І ми таки дружно присіли. Щоправда, сам Микола Теренті йович відбувався тим, що щедро наливав у чарки, але при цьому залишався веселим, дотепним аж до пізньої ночі.
А другого дня зустріли ми з Станіславом Збанацького. Юрій Оліферович спускався згори, побачив нас у холі і незлостиво усміхнувся:
Ну ви, хлопці, шумонули вчора. І телевізора не треба. Та ще й Близнеця мені напоїли. А йому ж категорично не можна, голова розвалюється.
Ми мусили все розповісти своєму шефу. А ще через кілька місяців Миколи Шаповала не стало. Як виявилося, в нього була клята невиліковна хвороба, він знав про це й приїхав спеціально до Ірпеня попрощатися з любими йому колегами. Попрощатися по-козацьки.
Рояль на горі чернечій
Уславлений співак Іван Семенович Козловський навіть у глибокій старості любив навідуватися до рідної України, хоч невблаганний час скорочував коло друзів дитинства до сиротинства. Так було й тієї весни кінця семидесятих років, коли нарешті ціною неймовірних зусиль кращих представників творчої та наукової інтелігенції було зламано заборону пошанівку днів перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Дізнався про це й поважний всесвітньо відомий тенор москвич із неперебутньою українською памяттю і активно зголосився взяти участь у поїздці митців на Черкащину. Власне, та творча група склалася ніби додаток до особи легендарного співака, котрого черкаська земля не чула, мабуть, не одне десятиліття, а тому ждала з особливим нетерпінням. До неї увійшов тодішній популярний вокальний квартет «Явір», тоді ще заслужений артист України Роман Майборода та інші митці. Від Спілки письменників випало мандрувати мені.
Поїздка була справді знакомитою. Незважаючи на глибокий вік, Іван Семенович сів разом із усіма до автобуса, а були вони тоді не як нинішні імпортні мерседеси, і по дорозі до Канева то пильно вдивлявся в мальовничі пейзажі на вікном, раз-по-раз поправляючи знамениту легку шапочку на зразок тих, які носив Джавахарлал Неру, то вплітав тихий голос у загальну бесіду. А ще згадував то тридцяті, то пятдесяті роки, коли навідувався до Кобзаря разом із близьким другом Максимом Рильським та іншими митцями, затим перелітав споминами на далекі гастрольні меридіани аж до Австралії й Нової Зеландії, звідки не давно повернувся. Так і домчали до кручастого Канева, де нашу делегацію вже зустрічали біля підніжжя Чернечої гори. Відмовившись від транспорту, Козловський рушив зі всіма гостями анфіладою сходинок по крутизні, час від часу зупиняючись та озираючись униз.
А на святій горі біля могили великого Кобзаря не пробитися між людом. Були тут місцеві мешканці й скромно вбрані сільські люди з довкілля, гості дальні й ближні, під самим памятником виділялася групка керівництва різного рангу. Ми попрямували до них із наміром представитися й вклинитися в майбутнє офіційне дійство. Іван Семенович, високий і прямий, як харалужний меч, із природною погордою ніс красиву голову попереду нашої делегації, і люди, навіть не узнавши його, мовчки розступалися, вивільняючи прохід. А вже біля самого підніжжя памятника, де завис на підставці мікрофон, керівництво заворушилося, і дебелий чоловяга, що тягнув не менше, як на козацького полковника, рушив назустріч нам, а скоріше кинувся до Козловського.
Раді вас бачити, дорогий Іване Семеновичу, простягнув руку для потиску й відрекомендувався, голова Черкаського облвиконкому
За відстанню часу забулося назване прізвище, але залишилася в пам'яті відчуття щирості й доброти, яке панувало між людьми, наповнювало й слова поважного посадовця.
Відбувся вільний обмін вітальними словами, в декого, особливо у хлопців із «Явора», знайшлися й добрі знайомі. А час летів швидко, а на горі вже вирувало людське море. Іван Семенович встигав відповідати на різні запитання, сам допитувався про подальшу програму свята, а сам час від часу поглядав через людські голови то на памятник, то на широкі задніпрянські простори, котрі ніби гойдалися на зелених верхів'ях понижніх дерев. І тут несподівано голова облвиконкому, дитинно усміхнувшись, мовив:
Оце було б здорово, якби ви, Іване Семеновичу, заспівали щось Шевченкове.
Козловський наморщив чоло й кинув роздратовано:
А ви подбали про рояль? Як це, про-вашому, буду я співати без супроводу?
Обласний керівник розгублено почервонів, на мить занімів, а тоді розцвів усмішкою:
Козловський наморщив чоло й кинув роздратовано:
А ви подбали про рояль? Як це, про-вашому, буду я співати без супроводу?
