Якщо всі внутрішні якості, вроджені здібності й виховання формуються з трьох до чотирьох років, то все майбутнє індивіда закладається в ньому із шести до девяти років. Саме тоді, коли він починає сприймати вплив суспільства й максимально доповнює в собі набуте попереднє виховання. Дитина як губка. Кожна хвилина дитинства на вагу золота й прирівнюється до року постпубертатного періоду. Після девяти індивід може тільки розвивати свої враження про світ та максимум за умови гнучкої психіки доповнювати їх.
Придивіться: яка особина чоловічої статі краще створює сімю та, що народилася й зростала в патріархальному суспільстві, чи в сучасно-динамічному?; на природі, чи в агломерації мегаполісу?; в родині з кількома дітьми, чи сам-один у сімї?
Це як тест Роршаха, згідно з яким, те, що індивід «бачить» у плямі, визначається особливостями його власної особистості. За однакових вихідних даних у плямі ваших стосунків чоловік вбачатиме саме те, що в нього заклали до чотирьох років: або перспективу пасторальних стосунків із білою скатертиною на столі під дачною яблунею й карапузами, що бігають навкруги, або страхітливу сумнівну фігуру з чорнил, що загрожуватиме його егоїстичній одинокості й завдаватиме фінансових збитків, бо дітей треба годувати, а дружині потрібна буде шуба.
Тому так важливо, щоб особистість дитини формувалася під впливом постійного відчуття взаємодії з групою близьких людей. Дитина не може правильно ставитися до світу, якщо не знає, звідки вона, хто вона, не бачить свого оточення, що завжди на неї впливає.
Ідеться про суспільство, до якого ти належиш, саме це ми намагаємося дати нашим дітям. Беручи участь у спільних діях і зборах, діти відчувають загальну силу й закладену в ній спільність це їх приваблює. Їх тримає саме оточення. А оточення, у свою чергу, це люди, з якими в тебе одна ціль.
Придивіться до сімейних італійських або грецьких альбомів, сімейних світлин із Західної України й навіть просто світлин зі свят у Кордові чи Провансі. Їх обєднує спільність людей, що звязані родинними стосунками й разом проводять дозвілля. За танцями, сімейними вечерями, гуляючи в парках. Нічого нового за століття не придумали. По Версалю гуляли так само й вулицями Рима на початку віків.
І якщо ви хочете саме цього, то обирайте квітку з такого саду, версальського. Бо на теренах пустелі ростуть інші чоловічі особини, і сподіватися, що кактус із пустелі Невада перетвориться на прекрасний домашній мак під вашою чутливою опікою ще заведено в пятнадцять. Однак я дуже сподіваюся, ви не Джульєтта? Ні? І не хочете вкоротити собі віку через пять діб зустрічей із чоловіком. Працюйте на перспективу. Якість і тривалість життя зростають. Вам ще бути з вашим маком довго. Хотілось би щасливо.
І двом сучасним особам, здебільшого двом егоїстам треба показати виграш, який вони отримають від правильних взаємин між собою. Адже в зєднанні людям розкривається інтегральна глобальна система природи відчуття досконалої та вічної реальності й можливості піднестися над проблемами цього світу, досягти щастя в родині. Це як маленька смерть, оргазм, але розтягнуте відчуття, над яким потрібно працювати. Памятаєте, як казав Архімед: «Кохання це теорема, котру треба кожного дня доводити».
У природі й у кожному з нас діють сили отримання та віддачі. Притягання й відштовхування. В неживих обєктах це проявляється в структурі їхніх атомів і молекул. На тваринному, й тим паче людському, рівні проявляється в поведінці. І хоча чоловік і жінка дві абсолютно різних сутності, задля руху до нашого спільного кореня, задля сили, яку ми отримуємо зєднавшись, задля продовження життя, існування та задоволення ми мусимо бути разом.
