Моя антологія світового сонета - Віктор Гриценко 2 стр.

Отару білорунну чи хмарину
жене пастушка в діл, і путь пряма.
Внизу село, задимлена корчма
і тінь від гір, що залила долину.

Зітерши піт, ратай розправив спину,
бо згодом в полі запанує тьма,
волів своїх звільняє від ярма,
додому гонить втомлену скотину.

І тільки я, потрапивши в полон
до дум тривожних,знов забув про сон,
від місяця послання жду таємне

В очах моїх відбилась пастораль -
і стала враз солодкою печаль,
бо на душі щось болісно приємне.

У тебе, серце, фатум лиш терзання,
та слухай голуб стогне на вікні.
Хоча не він в любовній западні,
все ж до твого своє додав ридання.

Таке тобі від Неба безталання:
зі мною світ в зажурі день при дні,
лише кохана не пришле мені
ні сліз, ні співчуття,ні покаяння.

Отак байдужа до мого митарства,
хоча йому причина лиш вона,
котрій віддам життя, не мавши царства.

Скажи, кохана, в чому таїна?
Заради тебе вдався до фіглярства,
щоб чашу горя випити до дна!

Хай почестей шукають невгомонні -
палаців, храмів, сяйва позолот
і тих скарбів, що завдають гризот,
від котрих тисячі ночей безсонні

Казкові квіти квітнуть в оболоні,
пташиний щебет, веселун-рапсод,
в холодній мураві дзюрчання вод,
Мадонни образ на святій іконі,

а в нетрях лісу, у громадді гір -
дріада злякана і швидконогий звір,
печери, що не знали днини

Повсюди бачу тільки погляд твій,
яким я любувавсь в полоні мрій,
та до якого не знайду стежини.

Не витерплю повік яскраве світло,
яке так сяє на її чолі.
Очам, що звикли кліпати в імлі,
дивитись легше на кипляче срібло.

Хоч глузд підкаже це дитя розквітло,
немов праобраз Раю на землі.
Тому-то нам, так зашкарублим в злі,
це засторога щось вчинити підло.

Ні, не для пристрастей ця яснина:
як милість вища, як величний дар,
Всевишнім послана на грішну землю.

Всім душам благодать несе вона,
лише свою від решти відокремлю,
бо в ній віддавна незгасимий жар.

Це тут упав Ікар. Слід літуна
бурхливі хвилі бережуть і нині.
Тут шлях його закінчився в пучині,
та тільки заздрість подвигу ціна.

Хоч смерть його окуплена сповна,
бо він упав, щоб стати на вершині
Блаженний той, в чиїй страшній кончині
звитягу бачать різні племена.

Таїться радість у безмежнім горі,
він, наче птиця, долетів до хмар,
щоб вільним вмерти в голубім просторі,

де лиш таким, як він, звели вівтар
Віки його імя хлюпочеться у морі:
в найбільшій із могил лежить Ікар.

Співав і я. Чи солодко звучали
мої пісні Господь складе ціну.
Святкові днини вже не поверну:
в сльозах топлю я напади печалі.

В людей розумних пристрасті васали,
моя ж мене послала на війну
Мені чи їй сорочку б гамівну,
а я натомість зводжу пєдестали.

Закоханий, завжди надіявсь я,
що зачарую співом соловя,
що словом щирим помянуть нащадки.

Про себе добре думати я звик,
та чують всі лише страждання крик
в сонеті, що не знайде адресатки

О краю мій! Прости за пієтет,
але до нього змушують красоти
твоїх долин та в сяйві позолоти
розкішний Апеннінських гір хребет.

Дай відповідь, якщо спитав поет:
колись тобі скорялися народи,
а нині по тобі бредуть заброди -
чи зможеш ти ще вирватись з тенет?

Чому так сталося в лиху годину?
Зневірились ми в Богові хіба,
що Він кладе тебе у домовину?

І тішить декого твоя судьба -
підступно завдають удар у спину!
О пасинки! Повік вас жде ганьба!

Дається важко майстру одкровення,
бо в камені заховане воно.
Шукаю в ньому задуму зерно
рукою, що діждалася натхнення.

Твоє, Мадонно, лиш благословення
в моїй роботі служить за стерно.
До неба піднесусь? Впаду в багно?
В моїм умінні не завжди спасення.

Твоя байдужість не зведе в могилу!
В Тобі життя і смерть Мені ж під силу
втілити в мармур смерть Тому спаси,

як викличу на герць судьбу лукаву:
дай душу статуї, собі на славу,
митця не вбивши чарами краси

У мармурі, в завітній глибині,
вогонь, мов друг, спроможний затаїтись.
І тільки з ним бажає камінь злитись,
щоб згинути в нуртуючім вогні.

А згодом затвердіти, як в броні,
і з вищою ціною оновитись,
мов та душа, яка змогла пробитись
із тартари, гартуючись в борні.

Прислухайся: в мені вже чутно тріски -
в глибинах серця народились іскри!
Ще мить і я розвіюся, мов дим.

О ні! Вогонь, як біль, душі пасує,
бо в ньому дух росте. Його карбує
Любов своїм чеканом золотим.

Як тільки Папа Лев усівсь на троні,
мені в тюрмі всміхнулася свобода.
Подякувати Папі є нагода,
хоча в тюрмі не гірше, як на волі.

Сидиш за гратами і дякуй долі,
бо кредитор не стукне у ворота.
Безплатний харч хіба це не вигода?
І спати покладуть не завше долі.

Ти не холуйствуєш тепер у пана,
перед очима не мигтить сутана:
гріх відпускати вміємо самі!

Ти не працюєш, та не менша шана,
як і тому, хто на роботі зрана,
бо за неробство не сидять в тюрмі

Любов й Надію нам Всевишній дав,
як шлях важкий до щасної вершини.
Та навесні від них чверть половини,
і ждати свіжих сил нема підстав.

В схололім серці знову льодостав,
на голові посіялись сивини.
У відчаї, можливо, без причини
я кличу смерть для ігрищ і забав.

О смерте, друже, символе покою,
я дерево з опалою листвою:
не сльози їй потрібні ручаї!

Надіюся, що стрінешся з мольбою
і, люблячи закоханих, рукою
закриєш очі втомлені мої.

Одне начало і такі ж причини,
з яких людське життя й космічний рух,
народження землі без повитух,
небесний простір і морські глибини.

Для почуттів й ума одні картини:
немає чисел для усіх розрух,
для виміру астральних завірюх,
для них малі усі земні аршини.

Бо тут обман, ворожість, безліч зла,
грязь заздрощів наш світ обволокла,
серця жорстокі та низькі бажання.

Всі неуки готові йти у бій,
щоб вечором зробити ранок мій,
сховавши в хмари сонячне сіяння.

Хто дух зміцнив нам на краю могили,
забравши смерті жах і присуд долі?
Хто зняв кайдани з душ в земній юдолі,
щоб в тайни Неба браму ми відкрили?

Вікам й рокам Господь надав вітрила
(твоя це зброя, час!), але доволі -
в моїм житті літа не грають ролі,
бо їхньої я не страшуся сили.

А рвусь увись, бо сповнений я віри:
Небес кристали вже не перепони,
їх подолаю, як здолав я страх.

Закостенілі зрушую закони
і думкою пронизую ефіри,
лишаючи внизу Чумацький шлях