Адже в СРСР телебачення з самого початку розвивалося в двох паралельних напрямах: по шляху так званої «електронної розгортки» і «механічної». Уявіть собі величезну, з холодильник, коробку зі сталевим або мідним диском. Перший екран був розміром із сигаретну коробку, зеленого кольору. Власне, самого екрана не було він лежав на дні коробки. Стояла величезна махина, всередині неї був маленький екранчик, навпроти дзеркало, в якому екранчик відбивався, і люди дивилися в дзеркало.
А ось електронна розгортка була на порядок потужніша, і в тридцять девятому році, майже одночасно з механічним, почалися перші експерименти з електронним телебаченням у Москві, в Києві, в Ленінграді працювали вже певні редакції і постійно виходили телепрограми. Саме тоді було прийнято рішення ЦК ВКП(б) перейти на електронну систему розгортки. Але це було складно, адже вимагало високої культури виробництва. Розпочати втілення цього задуму в життя планували до сорокового року. Аж тут на країну обрушилася війна.
Але вже в Києві, подейкували, добра сотня цих телевізійних махин офіційних, зроблених на заводі, десь була загублена, вкрадена чи знищена у квартирах вищих партійних чиновників НКВС та Раднаркому. А отже, їх ще до війни було завезено, і хтось же їх дивився
У пятдесятому телебачення довелось починати з нуля. І його таки почали і досить вдало. А оскільки воно вважалося справою важливою і новою все тримали під контролем Політбюро ЦК з Москви.
Ще до війни вийшла постанова про підготовку кадрів для ТБ. Тому при Вищій партійній школі ЦК Компартії України в 1949 році був відкритий факультет тележурналістики. І колишній Тонин комроти, Дмитро, саме туди й поступив. Ось у чому заковика
Однак, повернімося трохи назад.
***Тож, звісно, та трофейна каблучка з рубіном (таких було чимало на теренах Радянського Союзу після війни) то було зовсім не єдине, чим володів Дмитро Степанович.
І той дарунок не вирішив нічого. Усе вирішили слова майора, колишнього Тониного комроти, про те, що він хоче піклуватися про неї і сина.
І все ж тоді нічого не відбулося.
А сталося наступного дня, коли Тоня прийшла до нього і сказала: «Знаєш, чим ти мені подобаєшся? Ще тоді ти нічого не обіцяв. Ні сімї, ні любові. А потім зявився Антон. Так сталося. А тепер я буду твоєю». Майор притис її до себе і зі стогоном вдихнув такий омріяний і жаданий аромат: «Я й зараз тобі нічого не обіцятиму, Тоню».
Потім вона приходила щотижня. І так тривало вже два роки з літа сорок восьмого по літо пятдесятого. Два довгих роки, що пролетіли, немов один день, і були подібні, як брати-близнюки. Розруйнований Київ ледь відхаркував зі своїх легень криваві згустки війни, і зубожілий люд сяк-так налагоджував своє буття. З міркувань милосердя час мчав так швидко, як тільки міг, аби не завдавати болю живим і не тривожити мертвих.
І саме в цей час Дмитро Степанович устиг вступити на дуже дивний факультет тележурналістики. Cтворений при Вищій партійній школі ЦК Компартії України, він цілком і повністю підлягав контролю «згори». (Хоча сказане стосувалося абсолютно всіх сфер життя.) На цьому факультеті терміново готували партійні кадри для нового для тодішнього Києва телебачення, і проіснував він рівно два роки. Був один випуск, цим випуском заповнили потрібні штатні одиниці, а потім його закрили. Київський же факультет журналістики, який функціонував ще до війни і на який мріяв поступити Тонин комроти, був закритий, частина студентів і викладачів репресовані (у такий спосіб боролися з націоналізмом і космополітизмом), і відновили його тільки в пятдесят шостому.
Іще до закінчення свого «дивного» факультету Дмитро Степанович уже знав, що влаштується працювати на українське ТБ. Адже армійські звязки допомогли отримати посаду інструктора відділу пропаганди і агітації райкому партії Ленінського району. Там же дали кімнатку в «недопалку». Так він називав той дивний будинок на перетині вулиць Саксаганського і Червоноармійської10, котрий не догорів під час відступу німців. Кімнатка була дуже зубожілою і розвалювалась на частини, власне, як і сам будинок. Однак вікнами виходила на центр міста і заразом недобудований цирк, навпроти якого стояло оте «страхопудало». Так отой «недопалок» називала сусідка корінного киянина Дмитра Степановича новонавернена містянка з Вінниччини. Дмитро Степанович, коли вперше почув, поморщився: «Як ви кажете страхопудало?» На що враз отримав: «Ех, хлопче, не випендрюйся. Скоро ще почуєш цей вираз. Бо наша мова жива і вона розвивається разом з нами, і ось іще що» Але Дмитро вже пішов, хряснувши дверима так, що вони ледь не розлетілись на друзки.