І незважаючи на те, що розбіжності постійно виходять назовні й розєднують нас, однак із розумінням того, що їх природа створила навмисно, і ми протилежні й водночас доповнюємо одне одного, ми повинні почати шукати не схожість, а те, чим ДОПОВНЮЄМО одне одного у цьому ключ до успіху. Потреба в доповненні не того, чого в мені немає, а поліпшенні й розкритті власної сутності. Пошуку доповнення.
Кожен із нас тільки половина, і йдеться про правильне доповнення одне одного й досягнення цілісності на кшталт вищої, вічної й досконалої природи. Тільки за умови, що чоловік і жінка хочуть зєднатися, щоб розкрити між собою досконалість, тільки тоді вони цю досконалість створюють.
Кожен із нас тільки половина, і йдеться про правильне доповнення одне одного й досягнення цілісності на кшталт вищої, вічної й досконалої природи. Тільки за умови, що чоловік і жінка хочуть зєднатися, щоб розкрити між собою досконалість, тільки тоді вони цю досконалість створюють.
Другий день у Вероні
Марічка не працювала жодного дня відтоді, як одружилася. Проте вона не сиділа, скніючи у своєму пентхаусі, начиненому дорогою технікою «Мілє» і каррарським мармуром. Не відвідувала хелен марлени з нудьги й навіть не ходила в «Царський»[9] як на роботу.
Марічка писала картини. Вже давно. Власне з того часу, як одружилася й постало питання що робити. Вона ні на мить не сумнівалася, що треба й далі писати, і вона стане відомою художницею. Бо задля здобуття визнання у її країні треба було, аби тебе хтось розкрутив[10]. Ти міг бути хоч у сто разів талановитішим за Матіса, однак тільки за умови великих грошей про тебе почують люди. А Марічка одружилася з чоловіком, який точно міг їй допомогти у цьому. І тут постала дилема: чи вона була справді талановитою, чи стала відомою завдяки численним виставкам, організованим за власний кошт, і згадкам у СМІ, які оплатив її чоловік?
Одне вона знала напевно: вона б не змогла жити без своїх картин. Це йшло зсередини її, і коли її просили описати сам процес, або де вона шукає натхнення, перед її очима завжди поставав чорнозем, перемолотий тракторними гусенями, масний, схожий на нафту з надр землі. Вона, їй Богу, не знала чому. Бо земля це мати? Бо земля це вона, і такі самі, як вона українки? Та ба Ширше. Бо земля це жінка? Жінка, яку запліднює чоловік-дощ, імітацію чого з превеликим захватом спостерігала Марічка Богданівна під час інсталяції Марії Абрамович? Або просто тому, що якось, бувши на дачі свого батька, Марічка таки вилізла на той трактор із дядьком Костьою найманим робітником. Його гуртом наймав увесь кооператив дачників-інтелектуалів. Самі вони, звичайно, не вміли косити траву, орати землю й молотити пшеницю. Їхні руки росли з місця, яким вони писали наукові статті й докторські дисертації з голови.
Однак часи були скрутними, Радянський Союз ще бився в останній агонії, і всім його професорам, кандидатам наук, доцентам, математикам, астрофізикам, генералам, підполковникам усім звіздарям не було чого їсти. Нормально їли тільки тьоті Зіни беззмінні продавчині гастрономів і дяді Пєті завскладами, «снабженці», водо-мото-олійно-бензино-рапсо-постачальники. Обоє вони носили на бердичівській набережній пілотку з учорашньої масної від кільки газети й пили «Жигулівське», легенько відригуючи на кирпатого носика свого сина, коли той ліз із запитаннями «де, той, туалет, мамо-папо?» Обоє були вкрай щасливими й жили швидше, як амеби, або равлики: дуже виважено й стабільно. Дебілоїдно-щасливо. По графіку. Вони так само знайшли себе за часів Перебудови, набивши руку возити в «чєлночницях» навіть норкові шуби з Китаю.