Вертеп Всевишнього - Віктор Гриценко 2 стр.

Ти мною, мов мячем, вже граєшся давно

Обітниць не зламав, мій Боже, все одно!

Коли парад планет утіха для терплячих,

терплю і не спішу спускатися на дно

Сміливим будь, як лев, і вічним, як ворона,

та все ж не обминуть тобі земного лона.

Уляжешся пластом і з себе не стряснеш

ні тлі, ні пацюка, змії чи скорпіона.

Як з дерева плоди звисають за паркан,

страждає мій сусід, немов від давніх ран.

Хай на гілках красуються алмази -

зрубає, бо в садок іде юрба прочан.

Щасливі ті, кому до Тебе вільний вхід,

бо щедрості Твої не кусень на обід.

Такий закон життя, провірений віками:

хто дерзновенний завше зірве кращий плід.

Сповідуйсь другу, переживши скруту,

та зайве не чади, подібно труту.

Сказав сьогодні, завтра помовчи:

хто з друзів двічі випє цю отруту?

Знання та багатство троянда й нарцис:

хтось бачив, щоб квіти в обіймах злились?

Багатий свій розум купив за копійку,

а розум розумних оцінять колись

Ткачами стаємо по волі Аллаха:

хтось визнаний майстер, а хтось горопаха!

Хтось тче килимки для моління старцям,

а хтось килими для могутнього шаха!..

Не золото знання дають свободу:

в них слава від людей і Небозводу.

На жаль, багатство нам, окрім знання,

водночас не дають як нагороду.

Поет не супротивник, гідний для Творця,

бо рушиться моя опора без кінця.

Коли Аллах захоче на вітрах розвіє,

але не шле Він смерть свого гінця.

Від нашого життя у долі вожі,

Тому весь час будь, друже, насторожі.

Закохані заручники судьби,

Тому любов не визнають святоші.

Баба Тахір

Від примх душевних я вже підвиваю вовку.

Повчав я хворе серце не добився толку.

Молив я вітер: «Забери його!» Не взяв

Що ж кину у вогонь чи настромлю на голку.

Життя не зву життям, бо дах мій небозвід,

бо ще не роздобув чурека на обід,

бо в голові моїй є розуму лиш крапля,

бо йде біда за мною слід у слід

Я серце покладу на твій поріг,

підставлю спину під чужий батіг,

а голову під меч, бо зайва в мене:

від пристрасті давно я вже знеміг.

Любов до тебе вогнище шалене:

лише зола залишиться від мене!..

Якщо зрубаєш ти мою любов,

від пня відійде гіллячко зелене

Душа без мук любові як суха трава,

яку повік не оросить вода Жива.

«Померти краще нам, як жити без любові!» -

щоранку так троянді соловей співа

Одні бояться мук, а інші прагнуть мук.

Одним подай бальзам, а іншим яд гадюк

Я ж виберу лиш те, що вибере кохана:

прийму і радість стріч, прийму й журбу розлук!..

Коли молюсь Творцю, яснішає чоло.

Якби моління нам хоч раз допомогло!

У когось доля зла, у когось люба пані,

смерть камінь із Небес, а ми побите скло!

Тюльпани тішать зір, на жаль, лиш тиждень.

Цвітуть на схилах гір, на жаль, лиш тиждень.

Іду я з краю в край і з відчаю кричу:

«Всім кралечкам не вір, бо вірні тільки тиждень!..»

Ти срібла злиток. Хоч горю я ночі й дні,

обійми й досі не розкрила ти мені.

Чому? Напевно, ти мого вогню боїшся,

бо срібло знов-таки розплавиться в огні!..

Хто пристрасно горить, той смерті не боїться,

якщо закоханий, то гарна і вязниця.

Бо ти голодний вовк. І не страшать тебе

волання чабана й гирлига-патериця.

Сьогодні пломінь я або вогненна птиця:

Змахну крилом і вмить світ Божий спопелиться.

Коли художник закарбує дух,

хто гляне на портрет, той жаром заіскриться.

Не кличте в путь: я обійняв кохану.

Молюся їй красуні Індостану.

На видноколі вже в барханах караван,

а я ж лише на мить відстав від каравану!..

Тобою зваблений, мов пекло, я палаю.

І недругу палати так не побажаю.

І все ж лечу я на вогонь, немов мотиль,

а може, пекло це і є блаженство Раю!..

І знов упала ніч, завмерла в тишині.

І знову, як завжди, душа моя в огні.

І страх бере, що через зрадницю кохану

і віра в Небеса дотла згорить в мені.

Хай жде мене проклін, якщо всміхнусь тюльпану,

хай жде мене проклін, якщо саджати стану.

Сто раз убила та, що схожа на тюльпан,

я жертва сто разів підступного обману.

