Статусу канону у філософській традиції Китаю набули далеко не всі важливі тексти лише ті, що справили найсильніший вплив на китайську культуру загалом. До речі, на час своєї появи, ці тексти позначалися одним знаком, напр.: «Ши» «Ши цзін», «Шу» «Шу цзін», «І» «І цзін».
Слід зазначити, що в епоху Західного Чжоу вже сформувалася та система текстів, що в пізнішій китайській традиції отримала назву «Шести Канонів» «Ши цзін» («Книга пісень»), «Шу цзін» («Книга історії»), «І цзін» («Книга Змін»), «Лі цзін» («Канон Благопристойності»), «Чунь цю» («Весни та Осені») та «Юе цзін» («Канон Музики»).
На жаль, останній не зберігся до нашого часу. Припускають навіть, що до цього переліку він входив номінально, як додаток до «Ши цзіну», або був втрачений під час знищення конфуціанських книжок за наказом Цінь Ши-хуанді в 213 р. до Р. Х. Можливо, деякі частини цього канону увійшли як окрема глава «Юе цзи» («Записи про музику») до канону «Лі цзи».
Джерела, доступні сучасним дослідникам, свідчать, що в період Східного Чжоу (770221 рр. до Р. Х.) документальні записи та книжки посіли важливе місце в житті давньокитайського суспільства, суттєво потіснивши такий спосіб передавання знань, як усний переказ. Є також відомості, що вже тоді така важлива суспільна функція, як підтримання культурних традицій від покоління до покоління, здійснювалася в певних випадках саме за допомогою книжної освіти.
У епоху «Війн царств» на території тодішнього Китаю існувало близько 20 великих незалежних царств, очолюваних царями-ванами, з яких поступово виділилися сім царств-гегемонів: Вей (403225 рр. до Р. Х.), Хань (403225 рр. до Р. Х.), Ці (XI ст. 379 р. до Р. Х.), Янь (XI ст. 222 р. до Р. Х.), Чжао (403222 рр. до Р. Х.), Цінь (VIII ст. 221 р. до Р. Х.) та Чу (XI ст. 223 р. до Р. Х.).
Тодішні книжки писалися на бамбукових планках та деревяних пластинах. Сучасні наукові дані свідчать про те, що бамбукові планки були звичним матеріалом для письма вже з XIVIII стст. до Р. Х. Водночас достеменно невідомо, коли виник цей спосіб. Деякі вчені вважають, що в період династії Шан (XIVXIII ст. до Р. Х.) такі книжки вже існували, в період «Весен та осеней» (770475 рр. до Р. Х.) набули значного поширення, а після вдосконалення технології виготовлення паперу в IV ст. зникли взагалі.
Як припускають сучасні дослідники, вже на початку Західного Чжоу існували культові тексти та тексти юридичного характеру, написані на бамбукових планках.
Крім того, вважається, що саме в цю епоху сформувалися шість основних філософських шкіл та їх базові тексти: конфуціанська, даоська, легістська (законників), Вчителя Мо (моісти), Школа інь-ян та школа імен, хоч наведена класифікація відома лише з I ст.
У період найбільшого поширення книжок на бамбукових планках, тобто в V ст. до Р. Х. IV ст. після Р. Х., було започатковано також написання книжок на білій шовковій тканині. Вони почали зявлятися в останні роки періоду «Чунь цю», а певне поширення отримали під час «Війни царств».
Причиною, через яку стримувалося поширення книжок на шовку, була висока вартість цього матеріалу їх могли дозволити собі лише правителі, високопоставлені чиновники та дуже заможні люди.
Спочатку книжки писали на звичайній шовковій тканині, з якої шили одяг. Однак з часом винайшли спеціальний сорт шовку, призначений саме для письма, на білому тлі вже були виткані червоні або чорні вертикальні лінії.
Довжина шовку залежала від обсягу написаної на ньому книжки, також вони не мали визначеної форми: зазвичай куски шовку складали, а іноді згортали у звиток. Кусок шовку у вигляді звитка («цзюань»), можливо, відповідав одній главі твору («пянь»), що був записаний на бамбукових планках чи був завершеним твором. Тому з часом звиток став одиницею виміру обсягу тексту, а також одиницею підрахунку кількості книжок.
Вже в давні часи давньокитайська освіченість нерозривно повязувалася з мистецтвом читання та розуміння книжок. Навіть більше: начитаність зазвичай була синонімом освіченості та компетентності.
Схоже, писемність та грамотність певною мірою були поширені в народі вже в ті часи, адже з «Чжоу лі» довідуємося, що чжоуські правителі вивішували свої офіційні повчання на загальний огляд якби ці тексти ніхто не міг прочитати, то такі дії не мали б практичного сенсу.
