Та все-таки, імовірно, серйозні гоніння таки мали місце. Однак, зважаючи на практику вивчення класичних книжок на память, вважається, що вони не дуже постраждали від цих заходів, бо мали шанс на відновлення.
Але через цей указ безповоротно таки загинуло багато книжок, створених у попередні епохи. Дослідники припускають, що саме тоді було втрачено «Юе цзін» («Канон музики»). А через те, що канони «Шу цзін» та «Лі цзи» довелося поновлювати з памяті, вважається, що вони відновлені лише частково.
Менш ніж через рік після смерті Цінь Ши-хуанді в імперії почалися повстання проти режиму. Їх очолили вихідці з регіональної спадкової знаті, права якої обмежили. Однак перемога врешті-решт дісталася талановитому лідерові повстанців Лю Банові (256/247195 рр. до Р. Х.), який походив, імовірно, із общинного селянства. Він і заснував династію Хань під іменем Гао-цзу (на троні: 206195 рр. до Р. Х.).
Епоха Хань, що включає в себе три історичні періоди: Рання/ Західна Хань (206 р. до Р. Х. 8), династія Сінь (925) та Пізня/ Східна Хань (25220), відіграла величезну роль у історії країни.
Тоді Китай став світовою державою; розширив свою територію майже до сучасних розмірів; було сформульовано ідеологічний комплекс на основі конфуціанського вчення, що став ідеологічною основою китайської державності впродовж всього його імперського періоду; закладено основи бюрократичної системи, яка в подальшому стала ефективним засобом управління імперією; у сфері науки та культури також вдалося досягнути видатних результатів.
Під час правління династії Хань відбувся синтез китайської культури та остаточно утверджується імперська китайська державність, а інтелектуальне життя стає багатим та насиченим. Управлінський клас ши перетворився на головного носія освіченості та зберігача національної мудрості і духовних цінностей.
В епоху Хань конфуціанство у тлумаченні Дун Чжун-шу (179104 рр. до Р. Х.) стало панівним вченням імперії, водночас розпочалося активне коментування конфуціанських канонів, що отримало назву канонознавства («цзін-сюе»). Власне, саме поняття канону як позначення найважливіших та найавторитетніших текстів також зявилося в цю історичну епоху.
За допомогою коментування було зроблено спробу обєднати різнорідні доконфуціанські та конфуціанські канони в цілісну ідеологічну систему.
Водночас, як не дивно, заборону на вивчення класичних книжок нові правителі скасували не відразу, а лише в 191 р. до Р. Х. за імператора Сяо-хуея.
Через дуже обмежене поширення книжок та їх високу вартість на початку епохи Хань виникла традиція вирізати канони та інші важливі тексти на камяних стелах. Вона збереглася до часів правління династії Цін (16441911), хоч після винайдення технології ксилографічного друку мала лише символічне значення.
Після винайдення паперу в I ст. та поступового вдосконалення складу паперової маси камяні стели стали джерелом зняття копій текстів канонів аркуші паперу попередньо змочували водою, після чого накладали на камяну стелу і злегка постукували деревяним молотком папір заходив у заглиблення ієрогліфів на поверхні стел. Після цього папір покривали тушшю. Так створювалася копія, на якій текст канону (чи іншого трактату) відтворювався білими ієрогліфами на чорному тлі.
Найвищим розквітом Ранньої Хань був період правління сьомого імператора У-ді (15686/87 рр. до Р. Х.; на троні 140/14186/87 рр. до Р. Х.), коли було здійснено грандіозні адміністративні та ідеологічні перетворення, закладено основи освітньої державної системи, через яку з того часу (спочатку частково і час від часу, а з VI ст. більш системно) рекрутувалася частина чиновників.
Так, у 124 р. до Р. Х. за ініціативою імператора засновано Велике училище «Тай сюе», розраховане на майже 1000 студентів. Відтоді цей навчальний заклад у різних організаційних формах та під різними назвами (найчастіше «Го сюе», Державне училище) стало основною структурою з підготовки чиновницьких кадрів, а також школи у провінціях, де викладалися класичні книжки.
Вже з епохи Рання Хань почала свій розвиток важлива для історії китайської книжки та канонознавства, зокрема, сфера інтелектуально-духовної активності «збиральницька діяльність». Йдеться про відновлення книжкових багатств, що суттєво постраждали в епохи «Війн царств» та Цінь (221207 рр. до Р. Х.).
У межах цієї діяльності розпочалася робота з розшуку вцілілих та відновлення давніх книжок з памяті читців текстів.
