Зустрічались завжди в одному і тому самому місці після роботи. Оскільки ж робочий день їхній був дивно нормований з десятої до пятнадцятої, а потім перерва на обід, і з сьомої вечора до (то вже як вийде, лише місце зустрічі було незмінним). Але не час.
Ховаючись, йшли туди поодинці, короткими перебіжками, увесь час зупиняючись і моніторячи Володимирську вулицю з боку службового будинку. І якщо ніякої фігури підозрілої не бачили пірнали всередину ресторану.
Тож ось опис.
«Місце зустрічі змінити не можна» (по-київськи)Лискучий «Коктейль-хол», котрому невдовзі судилося стати кафе «Чайкою». (Ох-ох Стережіться, хлопці-чекісти, стережіться Якось усе непевно навколо вас. Усе кудись швидко зникає в тумані минулого.)
Бар розташований у будинку на розі Володимирської і Свердлова15. Саме той манірний і розкішний, нечуваний сорокадвометровий велетень, котрий за часів свого будівництва в тисяча девятсотому вважався хмарочосом. Сусідський інвалід, про що, звісно, Геннадію Петровичу було невідомо, коли проходить повз, завжди згадує кафе «Мімоза» з «Білої гвардії» роману київського письменника, що його він захоплено прочитав французькою. Бо видало роман паризьке видавництво «Конкорд». Не радянське, приміром, «Советский писатель», або «Художественная литература» ні.
«Лампи, оповиті циганськими шалями, кидали два світла вниз білий електричний, а вбік і вгору помаранчевий. Зіркою блакитного запорошеного шовку розливалася стеля, в блакитних ложах виблискували великі діаманти і лисніли рудуваті сибірські хутра»
Однак у офіцера МДБ і сина професора абсолютно різні асоціації з усим Києвом. Не лише з прибутковим будинком купця Сироткіна. І правда вона завжди неоднакова, різна. Якщо вже казати про правду, саме ту, що одна кровно-емпіричну субстанцію думок і суджень. Тож
Друга година ночі. Юний вокаліст, імовірно, на підробітках з курсів оперного співу, у супроводі маленького ресторанного оркестру затягує: «Каким ты был, таки-иим ти і оста-аался!..» Два коктейлі «Волга» з горілки, мятного лікеру і лимонного соку. Повний місяць-породілля, такий великий, немов лискучим животом з пологової заглядає через арочне вікно на всю стіну всередину бару і ось-ось окропить водами, що відійшли. Точиться дуже тиха розмова алкогольним подихом. Близько-близько. Аби ніхто не чув.
Вони тепер пісні складають. Народна творчість. Щось на кшталт кобзарів наших, сказав Богдан, про щось посилено розмірковуючи.
Кого? не зрозумів Геннадій.
Ну, кобзарів! Ти що, ніколи не чув про бандуристів? Таких дідуганів з кобзами або бандурами? Вони ходили в минулому, ще до радянської влади, по селах. Зазвичай були сліпими, і їхні поводирі малі хлопята-сироти. Кобзарі були немов радіотранслятори нинішні передавали епічну народну творчість.
Тобто?
Ну співали народних пісень, дум. Казки розповідали. Не чув?
Ні, хмикнув Гена. Його це відверто мало цікавило Хоча згодом зауважив: Чудернацька назва: кобзар. Я гадав, існує лише один Кобзар. Шевченка.
Ну так отож! А та збірка Тараса Григоровича названа на честь отакого типового бандуриста. Але я не про це хотів розповісти Богдан зробив великий ковток коктейлю, глибоко зітхнув і знову його красиві сині очі стали майже чорними від тяжких роздумів. Я ось про що думаю Отам, в таборах, тепер точно такі самі бандуристи. Хіба що під гітару. Співають блатних народних (себто зеківських) пісень. Підтримують, надихають, надію вселяють. Ти розумієш? От би заборонити цей фолькльор!.. Воно, як на мене, було б дуже дієво Зараз одну таку собі пісеньку «Ванинський порт» там повсюди чутно Мені товариш, з іншого відділку нашого, з того, що в ГУЛАГу підтримують порядок, розповів. Богдан поглянув у вічі товариша, сподіваючись віднайти в його очах розуміння і підтримку. Потім махнув рукою. А! Зараз наспіваю, і все тобі стане ясно.
І Богдан затягнув чистим баритоном:
Я помню тот Ванинский порт,
И вид парохода угрюмый.
Как шли мы по трапу на борт
В холодные мрачные трюмы.
На море спускался туман,
Ревела стихия морская.
Вставал на пути Магадан
Столица Колымского края.
Не песня, а жалобный крик
Из каждой груди вырывался.
Прощай навсегда, материк,
Хрипел пароход, надрывался.
От качки стонали зека,
Обнявшись, как родные братья.
И только порой с языка
Срывались глухие проклятья.