Хитаючись, додому йшов. І ноги підкачали:

я чашу упустив. Завмер на мить в печалі.

Дивлюсь цілісінька! Аллах акбар,

хоч часом черепи він бє, немов скрижалі.

Сказав сакі, красивий, наче пері:

«Відчинені в корчмі щоднини двері»

«Заради Неба хутко вказуй путь!..»

«Забудь про Небо: сонце у фужері!..»

Всевишній, Ти покинув небозвід?

Душа болить, бо жду з Небес привіт.

Не можу я радіти, бо у ницих

столи Ти накриваєш на обід

Несу вантаж тяжкий всіх в світі сліз і ран

і, мовби той верблюд, очолив караван.

А ще дійма жура: себе в узді відчув я -

то недруги мої накинули аркан

Почув, що я подібний плотоводу:

пливу уміло в будь-яку погоду

рікою сліз. Боюсь, одначе, я:

і пліт пірне на дно, і я за ним під воду!..

Я сірий, сивий, мов торішній очерет,

сумний-сумний ашуг, заплаканий поет.

А дні бредуть, як череда, у невідоме

Ти бачиш? Ні, спокійно спиш чи пєш шербет

Нехай від солі сліз я вії не очищу -

любов свою поставлю на щаблину вищу.

Коли дотла згорю в огні свого кохання,

не знайдеш, люба, ти золи на попелищу

Ми гості на пиру за маревом-столом,

точніше, цвинтар лиш оселя для сіром.

Живому ще завчасно вириють могилу,

а виривши, вважають послугу добром.

Я хмільним засинаю й прокинусь в хмелю.

Хміль мій друг, бо ослабив на шиї петлю.

Доки чаша в руках, непідвладний я смерті,

тож вино, мов кохану, я вірно люблю.

Сказав дідусь: «Зруйнуйте давній храм!..»-

Звели новий, фортецю й кілька брам

Сказав юнак: «Врятуємо руїни!..» -

Відкрите місто ворогу й вітрам!..

«Ознака істини звичайна простота», -

друг написав мені в кінці листа.

Продовжую я вчитися у майстра,

хоча прожиті у трудах такі літа!..

Скупий багач бідніший бідняка,

в якого щедра на добро рука:

він прийде до сусіда позичати,

бо той дав жебракові пятака

Всевишній наш Суддя! Ці докори за діло:

не знаю днини я, щоб серце не боліло!

Ночами сльози ллю все через нього я -

коли болить душа, чому страждає тіло?

Якщо не за юрбою, куди іти Тахіру?

А разом із журбою куди іти Тахіру?

Хтось каже: Небеса щедріші від землі

Тож Слово за Тобою, куди іти Тахіру.

Мені шепоче ніч, гонець моєї долі:

«У тебе в серці знов невиліковні болі.

Ти зайвий на землі, як попит на добро:

алмаз в душі твоїй не вартий дрібки солі!..»

Ти завше відрізняв шкідливе і корисне?

Чи ждав, коли життя лещатами затисне?

Мо, тайна Всесвіту розкрилася тобі

чи знав, що друг подасть із ліками трутизни?

Не в мріях чи вві сні, а тільки наяву

прийди хоча б на мить, спитай, як я живу

Троянди запашні ти заплела у коси,

а я від розпачу волосся сиве рву!..

Я соколом кружляв над квітником вдовиці.

Мене мисливець збив зраділи люди ниці.

На ловлю я летів, не дивлячись довкіл,

тож Господу хвала, що не сміються птиці!..

Я сильним і сміливим був. Кажу не всує!

Але, на жаль, не знав, що смерть й мене чатує.

Так був той час, коли стрільця боявся лев,

а нині лев страшний і той, хто смерть готує.

Ти ароматна так, немов квітучий сад.

І хоч твоя любов дурманить, мовби чад,

не обійди на цвинтарі мою могилу:

я оживу, коли вдихну твій аромат.

Ти краща від троянд в своєму квітнику,

а я щодня бреду в пустелі по піску.

Але, де б я не був, міраж іде за мною:

вуста твої кохані, дорожчі за ріку.

Вселенський біль в душі, на радість ворогам.

Скорботу всіх людей узяв я в душу сам.

Всім страдникам напій знаходять від печалі,

коли ж страждаю я, страждання мій бальзам!..

За приклад не бери бездумного глупця:

за витівки дівиць не потривож Творця!

На віру попит є, і на безвіря також,

тож вибери товар, що буде до лиця.

Не здійснюй вчинків злих вже від дитячих літ,

щоб сором не спалив красу твоїх ланіт.

Покаєшся, але хулу людську не спиниш -

і стане, мов чулан, тісним для тебе світ.

Усім від дурня з терену вінець.

Розумний же картає не овець,