Клара та Михайлик плакали якщо це можна було назвати плачем. Неначе повернулися, увірвалися з вулиці зимові стогони, що, здавалося, вже стихли до наступної зими.
І голос у репродукторі хотів би заплакати з ними, але йому було не можна. Він не міг дозволити собі цього. Тільки їм
А бюст у формі генералісимуса, що стояв на шафі, не моргаючи і, мабуть, зовсім не підозрюючи, що це про нього говорить чорний репродуктор, дивився у вікно на замерзлу Сумську, на закоцюблу Тринклера. Намагався роздивитися Басейну, що ховалася за рогом.
Дивився і не знав, що його вже немає.
III
Самуїлові цілий рік залишався до кінця комсомольського віку, коли він закінчив медінститут.
Він мріяв стати лікарем ще з тих пір, коли не вимагали замальовувати портрети у підручниках. Спочатку просто мріяв, а потім знав, як того досягнути. Вони гралися з Грицьком у Ворошилова, форсували Луганку. Стомлювався так, як, мабуть, не стомлювався ворошилівський скакун після кровопролитного бою, і мріяв усе про те ж самісіньке. Сусіди і батьки про його мрії не відали, бо, якщо б і дізналися, сказали б, мовляв, дай Боже нашому теляті вовка зїсти.
Він, усе ще підлітком, тягав на спині непідйомні лантухи з борошном, зігнувшись у всі можливі погибелі, ніс та що там ніс, пер їх на хлібопекарню, що була за 10 кілометрів від млина. А довкола горлали брудно-чорні ворони, каркали, не замислюючись про війну, що зметала усе зі свого шляху десь уже не надто й далеко від Аркуля, перед самісінькою Волгою. Каркали, накликаючи нові біди усій країні і йому заодно, передрікаючи, що вже ким-ким, а лікарем Самуїлові точно не бути. Можливо, комусь іншому, та й насправді кому завгодно іншому, але не Самуїлові.
Ну, то й що, накаркали? Після війни він вчився в ФЗУ на слюсаря, жив у гуртожитку. Раз на тиждень навідував батьків їздив до них трамваєм на інший кінець безкрайого Харкова. Дивився у вікно напівпорожньої чи переповненої «пятірки» на засніжені чи вкриті яблуневими пелюстками, чи знемагаючі від спеки, чи засипані жовтим падолистом Басейну, Чернишевську, Пушкінську, проспект Сталіна, Балашівку.
Йдучи від «пятірки» на Доброхотова та назад, думав, думав, думав, що все одно буде лікарем, як би не здорово було би бути слюсарем та ще й четвертого розряду. Сказав собі буду, значить все одно буду. Та й хіба лише собі сказав?
Не добрав одного балу через якусь там незрозуміло й кому потрібну хімію, півроку провчився вільним слухачем. Звичайно, якби не Михайло Петрович Драгончук, проректор медінституту, його б навіть вільним слухачем до навчання не допустили б. З іншого ж боку, якби Самуїл сам не старався, то і допускати було б нікого, або допуск той не мав би ніякого сенсу.
Ночами тоді спав на столі викладачів, віддавлюючи боки, що загострилися під час війни («прохудилися» казала Клара). Мився крижаною водою в туалеті рано-вранці, поки не прийшли не те, що студенти і викладачі, але й прибиральниці.
Через півроку, коли якогось-то «маминого синка» чи «мамину доню» це таким-от передбачалося лікувати людей?! відчислили за «хвости», його перевели у нормальні студенти.
І ось тепер він лікар. А попереду бозна скільки всього й чого! Навіть до закінчення комсомольського віку ще цілий безкінечний рік.
Власне кажучи, лікарем він уже був, коли вони з Грицьком форсували Луганку, а може, й раніше. І ніякі ворони та «матусині дітки» завадити йому не могли.
Те, що не зупинило його, зупиняло багатьох інших мабуть, тому, що не так жагучо хотіли. Або, за великим рахунком, не хотіли зовсім. Буває, чогось-то страшенно, нестерпно хочеться, але минає час і, коли замислюєшся: невже цього і насправді хотілося? то виявляється, що зовсім навіть і не хотілося, а так намарилося просто те хотіння. Це, якщо не вийшло, не досяг того, чого начебто хотів. А якщо вдалося, тоді думаєш: «Так, хотілося! Але хіба ж цього? Хіба отакого мені могло хотітися?!»
У Самуїла ж сумнівів не було ні раніше, ні тим більш зараз, коли він не тільки хотів лікувати усіх навкруги тих, що сиділи біля віконець, і тих, що штовхалися в проходах «пятірок» та «аннушок», і тих, що чекали на зупинках, снували харківськими вулицями, юрмилися у харківських магазинах, не тільки хотів лікувати їх усіх, а нині ще й знав, як вилікувати.
А головне ще важливіше за бажання та вміння допомогти, до того ж кому завгодно, навіть останньому паразитові та гадові, головне, що в нього тепер були Клара та Михайлик. Без них бажання, мабуть, рано чи пізно, все ж таки згасло б, а вміння залишилося б інститутським, книжним, тобто нікчемним. Але вони, наперекір усім воронам довоєнним, воєнним, післявоєнним і всяким-всіляким, тепер у нього були. І значить, було і все інше, що без них не мало би сенсу.
