Римські цифри - Михайло Блехман

Михайло Блехман

Римські цифри

Якщо не ховати обличчя від зірочок, що пестять щоки, спустившись до тебе із застудженого неба, відчуваєш, що ти не один. Точніше, не одинокий, навіть коли один. А зірочки тоді здаються пелюстками, які хтось обриває та й кидає сюди, донизу, і вони пестять тобі щоки ненавязливо і нескінченно. І просять, примовляють:

«Не відкладай пера, не закривай записника. Продовжуй».

Це говорить вона, це її голосом звертаються до мене теплі, але змерзлі зірочки.

Наполегливо заперечуючи негатив, вони погойдувалися у повільному леті так, аж здавалося ніби то численні співбесідники похитували головами:

«Те, що відбувалося тоді, відобразиться і в тому, що у тебе є нині, чого у тебе так багато І стане тим, що іще обовязково буде. Не бійся свого записника. Довірся йому. Папір терпить не все, чи ж тобі цього не знати,  але те, що хочеш довірити йому ти, він не терпітиме, а навпаки оберігатиме».

«А раптом я помилюся?»

Вони неначе посміхнулися:

«Помилишся, якщо закриєш записника. Але ж не закриєш?»

Вони підштовхують до мене чорнильницю:

«Ось твоє улюблене фіолетове чорнило. Ось ручка, ще з тих часів, які ніколи не згадати, якщо якось раптом забути Але ж ти не забув?»

Я узяв подарований мені записник зі стільця, який завжди стоїть біля узголівя дивану. Умочив ручку в чорнило, підніс її до дзеркально чистої сторінки. І побачив там, в цьому дзеркалі, відображення того, про що збирався розповісти. І мені стало зовсім неважливо, чи будуть мене слухати. Набагато більше, незміримо важливіше розповісти.

Зваичайно ж, записника я не закрию.

Інакше дзеркало трісне. Інакше його нікому буде відремонтувати. Інакше не розповім того, про що не забув і не забуду.

Звичайно ж, я не забув. Розповім усе так, як було, хай навіть усе було трішки й не так. Відображення тому і називають відображенням, бо воно всього лише схоже на оригінал. Навіть якщо дуже схоже.

Дорогі мені римські цифри допоможуть мені, вони обіцяли.

Улюблене фіолетове чорнило і не менш улюблені дзеркальні сторінки не підведуть мене. І я намагатимуся не підвести їх і тих, про кого розповідатиму.

Знаю, що не підведу.

А важливіше, ніж знаю,  вірю.

I

Самуїл знову повернувся з медінституту трохи раніше: цього разу, звичайно, відмінили лекцію професора Каца.

 Правильно поставлений діагноз,  казав професор Кац,  це на 90 відсотків позитивний результат. В інших 10-ти медицина, тобто ми з вами, безсила. А неправильний діагноз це на 90 відсотків негативний результат. Інші 10 припадають на величезний, незаслужений нами, але заслужений пацієнтом талан.

 Цікаво,  Самуїл ледь не плюнув від розчарування, шпурляючи портфель і темпераментно роззуваючись,  лікування також відмінять? Може, і лікарні, і поліклініки? Тоді я їм також не знадоблюся? Заретушують нас разом з Кацем так, як учнів у шкільних підручниках примушували «ворогів» замальовувати, щоб і дурних прикладів не було.

 Не виключено усміхнувся Володимир Федорович.  Адже начальство має своє окремішне бачення.

Марія Ісааківна вибухнула:

 Прикуси язика, Петкевичу! Тебе нам тільки не вистачало!

 Навіщо кусати? Може, краще перекусимо?  як завжди, примирливо запропонував Володимир Федорович.  Сьогодні відмінили заняття, завтра відмінять відміну. Не голодувати ж нам через них? А щоб відмінити лікарні це ж як їм самим треба захворіти, і на який сказ?

 Повиздихають усі!  рявкнув Самуїл.

Кларі усе ж таки вдалося заспокоїти його щоб Кларі не вдалося?

 Боялися, що він когось із них отруїть,  зауважила вона.  А що ж іще залишається з таким-то прізвищем?! Воно для них гірше будь-якого трійла. Коли вони його чують, облича стають схожими на недоїдений лимон.

Самуїл погодився, що діагноз поставлено правильно.

На комунальній кухні досмажувалися котлети і вже настоювався борщ. Самуїл поцілував Клару та Михайлика «Привіт, рудий!» і пробурчав: «Наче всіх уже в дитинстві замалював був, але ж ні, залишилися ще на свою біду. І на мою також». Затим пішов мити руки. На щастя для сусідів, особливо для Стрєлкіної, яка любила митися на зло усім годинами, ванна кімната була вільною.

