Вертеп Всевишнього - Віктор Гриценко

Віктор Гриценко

ВЕРТЕП ВСЕВИШНЬОГО

Рубаї

ПЕРСЬКІ МОТИВИ

Як відомо, рубаї слово арабське («четверний»), але народився чотиривірш не в арабському середовищі. Існує легенда про те, як Рудакі, «Адам поетів», спостерігаючи за грою кількох юнаків (приспівуючи примовку, вони заганяли в ямку горіх), відзначив, що мелодія за розміром хазарж. Великий версифікатор додав ще три рядки, давши новій формі назву тарона («чистий, прозорий, свіжий»).

Ця розповідь цікава не лише тим, що виникнення чотиривірша повязують з іменем основоположника поезії на мові фарсі. Неважко помітити, що, рубаї, як і вся література, має народну пісенну основу (подібні розміри можна знайти і в українській народній творчості!). Але, звичайно, не будь-який чотиривірш зветься рубаї. Тільки вірш, який повністю завершений і думкою, що виражена в ньому, і досконалою афористичністю, що не потребує розвитку чи доповнення, має право на це високе звання. І ще одна особливість цього жанру він не має тематичних обмежень (це і філософські роздуми, і епізоди повсякдення, і миттєвості настрою, і гра слів чи епіграма).

За тисячоліття рубаї принесли визнання не одній сотні поетів Сходу. Дехто з них за свої панегірики власть імущим заслужив звання «царя поетів», та більшість через своє вільнодумство помирало в злиднях і бідності. Не був винятком і славетний Омар Хайям, з іменем якого найчастіше й повязують жанр рубаїв, а його мудрість, дотепність, версифікаторська майстерність викликають художню насолоду у найбільш вибагливого читача. Як у всякого істинного поета, котрий знає свою силу, мова його дивовижно природна, гармонія слова і думки вражаюча. Він був і залишається прикладом для всіх рубаїстів, хоча і сьогодні існують суперечки про кількість написаних віршів цим знаменитим математиком, астрономом і лікарем (60 чи всі 400?). На мою думку, будь-який довершений чотиривірш невідомого поета цінителі слова приписують великому Майстру. Множать кількість віршів і перекладачі (скільки перекладів стільки й віршів!).

На жаль, сотні років твори багатьох поетів Сходу передавалися з уст в уста, а тому досить часто ці твори міняли авторів, імена яких губилися в глибині віків

Перевершити Омара Хайяма пробував не один поет. Дехто навіть упадав у гординю, як, скажімо, індійський представник перськомовної поезії Мірза Абдулкадир Беділь, котрий запевняв без всякого сумніву: «Після мене поетів не буде!» Що за цими словами, окрім страху, що прийде тьма епігонів? Очевидно, бажання переконати себе, що ти досяг більшого від своїх знаменитих попередників.

Як не дивно мені самому, але тільки ці рядки Беділя, надавши їм більш соціального звучання, мені схотілося переказати українською мовою. Хочеться думати, що і я маю право сказати, що під час роботи над віршами Омара Хайяма та творами інших поетів я зачерпнув інформацію з Астрального архіву (часом фізично відчував, що саме так писали вони чи написали б сьогодні українською мовою). Через три роки контакт повторився я почав писати власні рубаї, прислухаючись до шепоту Небес

Рудакі

Мою Каабу ти перетворила в чужинський храм,

щодня моєму недругу курила ти фіміам,

але уклін кумирові моєму слала все ж, любове!

І, врешті, диво сотворила: не вірю я божкам!..

Ти серце Господу вручи з душевним жаром,

забудь, що паном був дирхемам і динарам.

Як власне серце присвятив єдиній вірі,

за неї підеш в бій, мине життя не даром

Про мене згадують тоді, як стрінуться з бідою.

Лиш лихоманка зігріва своєю теплотою.

Як спрага мучила всю ніч, хто допоміг мені?

Слізьми я спрагу гамував, немов з криниць водою.

Всі тлінні ми: такий у Всесвіту вже хід.

Ми горобці, а смерть мов яструб-птахоїд.

Зарання чи пізніш квітки у лузі вянуть,

а люта смерть змете мітлою навіть слід

Не для злодійства меч, не для кривавих страт,

бо нам колись Господь за зло воздасть стократ.

Щоб мир нам зберегти, меч ковалі кували

Вино, ізюм, оцет, та спершу виноград!..

Чому фарбую я чорнилом сивину?

Щоб вабити жінок? Як завше, не одну?

О, ні! В скорботі вклав я юність у труну,

бо молоді літа назад не поверну

Як косу розплете настане враз імла.

