Леонід Горлач
Неперебутнє
Невигадані історіїЗ часів і дорігПоліт
Чим довше живеш, тим ясніше постають події давно минулих літ. Можеш забути, чим мучився місяць тому, а от глибини пам'яті часом виносять на поверхню такі випадки, які стали непідвладними розуму, символами, давно закам'янілими емоціями, які, можливо, й не справили якогось впливу на долю, але ж згодом потривожили свідомість і змусили іншими очима поглянути на все пережите.
Якось, іще коли в нашій сільській хаті жив неповторний родинний дух, підтримуваний батьком та матір'ю, навідався вчергове я до них із Києва. Дружина наготувала традиційні гостинці й спокійно сиділа поруч, а я милувався сотні раз перейденими пейзажами. Вертання додому, до дитинства ніколи не буває спокійним. Це як опускаєш відро в криницю, воно чіпляється за бетонні круги, озивається все глухіше і глухіше, земні глибини бережуть таємниці, вкутають усе щільнішим мороком, аж доки відро не доторкнеться до чистого незайманого плеса й пожене довкола дрібні хвильки, і вони пошлють спокійні сполохи аж до твоєї заслуханої душі, і лише згодом ти матимеш змогу відчути спраглими губами смак рідної води. Тож я вкотре споглядав швидкоплинні краєвиди, які були колись межовими в моїй долі.
Зненацька після повороту мене пройняло якесь дивне відчуття: ніби я стою такий малий, що можу заховатися за кущ перекотиполя, стою незахищений і мізерний, і тут чиїсь дужі руки підхоплюють мене, пригортають до грудей, а потім стрімливо підкидають угору мало не врівень із хатою, далі розводяться вбоки, і я лечу вниз аж дух забиває, от-от гепну на тверду стежку й умиюся юшкою. То не батькові руки, їх би я відчув одразу, вони завжди пахнуть зеленою травою та міцним тютюном, а ці якимись нетутешніми трунками. Мені якихось три роки, то чим же я можу боронитися? А відчуття польоту збуджує настільки, що ладен повірити у власні крила, тому я й заплющую очі, повністю віддаючись стихії. Так триває кілька хвилин, доки чужі руки не зморюються й не опускаються разом зі мною до землі. Що ж воно було таке, чому образ людини вивітрився, але відчуття польоту так і живе в глибинах пам'яті, зрідка нагадуючи про себе? Ні, поклав я собі, цього разу розпитаю про все батьків, не може ж те ширяння в небі бути звичайним сновидінням
Того дня в широкій хаті зібралося нас пятеро синів Іван, Олександр, Григорій, Микола та ми з дружиною. Був якраз день народження батька, а матері гора клопотів із відбуванням застілля. За звичаєм, всі повсідалися за довгим столом на дебелих ослонах, батько на торці, а мати на ногах, бо ніколи й присісти, бо треба страви подавати. Весела розмова ще не переходила в дружну пісню а ми всі співали так, що аж стеля вищала. І от у якусь мить я підкинув несподіване запитання:
Батьку, оце їхав і вкотре ловив себе на тому, що мене, зовсім малого, хтось підкидає вгору й ловить, а потім ще й цукром годує.
Батько, інвалід з дитинства, не був забраний на війну й мусив сидіти з двома дітьми в селі, а тому добре знав часи окупації. Закинув на потилицю довге русяве волосся й примружився, наче в далеку даль заглядав.
А було таке, було, бодай би й не згадувалося
Ми завмерли, а він і виклав незвичну для офіційного радянського трактування історію
Навесні 1943 року в нашу хату на постій з'явився літній німець. Привів його послужливий поліцай-сусід Хроль. Мав він займатися організацією сільськогосподарських робіт, тобто, не воювати. З перший днів повів він себе досить незвично, та й армійська форма на ньому сиділа, як сідло на горбатому коні. Днями вирішував якісь питання, часом їздив у Лосинівку, в райцентр, а вечорами сидів замислено як не в хаті, то в садку, часто й глибоко зітхаючи.
Та в дні, коли з Німеччини приходила чергова посилка, він перероджувався. Його вже не влаштовував наш самогон, він відкривав ящик тремтячими руками й витягував із дерев'яного нутра згортки, пакуночки, розкладав усе на столі, здобував і пляшку шнапсу, постогнував од задоволення й важко зітхав, мабуть, згадуючи домівку. Тоді запрошував мене до столу й просив матір приготувати щось попоїсти. Ніколи не підвищував голос, старався вимовляти російські слова так, щоб я міг уловити хоч якийсь зміст, а їх же, тих слів, було в нього не густо, та я зрозумів німця відразу, коли він, насьорбавшись хмільного питва, раптом почав махати руками й журно примовляти:
Іх бін орднер, учитель. У фатерлянд є чотири кіндер. Війна погано.
І знову тягнувся до склянки, і під кінець, коли пляшка ставала порожньою, клав голову на невироблені руки на столі й гірко стогнав. А то бувало, що й кричав у гніві на всю хату, аж розлуння розносилося по сусідніх дворах:
Гітлер капут! Гітлер капут!..