Коли Михайло Петрович вирішив зарахувати його вільним слухачем, Самуїл пообіцяв проректорові, що не підведе. Слова він дотримався (щоб Самуїл та не дотримався слова?) і став лікарем.
IV
Черга за газировкою посувалася, але, через спеку та спрагу, здавалася ще досить довгою
Михайло Петрович, помітивши в ній і Самуїла, розчулився, обійняв його і, чи то задоволено, чи то здивовано, сказав:
Слухай, Сеню, це мені здається чи ти таки набрав сальця? Щоправда, в розумних межах?
Самуїл розсміявся на верхньому рівні свого коронного «ля» другої чи якоїсь там ще октави, яке брав за виграшки, коли якось, сто років тому, виконував для мліючих подружок чи колег-слюсарів, що заздрили йому тоді по-доброму, одну з незчисленних своїх неаполітанських пісень:
Якби не Клара, ви б, Михайле Петровичу, не мали щастя благословляти мене на відїзд до Верхнього. Це вона мене відгодувала і відпоїла.
Михайло Петрович посміхнувся:
Розумниця, дай їй, Боже, здоровя. Які ж у вас тепер плани?
Їдемо разом на село. Будемо працювати у Верхньому, нам цілісінький будинок виділяють. Справжня сільська хата.
Знаю, знаю. А дитина? Залишаєте на бабусю з дідусем?
Самуїл похитав головою:
Теща працює майже цілодобово, з відряджень повертається хіба що переночувати. Вона у нас проектує всілякі теплоелектростанції, я вам розповідав. І Володимир Федорович також працює, тільки у відрядження не їздить.
А чим він займається?
Залізницею. Прекрасна людина, взірцева просто. Аби вжитися з моєю тещею, доводиться бути відмінною людиною До речі, мені тут Кларонька розповіла, як французи називають таких людей, як мій тесть. Не знаєте?
Михайло Петрович похитав головою.
«Бон пер» вони таких називають, сказав Самуїл. Мені спершу почулося «старпер», бо французької, на жаль, не знаю Але наш тесть ніякий не «стар» і, тим більше, ніякий не «пер».
Він розсміявся, наче доспівав неаполітанський куплет.
Та ні, Михайле Петровичу, поїдемо утрьох, звичайно. Кинути хлопчину, та ще й на три роки це в наші плани не входить. Буде він у нас сільським хлопцем. І хай це буде нашим найбільшим «горем», як кажуть мої мама і теща.
Мені одну склянку без сиропу, будь ласка, попросив Михайло Петрович. А тобі, Сеню?
Мені з вишневим сиропом.
Випили газировку неквапно бувають дні, коли спішити нікуди. Потихеньку пішли центральною алеєю Саду Шевченка, повз лавочки, на яких молоді і дуже молоді жінки читали книжки ще, слава Богу, маленьким дітям, а схожі на дорослих дітей чоловіки грали в шахи.
Тобі там непросто доведеться, зауважив Михайло Петрович. До тебе медпунктом у Верхньому завідував якийсь пяничка, тож розвалив усе. Як у нього усе Верхнє поголівно не вимерло, дивуюся відверто. Не лікарем Божою милістю був, а коновалом немилістю дідька. Не осором нас там.
Не осоромлю, Михайле Петровичу! Даю слово. Та я його, власне кажучи, ще шість років тому дав, коли ви мене до медінституту приймали.
Михайло Петрович посміхнувся:
Як там Клара?
Самуїл, помовчавши, відповів:
Зараз уже все гаразд, наче не переживає більше. Що робити жити треба ж Інститут закінчила з червоним дипломом.
Хто б сумнівався! відгукнувся Михайло Петрович.
Утрьох будемо трудитися у цім нашім Верхньому. Я буду лікувати, Кларонька захищати, Михайлик рости. А далі подивимося.
Де ти осягав українську мову? схвально запитав Михайло Петрович.
Так я ж, Михайле Петровичу, закінчив українську школу в Луганську. Ще й німецьку там вивчав. Якби довелося лікувати німця, певен, зрозумів би де у нього що болить, на ноги підвів би любесенько.
Так, якщо це «щось» у нього лікується, посміхнувся Михайло Петрович. А ким Клара буде працювати у вашому Верхньому?
Адвокатом, як і мріяла. Вона, щоправда, і перекладачем хотіла бути, і філологом Але вийшло, бачте, тільки адвокатом.
Самуїл знову розсміявся.
Гадаю, обняв його за плечі Михайло Петрович, зовсім навіть не «тільки». Адвокатом вона, певен, буде чудовим, професійним, ну, а все інше за неї, дасть Бог, колись Мишко надолужить. А професіонал, Сеню, це справжній любитель, на відміну від аматора, лжелюбителя. Ви обоє любителі справжні.
Випадкова хмаринка припливла з-за Держпрому, підморгнула і ствердно бризкнула теплим, короткочасним дощиком.
V
Гарно у тебе, татку! сказала Клара, всідаючись на улюбленому, єдиному дивані. Майже як у нас. А де Берта?