І про вас не раз розпитували. Чи зустрічаємося, про що говоримо, кого сваримо
Мене приголомшило таке щире зізнання майже зі сльозами на очах. Що я міг порадити, коли сам не мав жодного досвіду в подібних справах, коли не мав ніяких владних способів витягти хлопця з смердючої ями? Я тільки сказав:
Влетів ти, Сашко, в халепу. Зрештою, плюнь ти на них і забудь про все. Зараз не ті часи, вночі не прийде за тобою «чорний ворон». І з інституту не мають право вигнати.
Сказав це Сашкові, сам не вірячи, що так легко все закінчиться. А, проводжаючи гостя у зворотну дорогу, пообіцяв ближчим часом навідатися на тих похмурих землячків на станції та й поговорити відверто про нього. Зрештою, я маю на це моральне право, бо захищатиму молодого колегу-літератора.
Якийсь час вагався, бо й самого переслідував страх перед всюдисущими господарями потайних ристалищ. Але одного разу таки відважився. Приїхав деренчливою електричкою в Ніжин, забрів у якийсь дорожній шалман, випив залпом склянку гіркої й рішуче попростував через забиту транспортом привокзальну площу до присадкуватого будинку із яскравою вивіскою: «Транспортна міліція».
Знав, що саме тут десь і знаходяться місцеві чекісти. Якийсь сержант у коридорі спитав мене, куди це я так рішуче, а коли дізнався, тільки посміхнувся:
І вони вам треба? Та ми й самі їх обминаємо.
Та я вже не спинявся. Бажання висловити своє обурення через Сашка затемнювало очі. Ось й двері без вивіски, на які вказав сержант. У щілину пробивався сизий дим значить, хтось є. Постукав, у відповідь ні звуку. Тоді смикнув за ручку. Двері подалися від мене, і я перебрався через поріг. Довгий кабінет зі столом посередині, на торці якого під дальньою стіною сидить окутаний димом чоловяга непевного віку. Подивився на мене спідлоба, а я відразу:
Здрастуйте. Я прийшов здаватися.
Чоловяга несподівано прудко відчинив шухлядку столу й шаснув туди правицею, а далі втупився в мене пронизливими очима. Невже пістолета намацав? І я, щоб заспокоїти працівника таємного фронту, спробував усміхнутися.
Та не страхайтеся, шановний. Я поет Леонід Горлач.
Здається, подіяло моє мирне представлення, бо чоловяга зітхнув з полегкістю, засунув назад шухлядку й знову узявся за цигарку, яка диміла над купою недопалків.
Так що ви хотіли? хриплуватим басом спитав чекіст, не запрошуючи мене присісти для розмови.
Нічого особливого, тамуючи в собі злість, яка розривала сорочку на грудях, відкарбував я, готовий до будь-якого конфлікту. Просто хотілося з'ясувати, навіщо ви травите молодих літераторів. І моє прізвище всує згадуєте. Нами в Києві є кому займатися.
Кого конкретно маєте на увазі?
Хоча б студента педінституту Олександра Самійленка. Змусили хлопця писати доноси на своїх друзів із літературної студії. А він талановитий, а ви йому долю ламаєте, а він же може стати справжнім майстром і активно допомагати партії у вихованні суспільства. То чим же ви тут займаєтеся? Може, мені звернутися по допомогу до вашого столичного керівництва?
Якщо перші пасажі чоловяга сприймав ще спокійно, то після згадки про київських начальників раптом аж підскочив.
Навіщо так? Ми тут самоуправством не займаємося, ми стараємося не калічити нікого, тим більше людей із талантом.
То й не змушуйте того ж Самійленка возити вам доповідні.
Так то мій попередник, знайшовся чоловяга. То все він. А я тут лише три дні.
Мені теж стало якось ніяково отак, не розібравшись, накинув тавро на служаку, а він же, може, нічого й не відає, чесно протирає штани та покурює «біломор». І я, розрядивши гнів, вирішив ретируватися, доки й мене не чіпають землячки.
Ми з вами робимо спільну справу виховуємо молодь. Отож давайте діяти відповідально, берегти людські душі, а не калічити їх. І вже з порога додав. І прошу не згадувати всує моє прізвище. Про мою позицію в суспільстві знають ваші столичні колеги.
Я вийшов із прокуреного склепу в коридор. Той же сержант міліції та ще двоє таких же безробітних стражів порядку втупилися в мене, мов уже й не чекали щасливого повернення від потайних сусідів. І я, минаючи гурток, кивнув сержанту:
А ви казали, щоб не йшов туди. Все добре
Та не все добре склалося в того ж Олександра Самійленка. Правда, від нього ніби відстали, але вибита силою згода на потаємне співробітництво таки травмувала його чутливу душу. Сяк-так закінчив він навчання, вірші продовжував писати, причому, справді щемливу й оригінальну лірику, працював у Чернігові, так і не створивши родину. І якось пішов на Десну, щоб більше не повернутися до живих. Здається, залишив сестрі поетичний архів, і незабаром щирі друзі на чолі зі Станіславом Репяхом видали першу й останню збірку. Як свідчила критика, вона була справді талановитою. А в ній був вірш, присвячений мені. Мабуть, за те, що здавався одного разу чекісту, захищаючи молодого колегу.