Поки Богдан співав, Гена помітив, як два єдині в цей пізній час відвідувачі якісь мужчини в дорогих костюмах, витріщились на них з-під лоба в закутку зали ресторану. А ось музиканти, ті, навпаки, перестали грати і, не криючись, слухали зачаровано і з великою повагою. Гена вирішив сказати награно голосно, аби розрядити атмосферу:
Поки Богдан співав, Гена помітив, як два єдині в цей пізній час відвідувачі якісь мужчини в дорогих костюмах, витріщились на них з-під лоба в закутку зали ресторану. А ось музиканти, ті, навпаки, перестали грати і, не криючись, слухали зачаровано і з великою повагою. Гена вирішив сказати награно голосно, аби розрядити атмосферу:
Та ну тебе! Безневинна пісенька! Чого перейматися? Нехай собі співають, бідолахи, і поплескав товариша по плечу.
Так то воно так неохоче погодився той. Однак таких бандуристів стає все більше. І не всі їхні пісеньки «безневинні», як ти висловився. Це якесь нове нашестя. Запамятай мої слова скоро зявиться новий жанр отаких пісень і вони народ підійматимуть на повстання.
Очі Богдана замиготіли в напівтемряві зали.
Ось це послухай:
Товарищ Сталин, Вы большой ученый,
В языкознаньи знаете Вы толк.
А я простой советский заключенный,
И мой товарищ серый брянский волк.
За что сижу? По совести не знаю!
Но прокуроры, видимо, правы.
Я это все, конечно, понимаю
Как обостренье классовой борьбы.
На сотни верст вокруг тайга густая,
А конвоиры суровы и грубы
И вот сижу я в Туруханском крае,
Где при царе сидели в ссылке Вы.
Геннадій Петрович різко обірвав його співи, дарма що тихим шепотом:
Добре, товаришу, що ви розповіли мені це! Я негайно доповім куди слід!
Богдан витріщився на того, однак, за кілька секунд все зрозумів, перемінився в обличчі і, на знак підтвердження, мотнув, вже захмелівший, головою:
Так! Всіх посадимо! А потім вже тихіше: Мені якраз розповів друг, ну з тих, що в ГУЛАГу працює, про справу оцього кобзаря, ідейного, просипів з огидою Богдан на вухо колезі. Талановита сволота. Тільки-но посадили. І за такий дрібязок Був морячком, служив в Сибіру і додумався угнати машину секретаря Приморського райкому ВКП(б). Ідіот Тепер сидить.
Богдан голосно розсміявся. Гена в знак згоди мотнув кілька разів головою, але не повірив його словам про те, що той бідолаха сволота. А от що талановита і що Богдану його жаль це буквально читалось по сумяттю товариша.
І що, шкода тобі його? хитро прищурився Гена. Ну отого небораку?
Мені? Та ти що! Нє Хоча Богдан замовк на мить, повис на ліктях, котрі вже давно поклав на маленький столик зали і сьорбнув «Волгу». В коктейлі вже розтанув увесь лід і він почав нагадувати просто теплу горілку з присмаком мяти. Але ж ти розумієш. До того той морячок, Йосиф його звати, Алешковський, здається16, він був нормальною людиною. Батько його герой війни, кавалер ордену Червоної Зірки. А тепер Ти розумієш, що відбувається?! Богдан різко перейшов на крик від того, що несподівано його осінило: Тобто виходить, якщо ми саджаємо за дрібну провину все-рівно на виході маємо закоренілого злочинця. ГУЛАГ дороблює за нас справу! І завжди на виході ідейний! От падло
Геннадій Петрович лише сухо кивнув на це зауваження друга. І хоча воно не було компрометуюче, він розумів, що про таке не варто кричати на увесь «Коктейль-хол».
Оцих треба боятись, продовжив Богдан, не дурні вони, ні Зараз ідіотів не саджають. За вбивства і то менше. Зґвалтувань немає Саджають саме таких, випадково, або після розмов у ЦК про творчість, ідейних гадів. Тих, що не здалися. І потім вони корчаться на своїх койках, ліс валять, вмирають від кровохаркання там всілякого, різного. Але не здаються. І кожен за іншого: один за всіх і всі за одного. Так раніше було, на війні.
Як там у цього віршомаза убогого? Богдан поморщився, вдаючи, ніби він силкується пригадати, що ж там далі, в цій пісні? Насправді він добре памятав. Бо його вона вразила. І найкращими обладунками в такому випадку були цинізм та іронія. Тож чекіст, що нарешті взяв себе в руки, ними скористався.
То дождь, то снег, то мошкара над нами,
А мы в тайге с утра и до утра.
Вы здесь из искры разводили пламя,
Спасибо Вам, я греюсь у костра.
Вам тяжелей, Вы обо всех на свете
Заботитесь в ночной тоскливый час,
Шагаете в кремлевском кабинете,
Дымите трубкой, не смыкая глаз.
И мы нелегкий крест несем задаром
Морозом дымным и в тоске дождей,
Мы, как деревья, валимся на нары,
Не ведая бессонницы вождей.
Вчера мы хоронили двух марксистов,
Тела одели ярким кумачом.
Один из них был правым уклонистом,
Другой, как оказалось, ни при чем.
Ось ці небезпечні. Ось цих треба