Галина Горицька
Товариство осиротілих атеїстів
Подяка тим, без яких ця книга була б абсолютно інакшою:
Зіньковський Юрій Францевич академік Національної академії педагогічних наук, доктор технічних наук, професор. Автор понад 400 наукових праць і 25 авторських свідоцтв на винаходи. Його професійно-педагогічна діяльність повязана з Національним технічним університетом «Київський політехнічний інститут», котрий він закінчив невдовзі після війни, а зараз очолює кафедру конструювання та виробництва радіоапаратури.
Чудновець Олександр Миколайович голова ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство». Дослідник військової історії. З 1979 р. проходив службу в ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Співавтор книги «Монітор Смоленськ (Krak ów), три долі».
Розмова батька чи діда з синами офіцерами-льотчиками далечезних рейдів, що повернулися з війни.
Розкажіть же, де ви були?
Були скрізь. Літали над усією землею.
Над чиєю?
Над усією. Над цілою планетою.
А, планета. Знаю. І комету бачив. Гуркотіла колись, з великим хвостом. Віщувала турецьку війну.
Кидали бомби на землю. Планету.
Тьху.
Нищили ворогів на всьому світі.
Ну, який же він, світ?
Малий. Маленький, тату.
Маленький, кажете. Як жалько мені вас
Така нудьга.
Раніше й світ великий був. Такий великий. Було, їдеш до Кременчука, а там же ще степи на Бессарабію.
Великий був світ. Повний таємниць. І повний краси.
Олександр Довженко. Щоденникові записи.У цій книжці ми з вами пограємо в іншу гру, аніж у попередній. Дуже часто спочатку йтиметься про те, що вже ймовірно було, а потім про те, що було ще раніше того, що було. Або чого ніколи не було, але станеться. Ми стрибатимемо по клавішах піаніно так швидко, так віртуозно Тож пильнуйте.
«От каждого по его способностям, каждому по его труду»1, або«Кожному своє»2Імовірно, всі герої, і навіть товариш Сталін вигадані
1950 рік
Розділ перший
Помах крил метелика
Насправді колишньому Тониному комроти не так було потрібно бачити свого сина, як знати, що він десь існує. Цікаво, що саме у тисяча девятсот пятдесятому у письменника Рея Бредбері виникне ідея викласти в оповіданні «Гуркіт грому» Ефект метелика. І отой непереборний і такий легенький помах крил метелика невдовзі cкерує глибше пізнання відставним майором свого єдиного спадкоємця. Ну а поки він знає лише його імя Антон.
Коли Тоня почала зустрічатися з Дмитром Степановичем, своїм колишнім комроти, той нарешті зумів дати волю почуттям, що застрягли в його серці при погляді на вагітну снайперку (свою коханку, можна було б сказати пепеже3, якби не той факт, що зблизились вони вже після фронту) ще з пізньої осені сорок шостого.
Зі своєю акторкою Дмитро розлучився, але так і не сказав Тоні чому. І причина була зовсім не в тім, що вона сфальшувала особисті дані, зменшивши собі віку в новому паспорті. Причина була саме в тому, що вона не могла мати дітей, а Тоня не просто могла, а вже й мала спільного з ним нащадка.
Спочатку Дмитро сумнівався саме щодо себе, а відтак не поспішав зясовувати правду у лікарів вже краще жити у відомчому будинку на Липках, аніж деінде. Та й, погодьтеся, якщо вже він бездітний, то чого йти від дружини відомої акторки, котра має різні преференції? Тож коли він побачив вагітну Тоню на порозі «акторської» квартири єдине, що зупинило його від того, аби її розцілувати і залишити при собі, це те, що житло ніяким чином його не стосувалося. А квартирне питання стояло у повоєнному Києві напрочуд гостро. І він усвідомлював, що забирати вагітну любку немає куди.
А відтак як екс-майору враз закортіло розлучитися, коли він зрозумів, що зовсім не бездітний, то мусив знайти вагомий привід, аби на партзборах на новій роботі його не засудили за руйнування радянської сімї. Бездоганну репутацію він беріг як зіницю ока. І ось, будь ласка така нагода Фальшування документів у Радянському Союзі каралося суворо. А якщо написати доноса куди слід Так би мовити, наголосити на антирадянській поведінці дружини своєї, відомої актриси, котра як той пустоцвіт, що не дає плоду
Кхе-кхе
Щось він відволікся. Поринув у спогади. Однак часу в нього було замало. Дмитро Степанович ще мусив дописати доповідь на партзбори до приходу Тоні, а вона вже скоро мала прийти. Його пташка, поранена, підбита А втім, вона, попри все, таки пробачила його. І Дмитро Степанович, що мав неабиякий нюх, розумів, що до цієї індульгенції він аніяким чином не причетний. Усе це завдяки Тониному чоловікові. Він відчував, що шлюб її не склався, хоча вона стоїчно про це мовчала, одягаючи панчохи, блузку, спідницю, усе своє причандалля після «чаювання» у нього. Так тривало вже два роки.