Попестити не смій: це пазурі орла!

Коли ж підкісники зняла ця юна діва,

здалось на мить мені, що мускус розлила

Як закохаюся, кладу на стіл сувій:

слізьми пишу про сяєво Плеяд з-під вій,

бо тільки я вмочу в свій каламар перо,

гукаю на гінця і серце шлю мерщій

Красуня йде повз нас і мало нам дороги.

«Всміхнулася кому?» такі у нас тривоги.

Про труд забули ми, одвічні блукачі,

за голову взялись, коли розбили ноги

Прийди й зігрій мене рубіновим вином,

у руки чанг візьми, крутни своїм стегном

Такого дай вина, щоб яхонтом розквітла

плакуча та верба, що всохла за вікном

Страждають без вина серця розбиті:

для них бальзам чарки ущерть налиті.

Якби померлий випив хоч одну,

то, може б, і воскрес тієї ж миті.

Схотів, щоб смерть обходила тебе?

Живим в могилі заховай себе.

Чекай терпляче в ній міцну драбину,

щоби піднятись в небо голубе.

Не знаєш істині й речам ціни,

але готуєшся ретельно до війни.

Невже не слухав у дитинстві казку,

як стрілися на кладці барани?

Який же щедрий шах, підкорювач держави:

він срібла не жалів на ігри та забави,

і савани купив полеглим у боях,

і, врешті, для калік придбав магічні трави

Дивуюся, що смерть знов підняла косу:

скосила без жалю тебе й твою сльозу!..

Невже не відчуває сорому убивця,

підступно убиваючи красу?

Терпіння вичерпав і ум спалив дотла:

кому потрібний ум, якщо Вона пішла?.

Моя журба це не журба. Це Каф-гора,

а серце у гори без тріщини скала.

Чотири якості від Неба маю я:

здоровя, розум, добрі серце та імя.

Коли ці якості ти маєш від Аллаха,

не зібє з ніг життєва течія.

Ніколи не гордуй людьми і будеш благородним!

Рятуй нещасних від тюрми і будеш благородним!

Не ставить благородний пан підлеглих на коліна,

а впав хтось в ноги, підійми і будеш благородним!..

Коли замовкну я, немов розбитий саз,

ти знай, що пристрастю убитий твій любас.

І подругам своїм скажи крізь сміх і сльози:

«Нарешті врятувавсь, нещасний, від образ!..»

Моє щасливіше від всіх сердець,

мій дух свободи кожному взірець.

Так зустрічі зрадів, що зміг забути,

що ти неволі давній посланець.

Шахід Балхі

Блукав поміж руїн і тьмяної трави:

колись стрічав тут пав, тепер гніздо сови.

Спитав я мудрих птиць: «Як жити в цій пустелі?»

Погодились смутні, що мало тут мишви.

Мій Боже, все одно: казати чи мовчати.

Думки Твої, а на вустах Твої печаті.

Як зірвеш їх скажу. Залишиш промовчу,

бо, власне, нічого мені Тебе повчати.

Створив мене Аллах рабом і паном Слова,

але я не скажу, що доля виняткова.

Я з праху, як і всі поети й читачі,

стебло і колосок, зернина і полова.

Цвіте віками степ і відцвіте не скоро.

Століттями між гір квітки плетуть узори.

Одні приходять в світ, а інших палить смерть,

та степ все той же степ, а гори завше гори

Дивлюся на блакить, де крила склав орлан,

де в небокрай вплива з дарами караван,

на море чи на степ, чи на гірські вершини,

а бачу тільки твій, немов тополя, стан

В твою любов я хочу вірить, пері,

та й досі не постукала ти в двері.

Насіння сіяв я, плекав любов,

а урожай зневіра на папері.

Жура, мов сіль, в душі на дно завжди пірна.

Ночами до зорі вогнем горить вона.

Якщо я вранці поглядом своїм ревнивим

суперника спалю, в тім не моя вина.

«Закоханий ти знову, вочевидь, -

сказав корчмар.  Забудь її на мить.

Що дав цей світ, що дасть нам потойбічний?

У роздумах над чаркою посидь»

Багацько в мене бід, була б одна,

то щастю не зашкодила б вона.

Коли б щасливою була кохана,

то будь-яка біда мені смішна

В останній час чомусь подібний страхопуду

(мовляв, в мій келишок судьба знов ллє отруту!).

Вона як той суддя, який забув закон

і в котрого завжди засудженим я буду.

Ти мною, мов мячем, вже граєшся давно