«Хм. Кохання то єдине, через що, мабуть, можна дозволити бути собі нещасною, констатувала Марічка. Кава свистіла й починала пахнути гіркою карамеллю. Головне не перетримати й вчасно зняти те кохання з вогню».
Знову задзеленчав телефон. Марічка потягнулася через барну стійку, як кішка, тонкими довгими пальчиками до свого айфона останньої версії, ледь не гепнувши на каррарський мармур статуетку Лалік.
Женщіна, чи не надумали ви піти на горнятко кави зі мною в «Мілк»? весело щебетала слухавка голосом її подруги Алекс, що, судячи з голосу, вже пригубила іскристого та білого замість чорної й гіркої.
Яка я тобі женщіна? надула губки Марічка.
Ну, гаразд. Молода жінка..? почувши неладне в голосі подруги, намагалася підлаштуватись Алекс.
Нє, думай ще, засміялася Марічка.
Мені, знаєш, на роботі вистачає розумового процесу, набурмосилася подруга. До ранку поринала у світ цифр і політичних технологій. Ти як? Борис так і не написав?
Ліричний відступПро МайстраТут треба зробити ліричний відступ і прояснити ситуацію. У цій банальній життєвій історії, дешевій кальці, якщо, звісно, життєва, тобто банальна історія (бо життя, шановні, здебільшого банальне й нічого іншого, крім основних віх, фізіологічних процесів, збочень, найпоширеніших почуттів, на кшталт злості, кохання, задоволення та розпачу, середньостатистична людина не переживає в ньому), може бути дешевою калькою на «Майстра і Маргариту», Майстра звали Борисом
Нормальне імя. Нормальне російське імя для сибірського юнака з Бійська Алтайського краю. Борис із Бійська. Що ж Судячи з усього, в батьків було почуття або гумору, або алітерації. Але, ні-ні, шановні, ми про це не скажемо Марічці, хоча про це й перешіптуються всі її подруги, зокрема з Алекс, у якої взагалі чудовий і кмітливий розум, бо наразі для Марічки немає нікого важливішого за її Бориса, і вона «готова цілувати пісок, по якому він ходив». Навіть не сліди.
У Марічки кольнуло щось всередині. Ранок починався так добре, і вона навіть змогла сконцентруватися на хаотично впорядкованому кружлянні по колу ластівок за вікном свого пентхауса, що так кумедно, ніби ножицями, розрізали своїми крилами синє-пресинє травневе небо.
Ні, він так і не зявлявся, сумно вимовила.
Алекс усвідомила, що треба якось рятувати ситуацію з настроєм подруги:
Ти дівчисько. Для мене. Дівчисько. Закохане, дике, як мак у полі. Ось хто ти насправді!
Дякую, усміхнулася Марічка й потяглася до Гідазепаму, що їй виписав психіатр, і той був захований далеко в коробці з чаєм. Мимоволі вона доторкнулася неприкритими грудьми, що випали з піжамки, до холодного мармуру барної стійки. Зустрічаємося в «Мілку» за пів години.
* * *Борис трапився Марічці всує. Принаймні так вона гадала в моменти відчаю. А її накривало. Ще і як. І вся марність і даремність цієї зустрічі проявилися саме тепер. Якихось днів тридцять (Марічка не хотіла навіть думати, що то вже як місяць) тому.
Його імя Борислав, що тлумачилося як уславлення в боротьбі, зовсім не відповідало реальності, й спочатку Марічка знічевя вечеряла з парубком, сприймаючи його за чуттєвого, ерудованого чоловіка, але гомосексуаліста. Вона начиталася молодого українського автора, Галину Горицьку, яка у своєму романі «Дороги, що ведуть у Каїр» описувала, як це здорово мати друга-гомосексуаліста, й уважала, що це круто: він розумний, знається на сінема й літературі, ніжний, тендітний, чутливий, із красивими великими сірими очиськами. Кіт. Ось і довечерялася
Борис із Бійська виявився далеко не гоміком. Навіть поруч не стояло, а ще яким чоловіком! З розбурханим у крові тестостероном і бозна ще чим. Марічка добре памятала, як він лунко сміявся, почувши її припущення про свою орієнтацію, і як притягнув її (за якоюсь вечерею з другом-гоміком), тендітну й тонку, мов та статуетка Лалік, до себе й поцілував ніжно в сонну артерію, що билася живчиком. Ледь торкнувся губами до шовкової шкіри на шиї, але Марічка встигла вдихнути його аромат. Увібрати в себе всім єством. І тут понеслася карусель Та сама, яка примушувала її серце ошаленіло калатати, а очі горіти аж три місяці. Та сама, що тепер спонукала пити Гідазепам і пірнати зі сподівання й надії у відчай і навпаки. Проте то вже була не приємна літня карусель у парку, а якісь американські гірки
Дівчисько одягло сукню. Вона ненавиділа цей елемент жіночого гардероба й чимдуж уникала всього жіночного, вдавано-святкового, вигадливого. Її і без того помічали. Зауважували. Проводжали поглядом. Іноді навіть свистіли вслід і найхоробріші, котрих не лякало, що ця жінка нагадувала диво-діву з журналу своєю плавністю, тонкістю, текучістю ходи й таємничістю довгих зазвичай не нафарбованих вій, навіть намагалися познайомитися. Хотіли пригостити кавою, запрошували на вечерю, зупиняли свої автівки поруч із нею, опускали віконне скло й пропонували підвезти:
А куди?