***Звісно, Тоня не відразу почала приходити до свого колишнього комроти. Спочатку було кілька зустрічей, котрі молода жінка вперто не воліла називати побаченнями. Кілька коротких, але дуже добре ним спланованих зустрічей. Дмитро Степанович часу не марнував і грошей не шкодував. То в кафе якесь запросить пригостить тістечком з кавою, то в кіно, то подарує щось з галантереї (приміром, модний ридикюль). Якось вручив неабиякий подарунок рідкісні парфуми фабрики «Новая Заря»4.
Тоня була мов пташка сполохана. І Дмитро Степанович не цурався підгодовувати кидав їй хлібні крихти, підманював ближче. Чи підкупили її подарунки? Скорше увага. І, звісно, оте регулярне протиставлення свого чоловіка і екс-коханця завжди виявлялось не на користь першого.
Чоловік її, Льоня, колишній моряк Пінської військової річкової флотилії, що втратив ногу у «Київському котлі»5, захищаючи рідне місто, безнадійно спивався і тонув у минулому, неначе й не було флоту, його морського життя, війни, дружини, сина Тонув у дитинстві, райдужності того, чого вже не повернути. Тонув до баротравм. Алкогольних.
І ось ті півроку, котрі пройшли після доленосної зустрічі наприкінці сорок сьомого на Бессарабці, коли жінка буквально зіштовхнулася з ним, Дмитро Степанович настирливо надзвонював їй на роботу. На коротких зустрічах все запитував про сина А якось, чергової телефонної розмови, що відбувались регулярно, попросив: зустріньмось цього разу по-людськи, Тоню. Я тебе поведу до ресторану. Нехай все буде по-справжньому.
І Тоня здалась. Трапилось це так.
***Буяли квіти на клумбах міських парків. Яскравіли літніми сукнями киянки. Тоня вже призвичаїлася до паління і цьому процесу нервово віддавалась цілком і повністю. Як тоді на сходах ресторану «Театральний»6 улітку сорок восьмого, куди її запросив колишній комроти. Жінка хвилювалась.
По-перше, вважала, що невідповідно вдягнена, і, чесно кажучи, це було головною причиною. Щодо решти Тоня для себе вже все вирішила, і з цього приводу хвилювання давно минуло. І остаточним аргументом став навіть не Дмитро з його увагою, залицянням і подарунками (хоча дівчина і відзначила разючу зміну у поведінці колишнього комроти). Ні, основна причина була в Льоні.
Тоді він саме закінчував другий курс політехнічного і відверто ігнорував дружину. Може, через іспити? Звісно, ні. Він соромився, уникав її, схоже, зважував і давно все зважив. «Як я міг одружитися з нею?» пролітало в його голові. Безпідставно. Адже Тоня залишилась такою, як і була, коли вперше зайшла до нової оселі чоловіка, робітницею заводу, колишньою снайперкою, фронтовичкою із байстрюком на руках. Вона нічим не завинила перед ним. То він змінився. І саме усвідомлення цього пекло його соромом. Тоня підсвідомо відчувала глибинні причини відчуження чоловіка. Але все одно, суто по-жіночому не могла змиритися принаймні з демонстративним небажанням Льоні звертати на неї увагу. Власне, з тим, що вона і двома словами не перекинулась з ним за останній місяць. Льоня просто дивився крізь неї, чи то вирішуючи якісь математичні задачі, чи то згадуючи своє осяйне непманівське дитинство. Це вже було не важливо.
А втім, існувала ще одна підстава для тривоги молодої жінки. Тоня відчувала така зустріч неспроста. Кавярня то одне, а ресторан з його цінами й урочистістю зовсім інше. Тим більше, що заклади подібного штибу влітку сорок восьмого можна було перелічити на пальцях.
Ще годував київську еліту урядову верхівку ресторан «Динамо», котрий великими панорамними вікнами виходив на схили Дніпра. Тоні якось, одного разу, пощастило там побувати з дівчатами з гуртожитку. Шиканули. В сорок сьомому якраз відмінили карткову систему, одначе все рівно нічого було купити в магазинах, а на Євбазі ціни зашкалювали. І влітку вся трійка: Тоня, Люда і Таня, прогулючись в Радянському парку7, наважилась туди зайти. Вистачило лише на «Нарзан». І то виструнчений офіціант, що не спускав з них очей, немов побоювався, що варто йому відвернутися, як вони прихоплять з собою кришталеві фужери, не дав допити. Поклав перед ними рахунок, хоча вони його не просили. Вискочили дівчата з того «Динамо» немов ошпарені і затялися: більш ніколи ніяких ресторанів. Адже картопелька в «мундирах» та квашена капустка на гуртожитковій кухні набагато краще смакують за ресторанну мінеральну водичку.