Моя антологія світового сонета - Віктор Гриценко 3 стр.

Строкатий сильний звір простий народ:
не знаючи межу своєї сили,
беззаперечно рве він власні жили,
якщо роботу вкаже «ляльковод».

Один удар й немає перешкод,
та звір наляканий, бо часто били.
І буде він таким аж до могили,
віки не маючи своїх клейнод.

Не раз і сам знущався над собою,
за гріш себе караючи тюрмою,
хоч попаде копійка до казни.

Що світ його, і невтямки народу!
Біда тому, хто вчити мав нагоду:
у груди мудрим вчителям рожни!

Я народився знищити порок -
крутійство чи облуду і тиранство.
Але ціню Феміди адвокатство:
май Розум і Любов її урок!

У висновках, які зробив пророк,
якщо про істину казав без чванства,
знаходив ліки я від окаянства
та від брехні стрічається щокрок.

Мор, голод, війни, буйство супостата,
пересуди чи суд супроти свата -
біда для тих, хто ще не знав оков.

Заради влади брат вбиває брата -
історія на приклади багата
Рубати корінь зла я в світ прийшов!

Де ангелу земному фарби взяти,
щоб красоту створити неземну?
Напевно, мав за будь-яку ціну
на небі в Царстві Божім побувати.

Як промінь сонця локон, пишні шати -
немов Вселенську змалював весну.
Де бачив він таку красу ясну,
що горні духи важать на карати?

Божественну, але по-людськи щиру
зобразив посмішку як символ миру,
в зорі узявши колір для ланіт

Дерзнув він Рай на землю опустити,
тож буде він довіку знаменитим,
допоки існуватиме цей світ

Пора! Вже зоряниця над полями
рожеві підганяє табуни.
Не треба, Лілла, сліз! А лиш зітхни -
зітхання стануть нашими гінцями.

Як, крадучись таємними путями,
Алфей[4] не ждав побачень до весни,
так наша думка зрине з глибини,
а шлях любові вказано серцями.

Зірниці дві палають угорі -
і промінь дружби шле зоря зорі,
хоча не стрітись їм на небосхилі.

Над нами пташка тьохкає в гіллі -
дерев коріння, мо, сплелись в землі,
яка всі тайни зберігати в силі

Діброва-пустка, подруга печалі,
в цей час, коли пора коротких днів,
стоїть в чеканні з півночі вітрів,
які снігами засипають далі.

Вже кучері дубів сивіші сталі,
водночас з ними і поет сивів.
Сніг сиплеться з небесних рукавів
на квіти ті, що пють лиш води талі.

Про ці похмурі та короткі дні,
мов про кончину, думалось мені,
бо радість не прийшла журбі на зміну.

Бо холодніша від усіх моя зима,
й злостивий Євр мене сильніш дійма,
й немає вже надій на переміну.

Ти та, якій недоля дар злощасний -
так чарівну красу колись дала,
затаврувала, назбиравши зла,
німіти змусила рабиню власно.

Італіє, не будь така прекрасна,
стань сильною, як досі не була,
щоб всім, хто прагнув сонця і тепла,
від зустрічі з тобою стало жасно.

І не текли б тоді, як з гір вода,
сьогодні раті по альпійських схилах,
не напувала б По чужі стада,
бо ти відстояти свободу в силах.

Натомість ти воюєш проти брата,
бо й досі ще служебка супостата.

Діброва-пустка, подруга печалі,
в цей час, коли пора коротких днів,
стоїть в чеканні з півночі вітрів,
які снігами засипають далі.

Вже кучері дубів сивіші сталі,
водночас з ними і поет сивів.
Сніг сиплеться з небесних рукавів
на квіти ті, що пють лиш води талі.

Про ці похмурі та короткі дні,
мов про кончину, думалось мені,
бо радість не прийшла журбі на зміну.

Бо холодніша від усіх моя зима,
й злостивий Євр мене сильніш дійма,
й немає вже надій на переміну.

Ти та, якій недоля дар злощасний -
так чарівну красу колись дала,
затаврувала, назбиравши зла,
німіти змусила рабиню власно.

Італіє, не будь така прекрасна,
стань сильною, як досі не була,
щоб всім, хто прагнув сонця і тепла,
від зустрічі з тобою стало жасно.

І не текли б тоді, як з гір вода,
сьогодні раті по альпійських схилах,
не напувала б По чужі стада,
бо ти відстояти свободу в силах.

Натомість ти воюєш проти брата,
бо й досі ще служебка супостата.

Вся ця місцина, мабуть, перезнята
з гравюр старих: майдан, місток, ріка
Спинялася на мить юрба людська:
я полоненого веду солдата.

Ось дітлахи немовби потерчата,
а ось рибалка на грудях луска,
а ось жебрак, та схована рука:
його шарманка не для супостата

Прощаючись, віддав солдатик честь -
від Сакса-співака щось в ньому єсть,
та не співав чомусь під час роботи.

Мабуть, лиш рік тому призвався він -
з резерву чоботар, боєць піхоти:
летить, як лист, за вітром навздогін

Себе знайшов я в юрмищі солдат.
В запльованій, прокуреній казармі
чув вперше голос музи за півдарма:
в сонеті всі слова послав назад.

Не побоявшись пострілів гармат,
пройшла та муза тил ворожих армій.
Від сліз лиш очі збільшились стократ -
були великі та безмежно гарні

Я ж був таким, як бачила вві сні
ти, Ліна. Так ти сон свій описала,
що деякі слова зітер вустами.

«Ти моряком привидівся мені.
Зійшов на наш причал, а я стрічала
Ти, знаю, флотське любиш до знестями»

Життям приніс я радощі кому?
Хто памятає друга-нелюдима?
Бреду життям з роками за плечима,
від сонечка ховаючись в пітьму.

А заховавшись, спокій де візьму?
Як тільки ніч вже думка невтомима.
І не рятує від людей ця схима,
й самому важкоЗнає Бог, чому

Можливо, що споганив власну долю:
у вічі їй дививсь, немовби тать.
І рветься дух, щоб збавитись від болю,

але не шле Всевишній благодать:
щоб щось змінити, треба мати волю -
Любов і Щастя на шляху стоять!

Душа у жмурки грається зі мною,
а розум бачить, що пошився в дурні,
але, страшко, не стане на котурни:
за щастя він не бідкався з ціною.

Обходжу будь-кого я стороною,
щоб не заводити дебати бурні.
Не завше супротивники культурні,
та їхню ницість поясняв нудьгою

Думки німі під тяжкістю такою,
мені ж здалось: живу в часи блаженні,
якщо на мить страждання заспокою.

Щоб зберегти всі знахідки щоденні,
стискаю їх я владною рукою,
та тільки пустоту відчую в жмені