Та будь-куди, пані. Куди ви скажете
А якщо мені на Троєщину? лунко сміялася Марічка. Або і ще далі? Наприклад, у Вишневе?
Та будь-куди, пані
Однак Марічка Богданівна ігнорувала всіх.
Вона надивилася на своїх батьків і ще в дитинстві вирішила: «Ніколи. Ніколи я не слідуватиму за своїм серцем. Воно нерозумне. Оте, жіноче» Марічка боялася кохання, як вершник боїться сісти в сідло після страхітливої травми, завданої диким створінням конем. Ні, вона не падала ще жодного разу й не збиралася. Їй вистачило сліз мами. Вона росла розумною й до біса раціональною. Вкрай виваженою дівчинкою. В оточенні книжок і здорового сну. В оточенні наук і вищих освіт.
І коли на її шляху трапився чудовий і такий самий виважений чоловік, її чоловік, вона не істерила, ні Вона так само міцно спала ночами, так само добре харчувалася правильною їжею. Ніякі почуття не заважали їй навчатися й жити своїм життям, бо ані почуттів, та ба навіть емоцій не було.
* * *Привіт, коротко кинула Марічка подрузі.
Сідай, по-діловому скомандувала та. Я зараз допишу одного бізнес-листа й закінчу працювати.
Марічка вмостилася на звичний для неї барний стілець, закинувши тонку праву ногу на іншу, таку саму тонку й ні чим не гіршу ліву та почала стежити за пальцями подруги, що швидко бігали по клавіатурі її «Мака».
Алекс була коротко стриженою брюнеткою й нагадувала Марічці героїню з «Леона-кіллера». Марічка ж виступала її анахроністом. Протилежністю. Коли вони були разом на обох дивилися ще більше, ніж поодинці на кожну. Довговолоса русява пані з плавними вигинами тіла й друга пані котрій так личило каре та чокер, що вона носила не знімаючи ні вдень, ні вночі.
Алекс ще вірила в кохання. В неї були чудові батьки, які все життя прожили разом. Гіперпростір Алекс, так би мовити, не дозволяв їй вирішувати, чи жити їй без почуттів. Поки що. Тільки «поки що», бо на шляху цієї дівчинки-жінки, брюнетки з гострим поглядом, ніби вічно ображених вугликів замість очей, усе частіше траплялись айсберги. І їй усе частіше набридало бути криголамом і проходити крізь них, розвязуючи їхні чоловічі, не по-чоловічому дрібні проблеми, як-от заблоковані машинні двері, поламані праски, колючі дроти на парканах, що дерли їхні плюшеві штанці, загублені ґудзики, невміння вибирати крем для обличчя із сонцезахисним фільтром. Просто невміння. Непристосованість. Рамка зі слизу й мякого одіяльця, яким ті відгороджували себе від життя І Алекс усе частіше відчувала себе лицарем в обладунках із телефонів служб порятунку: ЖЕКу, термінового відкриття замків, сервісних центрів прасок й інших дебілоїдних речей, придуманих для чоловіків, таких як тримерів, зимерів усіляких, усіляких двірників їхніх «шкод», шпиць для парасольок, французьких багетів, що черствішали й ставали непридатними до вживання, якщо ти не голуб, звісно. Шкаралупи яєць, що потрапляла на пательню разом із жовтком і білком, округлих брів і вигину здивованих очей, що ніби питали: «А що? Я ж прийшов у цей світ. Так панькайтеся ж зі мною».
І вона вже воліла відступати від отаких ось айсбергів, оминати життєві колізії, коли доводилося відкривати Гугл і шукати в ньому з професійних обовязків не найоптимальніші замінники системи С1, а, як вберегти стосунки, коли мужчина пє. Або що робити, коли він ставить роботу на перше місце й забуває прийти на побачення, а коли все ж таки приходить, то доводиться платити за вечерю чомусь саме їй. Чи це нормально? І оце запитання «чи це нормально?» завжди в інтернет-просторі трансформувалось в інше: чи терпіти? Тобто апріорі жінка мусила терпіти. Була межа. Певна. В різних соціальних мережах вона була своя, але найосновніше Алекс винесла повинна терпіти. Не буде квітів, а якщо будуть, то тільки як компенсація за якесь страшне збочення. Не буде компліментів, бо ти ж і так вже в дошку своя то чого напружуватись? І так далі за списком: кожен бонус як виправдання за підводний риф. Кожен айсберг як нова подряпина на стальному корпусі криголама. Але вона не мала права роздовбати свій агрегат свій підводний човен, бо то була її душа. Або ж, наприклад, що робити, коли зустрічаєшся рік, а тебе досі не поцілували? Алекс набридало. Набридало те, що ніхто не брав у долоні її тендітні щоки, а тільки вимагав борщі, млинці, витирання пилу зі своїх телевізорів. Вимагав покірності, поваги до примарних якостей, яких не існувало насправді. Вимагав млості. Просто за те, що він чоловік. Тому, що чоловіків менше, ніж жінок.