Особливо прославилися своєю любовю до давньої мудрості хуайнанський правитель-ван Лю Ань (179122 рр. до Р. Х.), при дворі якого було укладено важливу працю для періоду Ранньої Хань «[Трактат] вчителів з Хуайнані» («Хуайнань-цзи»), та хецзянський Сянь-ван Де (пом. 137 р. до Р. Х.), у книжковому зібранні якого було багато книжок з часів до епохи Цінь.
Крім того, для утвердження імперської ідеології указом імператора У-ді від 136 р. до Р. Х. було затверджене «Пятиканоння» («Шестиканоння» без «Юе цзіну») перше нормативне зібрання канонів, що було визнане основою офіційної ідеології та системи освіти. До його складу увійшли: «Канон [історичних, документальних] писань» («Шу цзін»), «Книга пісень» («Ши цзін»), «Канон змін» («І цзін»), «Чунь цю» («Весни та осені») та «Книга обрядів» («Лі цзи»), конфуціонізовані, однак за часом створення доконфуціанські тексти.
В указі також йшлося про відродження «давнього знання». Для цього при дворі було зібрано групу вчених, яким доручено подати зразки «відновлених» класичних книжок.
Знання напамять «Пяти канонів» давало змогу отримати почесне звання «знавця канонів» («бо ши»), що суттєво підвищувало соціальний статус та можливості такої людини.
Водночас, як уже згадувалося, в епоху Хань започатковано коментаторські традиції до кожного з канонів.
Вивчення канонів відбувалося переважно в межах певних шкіл, що мали неперервні «лінії» передачі вчення від вчителя до учня. У таких школах наставники зазвичай передавали знання не безпосередньо, а через учнів-викладачів, які самі набували знань у вчителів-наставників.
Крім того, специфікою освіти того часу було вивчення не системи «Пяти канонів», а кожного канону окремо. До того ж у процесі вивчення різноманітні пункти канонічного вчення викладалися несистемно та невпорядковано.
У «Тай сюе» для вивчення всього «Пятиканоння» відводилося вісім років (хоч зазвичай студенти вивчали один-два канони) та існувало стільки «кафедр» для кожного із канонів, скільки на той час існувало різних шкіл тлумачень того чи того канону.
Скажімо, станом на I ст. існували 15 шкіл тлумачення «Пятиканоння»: три коментування на «Ши цзін» (князівств Лу, Ці та Янь), три коментування «Шу цзіну» Оуян, старша Сяо-хоу та молодша Сяо-хоу, дві коментування на «Лі цзи» старша «Дай» та молодша «Дай», чотири коментування «І цзіну» Ши, Мен, Лянцю, Цзін та три коментарів на «Чунь цю» Янь, Ґулян та ще одна Янь.
Традиція «збиральницької діяльності», а також визнання конфуціанства як державної ідеології під час правління У-ді відіграли важливу роль для утвердження конфуціанського вчення в суспільстві та визнання за канонознавством («цзін-сюе») провідної ролі серед суспільно значущих дисциплін. Хоч традиція вважає засновниками «цзін-сюе» учня Конфуція Цзи-Ся (V ст. до Р. Х.) та Сюнь-цзи (бл. 313 бл. 238 рр. до Р. Х.).
Інші літературні памятки та офіційні тексти за формою та змістом почали звірятися на відповідність «Пяти канонам».
Завдяки цій роботі багато книжок вдалося відновити та водночас багато з них тоді були свідомо чи мимоволі сфальсифіковані. Однак робота з відновлення справжнього змісту давніх китайських трактатів з того часу не припинялася і не припиняється досі, а нею займалося багато видатних китайських вчених.
На основі усно переданих текстів, що були записані в II ст. до Р. Х. уведеним при Цінь «уставним письмом» («лі шу»), сформувала своє вчення офіційно визнана «школа текстів нового письма» («цзінь вень цзі сюе»). Ця школа приписувала авторство «Шести канонів» Конфуцієві.
Особливе значення для цього інтелектуального напрямку набув текст «Ґунян чжуань» тлумачення Ґуняна (V ст. до Р. Х.) на «Чунь цю», в якому акцентувалося на прихованих алегоричних смислах тексту канону. Крім того, «школа текстів нового письма» широко використовувала «вторинні книги» («вей шу») тексти, пристосовані для ворожіння за канонами.
Наприклад, школа вивчення «Ши цзіну» на території князівства Ці на основі «Чунь цю» розробила систему ворожіння, що застосовувалась для вдосконалення правління.