Схоже, писемність та грамотність певною мірою були поширені в народі вже в ті часи, адже з «Чжоу лі» довідуємося, що чжоуські правителі вивішували свої офіційні повчання на загальний огляд якби ці тексти ніхто не міг прочитати, то такі дії не мали б практичного сенсу.
Під час розквіту «ста шкіл» були створені перші авторські тексти: «Лунь юй» («Обмірковані висловлювання») записані та оброблені учнями висловлювання Конфуція (551479 рр. до Р. Х.), «Дао де цзін» («Книга про Шлях і Благодать») Лао-цзи (VIIVI ст. до Р. Х.), «Чжуан-цзи» (IVIII ст. до Р. Х.), «Ле-цзи», «Мо-цзи», «Сунь-цзи», «Шань хай цзи» та інші.
Назвемо кілька імен поважних філософів, які відіграли важливу роль у становленні того чи того філософського напряму.
Першість, звісно, слід віддати Конфуцію (551479 рр. до Р. Х.) найвідомішому давньокитайському філософу, Вчителю китайського народу. Це історично цілком достовірна особа, його життєвий та інтелектуальний шлях докладно вивчено.
У «Лунь юї» («Обмірковані висловлювання») Конфуція, часто цитуються «Шу цзін» та «Ши цзін», а цитовані висловлювання коментує сам Вчитель у такий спосіб ці доконфуціанські памятки поступово конфуціанізувалися.
Мо-цзи (Мо Ді) (V ст. до Р. Х.) перший самостійний китайський мислитель. Він навчався в конфуціанців, але пізніше оголосив, що порядок у державі має ґрунтуватися на розумних началах, і порвав із «традиціоналізмом» своїх вчителів.
Сюнь-цзи (бл. 313 бл. 238 рр. до Р. Х.) конфуціанський вчений, на погляди якого суттєво вплинуло легістське вчення і вчення якого мало важливе значення для становлення ідеї китайської централізованої держави та центральної ролі державних інституцій зокрема правителя.
Бурхлива та кривава епоха «Війн царств» (453221 рр. до Р. Х.) завершилася обєднанням Китаю під владою династії Цінь (221207 рр. до Р. Х.), у період правління якої, імовірно, відбулося «знищення канонів».
Після остаточного завоювання інших царств царством Цінь у 221 р. до Р. Х. на їх території за наказом правителя Ін Чжена (259210 рр. до Р. Х.) були споруджені камяні стели, де карбувалися нові легістські закони, в яких, однак, звучали і конфуціанські мотиви гуманності та синівської шанобливості. А сам Ін Чжен після обєднання Китаю прийняв новий імператорський титул Цінь Ши-хуанді (Божественний Владика, який відкриває еру Цінь).
Незважаючи на досить короткий період існування імперії Цінь, саме в цей час було проведено фундаментальні перетворення, спрямовані на господарське та адміністративно-територіальне обєднання країни та створення цілісної управлінської структури: запроваджено єдину систему мір і ваг, писемності та грошового обігу, скасовано аристократичні титули, а для чиновників уведено 20 рангів.
Реформа письмових знаків, проведена Цінь Ши-Хуанді, суттєво вплинула на післяцинську традицію коментування конфуціанських канонів.
У 213 р. до Р. Х. Цінь Ши-хуанді для забезпечення ефективнішого впровадження легістского вчення серед населення та беручи до уваги доповідь Лі Си, наказав знищити «конфуціанську літературу». Як твердив Лі Си у своїй доповіді, мотивуючи прийняття такого указу: «мають бути знищені погляди всіх, хто за допомогою давнини відкидає сучасне».
Знищенню підлягали «Ши цзін», «Шу цзін» та всі філософські книжки, що зберігалися у приватних книгозбірнях та не мали «практичного» значення дозволялося зберігати лише: книжки з медицини, фармакології, ворожіння та сільського господарства.
Карали навіть тих, хто пробував декламувати «Ши цзін» та «Шу цзін».
Водночас конфуціанські книжки в державних зібраннях знищенню не підлягали.
Також було взято під варту 460 конфуціанських вчених, яких звинуватили у підбурюванні проти влади, частину з яких закопали живцем, а частину вислали на кордон.
Тому, наприклад, один із канонів «І цзін», що не був спалений, дійшов до нашого часу, ймовірно, в найбільш достовірному вигляді.
Хоч твердження про гоніння Цінь Ши-хуанді на конфуціанців та спалення ним конфуціанських книжок у спеціальній літературі загальноприйняте, деякі вчені дотримуються думки, що насправді це легенда, придумана Лю Сяном та Лю Сінем за правління узурпатора Ван Мана (45 р. до Р. Х. 23) для обґрунтування його права на усунення дому Хань та претензій на імператорський трон.