Ми з вами робимо спільну справу виховуємо молодь. Отож давайте діяти відповідально, берегти людські душі, а не калічити їх. І вже з порога додав. І прошу не згадувати всує моє прізвище. Про мою позицію в суспільстві знають ваші столичні колеги.
Я вийшов із прокуреного склепу в коридор. Той же сержант міліції та ще двоє таких же безробітних стражів порядку втупилися в мене, мов уже й не чекали щасливого повернення від потайних сусідів. І я, минаючи гурток, кивнув сержанту:
А ви казали, щоб не йшов туди. Все добре
Та не все добре склалося в того ж Олександра Самійленка. Правда, від нього ніби відстали, але вибита силою згода на потаємне співробітництво таки травмувала його чутливу душу. Сяк-так закінчив він навчання, вірші продовжував писати, причому, справді щемливу й оригінальну лірику, працював у Чернігові, так і не створивши родину. І якось пішов на Десну, щоб більше не повернутися до живих. Здається, залишив сестрі поетичний архів, і незабаром щирі друзі на чолі зі Станіславом Репяхом видали першу й останню збірку. Як свідчила критика, вона була справді талановитою. А в ній був вірш, присвячений мені. Мабуть, за те, що здавався одного разу чекісту, захищаючи молодого колегу.
Легше жити стало
Я вчергове вибрався до затишного будинку творчості в Ірпені попрацювати. Якраз зазолотіла осінь, а в цю пору, як правило, заселялася кожна шпаринка. Цілоденно за замкненими дверима кімнат цокотіли друкарські машинки, скрипіли пера, і тільки вечірньої години творчий люд вибирався на затишні алеї, розганяючи застояну кров та обмінюючися неймовірними бувальщинами. У нашому шостому корпусі працював тоді Віктор Близнець, абсолютний анахорет, який спускався з другого поверху хіба за особливої потреби. Моїм сусідом був Станіслав Тельнюк, добрий мій друг і порадник, із яким ми й спілкувалися найчастіше.
Того підвечірка ми з ним тупали колами вже добрих півгодини, нагулюючи апетит. Якраз підійшли до центральних воріт. А тут із переліска підкочує до них таксі й звідти вибирається чоловік у плащику. Ми приглянулися кого б то доля занесла сьогодні? А через мить Станіслав уже гукав:
Так це ж Микола Шаповал із Харкова!
Я знав, що є такий цікавий поет старшого покоління, що мав він нелегку фронтову долю, яка не зуміла зламати його характер. Зраділи новій людині з іншого міста та й до прохідної. А Микола Терентійович уже виставив на асфальт два об'ємні чемодани та й поглядає на нас через залізне пруття. А далі не витримує й широко усміхається:
Хлопці, а підсобіть старому, бо уже впрів у дорозі.
Ми привіталися й підхопили валізи. Станіслав аж перегнувся під вагою одного.
Миколо Терентійовичу, ви що, цеглу з Харкова привезли?
Неси, неси, весело підморгнув Шаповал, не ховаючи давнє ряботиння. Ось поселюся в шостому корпусі, тоді й поговоримо.
Так ви нашим сусідом будете, піддакнув я.
Тим більше несіть.
Добре, що йти було недалеко. Ось уже й ключ чергова видала. Переступили поріг. Шаповал задоволено роззирнувся в кімнаті і, здається, залишився задоволеним. А тоді скомандував:
Ану тепер чемодани на стіл.
Станіслав свого, я свого вмостили грубезні обшмугляні валізи на письмовому столі. Гість задоволено усміхнувся:
Ану кличте гарних сусідів, все ж таки маю виставлятися за приїзд.
Ми з Станіславом заходилися обстукувати двері творців, але відгукнулося на запрошення тільки кілька і серед них Віктор Близнець. Юрія Збанацького на той час не виявилося мабуть, поїхав до Києва вирішувати якісь службові справи.
Небавом посходилися в кімнаті харківського колеги, наповнивши стіни дружним гомоном. А Микола Терентійович тим часом мовчки зосереджено відкрив першу пузату валізу. Ми дружно ахнули в ній, як протипіхотні снаряди малого калібру, рівними рядами лежали пляшки горілки, коньяку, здається, навіть зо дві з вином. Шаповал обвів присутніх переможним поглядом і натиснув на замки другої валізи. А з неї так само тісно впорядковані виглянули палки різноманітних ковбас. Хтось за спиною завбачливого поета протягнув чи то захоплено, чи осудливо:
А де ж ваші рукописи?
Так оце вони і є, зареготав Шаповал. Знаєте, хлопці, я вирішив нарешті жити серйозно. Раніше як було? Сходив до дівки випив чарку. Випив чарку закурив. Закурив навідався до дівки. А там знову чарку перехилив, а там сигарету в зуби. Так і прожив, як у чаду. А тепер лікарі наказали спершу про жінок забути, далі про куриво, а це недавно й про горілку. Так я оце й приїхав до вас. А давайте з цієї нагоди присядемо до столу