А тоді піднімався, брав тебе на руки, пригортав до грудей, далі підкидав під стелю й весело ловив, наче ти був його сином. А то ще брав якийсь пакунок із посилки, діставав із обгортки цукерки з галетами і давав тобі. Мало того, так ще виходив на вулицю, згукував малишню й тицяв небувалі гостинці. А далі сідав десь під кущем і мовчки плакав.
Так би і сходило йому все з рук, якби не сусід-поліцай. Видно, сволота, чув не раз оте «Гітлер капут» та й доніс властям. Наприкінці літа прихурчала в наше село велика крита машина, висипали з неї німці в мишиних мундирах, заскочили в наш двір. А тут мій німець назустріч. То вони накинулися на нього гуртом, збили прикладами й поволочили безтямного до машини, вкинули в кузов та й покуріли на Лосинівку. Так і слід пропав по доброму чоловікові, який так любив тебе чукикати
Після тієї батькової розповіді я нарешті зрозумів, звідки й коли з'явилося в мені відчуття польоту. А що подарував його мені німець-окупант, то він виявився на три голови вищим гуманістом за нашого сусіда- поліцая, який продавав і чужих, і своїх. Отож, як мовиться, у кожної людини свій політ.
Я прийшов здаватись
Літературна студія Ніжинського Гоголівського вузу явище унікальне. І не тому, що свого часу я теж ходив на її гамірливі засідання з неї у світ широкий вилетів не один десяток талановитих майстрів слова. Був серед них і Олександр Самійленко на диво талановитий від природи поет, якому доблесні чекісти підрізали крила ще на злеті
Це було вже геть пізніше від тих днів, коли ходили на пораду до керівника студії Дмитра Наливайка ми з Євгеном Гуцалом, Володимиром Морданем та іншими молодиками, яким кортіло чимскоріше осідлати Пегаса. Зигзаги долі привели мене нарешті в вишуканий особняк Спілки письменників України на посаду директора цього будинку з піврічним періодом владарювання. Праця, скажемо так, гамірна, насичена різними подіями, зустрічами з людьми. Отож було не до спокійних посиденьок в кабінеті. Тільки й тих днів на родину, коли у вихідні сідаєш в електричку та й мчиш на рідний Ніжин набратися духу.
Але й там, у провінційному місті, спокою в ті семидесяті роки не було. Ледве не запроторили в каземат талановиту викладачку-патріотку Лесю Коцюбу, повтікали до Києва спочатку Дмитро Наливайко, а згодом «націоналіст» Григорій Аврахов. Це було на слуху, але ж подібні процеси відбувалися і в студентському середовищі, хоча якогось розголосу не було.
Та якось ранньої пори прочинилися двері мого тісненького помешкання в Спілці письменників і на порозі виріс високий стрункий чорнявець із коротко підстриженою чуприною. Молодість випирала з нього, але очі світилися якимось зачаєним смутком. Гість назвався Олександром Самійленком із Ніжина, Сашком, який нині навідує нашу літстудію. Я запросив його до столу, а сам почав пригадувати, хто ж із земляків казав про талановитого поета, рядки віршів якого ходили по руках серед студентів. Завязалася спогадальна розмова, називалися імена викладачів, які ще працювали в нашому вузі. І тут несподівано Олександр знітився, побагрянів на виду й ледве не впав обличчям на стіл. Я розгубився такій переміні, але діждався, коли юнак сам розкриється. І він ледве не прошепотів:
Мені соромно признатися вам, але я стукач. Вони змусили мене стати ним, ті нещадні чекісти. Тепер мені соромно глянути в очі кожному в нашій студії. Я поважаю вас, а тому й вирішив покаятися в сподіяному. В Ніжині нема кому
І повільно підвівся, і рушив до дверей. Я теж розгубився на мить, але потім кинувся навперейми, відчуваючи, що не випущу розтерзаного несправедливістю юнака зі стін, бо чогось же він приїхав шукати в них. Ледве всадив на місце і змовк проти нього, ждучи, коли бажання сповіді прорве загату таємничості.
І це сталося буквально через кілька хвилин. Самійленко через силу, то пориваючись угору, то ледве не ховаючись під стіл, виклав свою печальну історію
Після сільської школи вступив він до Ніжинського педінституту на філологічний факультет, бо вже пробував свої сили в поезії. Може, й сам дух Миколи Гоголя кликав його в старі стіни, де ніколи не вмирав дух вільнодумства. Потягнувся до літстудії, став одним із її найталановитіших членів. Це й привернуло до нього особливу увагу пильнувачів державних підвалин, які використали всі легальні можливості впливу на несформовану натуру. Була пряма агітація бути таємним агентом у студійному середовищі, згодом почалися різні залякування аж до відрахування з інституту й ізоляції в табірному режимі. І Олександр здався, почав у визначений час їздити до похмурої кімнати барачного типу на залізничній станції з доповідними. Тривало це недовго, але ось нині, коли відчуття морального падіння почало все ближче стояти за спиною, мов докір сумління, він і подався до людей, які можуть чимось зарадити. І додав сумовито: