекус на роботі, аби не купувати глютенові пиріжки о дванадцятій, щоб її стегна не збільшувалися. Ще не збільшувалися, порівнюючи з тими сантиметрами, у яких жінки зазвичай вимірюють свої стратегічні обєми, що були на випускному.
Марічка усміхнулася такому кульбіту своїх думок і маленькими дівочими пальчиками помацала свої ідеальні форми під цупкою тканиною бутикової чорної шовкової піжамки, що так пасувала до такої самої чорної кухні повністю зі скла, каррарського мармуру й мілевських агрегатів, розтиканих, як ті діаманти навкруги її циферблату. Її ранок починався нерівно й в абсолютно різний час коли вона сама цього бажала.
І хоча мобільний щось вицвірінькував із самого раннього ранку, тобто години з восьмої, але вона не зважала, бо була певна то не той єдиний мужчина, від якого вона вже котрий день чекає повідомлення.
* * *Цитуючи класика, майже дослівно:
Вона була красива й розумна. До цього треба додати: упевнено можна сказати, що більшість жінок віддали б усе що завгодно, аби поміняти своє життя на життя Марічки Богданівни. Бездітна, тридцятипятирічна (а це в умовах покращення життя й загального збільшення рівня його тривалості можна прирівняти до тридцяти) Марічка була дружиною впливового бізнесмена, який до того ж був наближеним до політичного бомонду України, і вони разом кружляли, мов ті метелики, серед депутатів і навіть міністрів. Чоловік її був молодим, добрим, красивим й обожнював свою дружину.
Марічка Богданівна зі своїм чоловіком займали вдвох верхній поверх щойно збудованого елітного хмарочоса в самому центрі столиці. Чудове місце. З розвиненою інфраструктурою з александрійських гімназій, гудманів, мегамаркетів і любімих дядь. Указувати дорогу не буду. Бо кожен, хто захоче, може знайти ці заклади в гугл мапс і сьогодні.
Марічка не те, що не потребувала грошей, а відверто не знала, куди їх дівати і, звичайно ж, могла і купляла все, що їй хоч трохи подобалося.
Марічка Богданівна, а для домоправительки просто пані Марія, ніколи не торкалася примуса. Та ба, вона навіть не знала, що то таке! Однак і до звичайного парового агрегата, що вилискував багатофункціональними технологічними кнопками, вона також не торкалася.
І так само, як і її прототип, вона ніколи не знала жахіть існування в комуналці. Бо була віддана на піклування чоловікові зі значно простішого, але дуже атмосферного інтерєру батьківської квартири.
Марічка була дочкою професора й відставного генерала. Її з дитинства оточували багатотомні совєтські енциклопедії, мов ті цеглини з мурі дитячого садка, що різнилися хіба що трохи кольором, але не ідеологічним змістом і боржомі в чехословацькому кришталі столового сервізу. Влітку на професорську дочку чекав садок у дачному кооперативі з будиночками визначних людей науки своєрідний професорський куточок по-київськи. Там, за білими накрохмаленими скатертинами й ледь бузковими плямами від шовковиці на пальчиках, вона гралася сонячними зайчиками й розглядала підручники Кабардина та Скананаві, а потайки читала Достоєвського й Солженіцина, коли тато не бачив. Вона чудово грала на піаніно й могла відрізнити сюїту Аренського від Дебюссі. Ось так!
Та чи була вона щасливою? Жодної хвилини! Відтоді, як вона вийшла заміж у двадцять пять і потрапила в елітний пентхаус на розі Антоновича й Жилянської, вона не знала щастя.
* * *А тепер про Майстра. Хоча ні ще не час. Марічка не хотіла думати, навіть згадувати імені його всує. Вона почувалася розлюченою й водночас дуже слабкою. Вона страждала І з кожним днем його пустельного мовчання її злість танула, а жіноча слабкість і відчуття, що з Майстром вона готова піти хоч на край світу, зростали.
Марічка мала дві вищих освіти математичну й музичну. Але конче потрібної, щоб нормально почуватися в сьогоденному соціумі клінічного психолога (аби вчасно діагностувати й саму себе відстежувати, а інших нездорових миттєво виявляти й до себе не допускати), не здобула. Хоча передумови на те мала. Але ж жінки Вони мало коли керуються здоровим глуздом. І ось тепер вона стояла на кухні, робила собі ранкову каву й розмірковувала: чи змогла б уникнути страждань, якби мала цю кляту освіту? Чи стало б у пригоді їй це у житті?
Так чи інакше, її дідусю, що безпомилково виявляв душевнохворих, професія не допомогла уникнути заслання до Хабаровська. Військовий психолог, улюбленець тогочасної радянської владної верхівки, він, мабуть, кричав на свою дочку, Марічкину маму, коли та обрала з-поміж безлічі достойних претендентів саме його, батька Марічки, чорновусого, худорлявого курсанта Житомирського Червонопрапорного зенітно-артилерійського училища. І вживав такі серйозні терміни, як-от: емоційний інвалід, психопат, нарцис Бо її дідуся вважали геніальним психологом, і замість казок він їй розповідав, як читав обличчя підданих Сталіну, немов той професор із відомого серіалу[2]. І що пан-товариш Йосиф довіряв йому обирати замісників і всю тогочасну еліту совків, бо дідусь міг безпомилково визначити за найменшими рухами обличчя й тіла, чи ті брешуть, а чи щирі на співбесіді в Коби[3].
Насправді Марічка не чула того саме в момент, коли її мама зосталася наодинці після знайомства свого майбутнього батька з його майбутнім тестем. Бо не була навіть в утробі матері. І навіть у проєкті. Тоді, про що вона ніколи не взнає, дідусь тільки обережно зауважив, знявши тяжкі окуляри в роговій оправі й узявши доцю за руку, що той, кого вона лагідного весняного вечора привела в дім, потенційно деструктивний.
А вже потім кожного разу після того, як батько віддалявся й пропадав, щоразу зявляючись, наче й не було нічого, стоячи на порозі їхньої квартири, що вже поступово ставала сімейним гніздом майбутнього професора та генерала, невинно натискаючи дверний дзвоник, Марічка регулярно чула з вуст мами оці слова, що падали на батька, не завдаючи йому жодної шкоди: «нарцис», «психопат», «ти нічого не почуваєш до мене?..», «як так можна!». Вони ніби стікали по його шкірі, як краплі дощу. Дощику з маминих сліз і болю. Але вже було запізно, бо спочатку на руках, а потім за руку мама тримала її, Марічку. Плід кохання золотокудрої красуні, дочки військового психолога й емоційно відчуженого науковця, її батька.