Клара посміхнулася, помітивши непомітний, але такий реальний зв'язок між світлинами, які доводилося замальовувати в довоєнних шкільних підручниках, та відміненою лекцією професора Каца. Поставила Михайлика на підлогу. Неможна привчати дитину до рук от тільки як самій відучитися?

Вона намагалася, але це виявилося набагато складнішим, ніж вивчити латину та Римське право. Юридичний інститут вона закінчила відмінницею. Залишилося закінчити медінститут Самуїлові та одержати розподілення усім трьом, звичайно.

 І не вздумайте нікому нічого розповідати, Самуїле,  строго сказала Марія Ісааківна, коли той повернувся з комунальної ванної кімнати.  Відмінили, то й відмінили, ми нічого достеменно не знаємо. Мало там що?

 Це так,  знизав плечима Самуїл,  я і дійсно нічогісінько не знаю.

 Отож. Ми вже стільки всього пережили, що й це якось-таки переживемо. Хай би це було нашим найбільшим горем.

Самуїл поцілував Клару і дав Михайликові невідчутного запотиличника.

 Горе, Маріє Ісааківно буде моїм пацієнтам, якщо вони залишаться без мене.

 Чому б це їм залишатися без вас?

 Так, Сеню, чому це вони мають залишатися без тебе?

 Бо недоуком я до них і на відстань гарматного пострілу не наближуся. Інакше вони ж і мене замалюють, дай їм Боже здоровя.

Він розсміявся, узяв верхнє «ля» з «Повернися у Соренто», і вони пішли до столу.

Клара налила усім борщу, а за вікном, на засніженій Сумській вулиці, було морозно і незатишно, вітер свистів так, як лише Самуїлові вдавалося свиснути кількома пальцями.

Зимі хотілося привернути до себе увагу усього Харкова. Вона кружляла якимись немислими вісімками з Шатилівки, від парку Горького, улюлюкала, вила, майже мукала, не розуміючи, що всі її завивання та причитання не просто нестрашні, а навіть і смішні тим, кому вдається брати ось таке «ля». І в кого виходить такий ось борщ.

II

А у березні по-справжньому похолоднішало.

Щоправда, не було божевільних вюнких поземок-вісімок, не було зарозумілого улюлюкання та завивання за вікнами.

Але був траурно чорний, плаский, як дурний жарт, репродуктор на стіні в їхній єдиній кімнаті, що каркав не згірш будь-якої ворони.

Марія Ісааківна та Володимир Федорович пішли на роботу. Самуїл до свого медінституту: там, як і передбачав Володимир Федорович, відмінили відміну занять. А Клара з Михайликом залишилися вдома.

Було саме пяте березня. Михайликові два місяці тому піщов другий рочок.

Зовсім начебто нещодавно усе було гаразд. Було холодно, але терпимо. Проблем вистачало, але ж хіба то були проблеми? Найбільша з них це те, що Михайлик, як актор-аматор, не знав куди подіти свої руки. Він усе тягнув до рота і жував усе підряд, ба, навіть те, що ніколи не жувалося.

Начебто мало вже хоч трішки ж потеплішати

Репродуктор помовчав, збираючись із духом, і прорік, нарешті, те про що не міг уже змовчати.

Те, що пробачити йому було неможливо

Він сказав це голосом, яким колись оголошував про початок війни, а зовсім ще нещодавно про Перемогу. Голосом, що не розмінювався на дрібниці. Голосом, який говорив тільки те, що, окрім нього, ніхто більше озвучити не насмілився б.

Він насмілився.

Репродуктор, ніби аж почорнівши з горя, зібрався таки з духом і сповістив своїм урочисто-печальним голосом останні новини. Кларі здавалося, що вони й насправді будуть останніми.

Вона взяла Михайлика на руки, щоби заспокоїти його,  ось і не привчай дитину до рук,  але він ніяк не заспокоювався, бо вона і сама плакала як ніколи

Раніше у неї не було причин плакати, тим більше так

Коли більше року тому вони з Самуїлом у передноворічний грудневий вечір йшли до пологового будинку і вона час від часу сідала в замети, аби перевести дух, їй було боляче,  але зовсім не так, як зараз Той грудневий біль мав якийсь сенс, і якби у Клари були сили радіти йому, вона б раділа А цей, березневий, був дико недолугим і безнадійним. Найгірше за все те, що зовсім безнадійним. Який же сенс у тому, що немає надії? Надія це ж і є сенс, адже так?

Гранований голос не раз оголошував про щось страшне, але надія при тому все одно залишалася.

І лише зараз, лише цього лихого дня, який так і не став весняним, надії не було ніякої.

Клара та Михайлик плакали якщо це можна було назвати плачем. Неначе повернулися, увірвалися з вулиці зимові стогони, що, здавалося, вже стихли до наступної зими.