До мовних проблем йому було байдуже, поки згори не вийшла настанова «перековувати» молодь рідною мовою. І він послухався. Трохи пізніше, разом із Берією, той наказ канув у лету. А потім, за Хрущова, знов повернувся. І справді, Дмитро, котрий виписував «Літературну Україну», прочитав той дивакуватий вираз і ще багато інших. Однак, загалом, навчився гнучкості: «Тре українською? Та будь ласка! Перейти на російську? Єсть!»
Дмитро Степанович сам собі нагадував тюленя (він мріяв побачити їхній виступ у цирку, будівництво якого активно велося через дорогу від його нового помешкання). Йому здавалося, що він так само плескає «ластами», коли виструнчується за армійською звичкою перед начальством, залюбки приймаючи всі нововведення, всі сигнали, котрі йому подають. І він був щиро вдоволений тим, що його життя після війни вже хоч якось сформувалося і налагодилось.
Поки він працював партінструктором, але плани у нього були грандіозні. Вступивши в компартію, недаремно ж ішов по цій лінії досить успішно. Все було ним вивірене і виважене. Щоб, як тільки добудують київський телерадіоцентр, одним із перших відчинити оті двері «з ноги» як наглядач-партпрацівник. Він був недурним і розумів силу того нового, що його називали «телебаченням».
Перші будівлі радіокомітету та радіотеатру не збереглися їх разом із багатьма іншими спорудами на Хрещатику та в його околицях підірвали радянські війська 1941 року ще під час відступу. І хоча у роки війни українське радіо жодного разу не припиняло свою роботу, однак спершу довелося повернутися до Харкова, потім до Сталінграда, згодом до Саратова, звідки велися регулярні передачі українською мовою. Будівництво ж київського телерадіоцентру на Хрещатику, 26, розпочалося 1949 року і планувалося його закінчити саме до випуску першого і єдиного набору тележурналістики.
Тож, якщо підсумувати, Дмитра Степановича все влаштовувало. І в професійному плані, і в особистому.
***Він якраз устиг подумати, як усе вдало складається з Тонею. Ось у нього десь росте син, і навіть аліментів платити не треба, і тепер він має Тоню, буквально. Щотижня. Аж раптом у вхідні двері комуналки задзвонив «його» дзвоник.
«Дивно, якось зарано», Дмитро Степанович лише встиг знизати плечима і підвівся відчиняти. Невдовзі на порозі його кімнати постала Тоня з рішучим поглядом пломенистих, дарма що заплаканих очей. За нею він побачив незадоволену мармизу сусідки це їй довелось впускати гостю. Тоня стискала в кулачку білу хустинку, до речі, також подаровану Дмитром Степановичем, що поволі, неквапливо, мов вуж, сповзала, чіпляючись за тканину сукні, з її плечей. Нарешті вона підвела очі на нього:
Ти хотів познайомитися з сином? Гадаю, вже час. Я переїду до тебе, хочеш?
Майора знагла застали. Він тільки розвів руками:
Місця вдосталь
Цією фразою було вирішене квартирне питання Тоні та її сина. Батьком Антон ще його довго не називав. Років зо два. А до знайомства батька з сином спонукав помах крил метелика, котрого звали Аля.
Розділ другий
Аля
З поверненням Алі всередині Льоні неначе відбувся вибух, перебудова клітин, Реформація, контрреволюція І все це одночасно і щонайменше.
Він перестав пити. Гормони зашкалювали. Льоні навіть іноді здавалось, що коли він дивився на вогняно-руду молоду жінку в своїй, ну тобто в спільній комунальній кімнаті, то в нього починає відростати втрачена на війні кінцівка.
«Іноді люди роблять дивні речі. Скоріш за все, це не тому, що вони дурні. Просто вони не такі, як інші. Або обставини інші, не ті, які прийнято вважати нормальними, аби вчиняти адекватно. Адекватно з точки зору інших
Льоня розмірковував довго. Часом надто довго. На примусі повільно збігала кавова пінка. Він ніяковів, як хлопяк, при одному погляді на Алю. Вона стала ще більше схожа на матір у неї зявилось сиве волосся, а від того сонячна осяйність її якось ужіночнилась, помякшала.
***Вона повернулася влітку пятдесятого. Просто подзвонила в двері своєї колишньої квартири. Пізніше Аля казала, що не збиралась навіть заходити до рідного будинку. Навіщо? Адже всі, окрім неї, загинули в Бабиному Яру Однак, виявляється, не всі
Коли пролунав той доленосний дзвоник, і Льоня побачив, як Зіна Яківна обливається на порозі сльозами і пригортає свою донечку до грудей, його враз почало мучити сумління, бо він захотів бути з Алею: «Ні-ні Так не можна. Я житиму з Тонею. То мій обовязок. Мій моя честь? Це ж неможливо, коли ось так Він почав квапливо терти вилиці. І потім, може, вона вже кохає когось. Не те що я. Але Я ж також»