Обласний керівник розгублено почервонів, на мить занімів, а тоді розцвів усмішкою:
Так у чому справа? Та буде вам, Іване Семеновичу, зараз рояль. І круто повернувся до свити. Ану, хлопці, швидко мотайте в Будинок культури і сюди.
І справді, буквально через п'ятнадцять хвилин бортова машина повільно проповзла крізь щільний натовп на саму маківку Чернечої, і моторні хлопці зняли з кузова бувалий у бувальцях інструмент. Щоправда, було то звичайне клубне піаніно, але, як виявилося, непогано настроєне.
Буквально через кілька хвилин молода акомпаніаторка пробігла пальцями по клавішах, і в високе чисте весняне небо жайворовими переливами злетів срібний голос великого маестро:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Нащо стали на папері
Сумними рядами
Свята Чернеча гора завмерла разом із сотнями людей, вслухаючись у неповторний спів, його відлуння долітали, мабуть, і до широкого Дніпра. І якщо вірити в безсмертя Поетове, то й він, либонь, почув щиру велику душу Івана Козловського.
На горло наступаєте
Була весна 1969 року. Письменницька організація України тривалий час жила підготовкою до Днів літератури Грузії. Старше покоління памятає, із яким успіхом, результативно і у видавничій справі, проходили тоді подібні літературно-мистецькі свята. Робилося це в державному маєстаті, отже, набирало високого народного чину.
У голови Спілки письменників Олеся Гончара мало не щодня товклися десятки людей, рожевіли від перенапруги телефонні проводи. Не було продиху й малочесленному апарату Спілки, а отже й нам із Станіславом Тельнюком. Треба було розробити письменницькі маршрути областями України, погодити списки гостей, уточнити графіки їх перебування з місцевою владою, підготувати видання серії грузинських книг в українському перекладі. Зрештою, весь обсяг оргзусиль може уявити тільки той, кому доводилося самому впрягатися в плуг. А з грузинськими майстрами слова склалися особливо теплі довголітні стосунки, тож кожному, починаючи з Олеся Терентійовича, хотілося, щоб десять майбутніх днів стали справжнім святом.
Делегація наших побратимів була справді поважною живі грузинські класики зголосилися прибути до України. Навіть патріарх Константіне Гамсахурдіа вирішив забути про старі літа й прилетів до Києва разом із родинною свитою.
Нарешті позаду традиційні організаційні клопоти, і Олесь Гончар після урочистого відкриття декади запрошує численне літературне товариство на прийом до ресторану «Млин». Стоїть він і нині в мальовничому куточку острівного Києва, хіба що нинішнім письменникам туди закритий доступ через зубожіння. Автобуси, легкові автівки вирушають від готелів та Спілки, ми зі Станіславом стежимо, щоб нікого із запрошених не забули, нарешті вскакуємо в останнє авто й поспішаємо до гурту. А в відкритих верандах ресторану вже всі за столами, чекають вітального слова голови нашої письменницької Спілки. Ближче до виходу бачимо столик, за яким залишилися вільними двоє крісел, на двох інших сидять і перемовляються сивочолий Олександр Корнійчук і дебелий з виду видатний грузинський поет Карло Каладзе. Ми вже встигли просто влюбитися в Карло Ражденовича за його дотепність, глибокі знання літератури, дитинну довірливість. Не довго роздумуючи, ми рушили до вільних місць, оскільки всі інші були давно окуповані.
Каладзе привітно посміхнувся, вслухався в стриманий гомін веранд, відкинувся на спинку крісла й несподівано повернувся до Корнійчука, що саме протирав хусточкою окуляри.
А скажи мені, Сашко, як ти з молоддю?
Про що мова? у свою чергу спитав Корнійчук.
Ну, з літературною молоддю. Знаєш, скрізь із нею тертя в нашого покоління.
Маститий драматург зиркнув на нас із Станіславом і повільно проказав:
Знаєш, Карло, на ноги нікому не наступаю.
І тут несподівано підскочив за столом Станіслав.
Зате на горло наступаєте!
Мені здалося, що зараз станеться щось страшне. Тельнюк, випаливши таке звинувачення, зблід і нагнувся над столом. Корнійчук заціпенів від несподіванки. А грузинський класик зайшовся гомеричним реготом:
Ну й хлопці, ну й молодці! Такі ж, як у нас
А тут якраз почав промовляти Олесь Гончар, ніби кинувшись на виручку Тельнюкові, а ще пізніше дружний гомін покрив усе довкола і нас із Станіславом, котрий не міг приховати ніяковість за чесно мовлене слово.