Наталія Довгопол
Прокляте небо
Колись давно, гортаючи стародруки в Лаврській друкарні, я натрапила на гороскоп. Гороскоп у церковній книзі XVII ст! Знахідка так вразила мене, що я ніяк не могла викинути цей факт із голови. Думка про дуалістичний світогляд сучасників, у якому пліч-о- пліч існували антична філософія та християнське вчення, давні язичницькі вірування та прогресивні наукові досягнення епохи не давала мені спокою. Захотілося зрозуміти, переосмислити та по-своєму розповісти історію, написану в шкільних підручниках, знаходячи місце для чар, подвигів та кохання.
Авторка© Довгопол Н. О., 2019
© DepositPhotos.com / Ashva_pictures, обкладинка, 2019
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2019
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2019
Частина перша
Серп молодого місяця
У садках уже достигали груші та вабили до себе жовтими боками й медовими пахощами. Час було обривати. Діти й старі баби поприходили на фільварок із кошиками та ряднами у кого що було. Рвали й складали, грушка до грушки. Не дай Боже яку надкусити! Собі можна було забрати хіба підгнилі чи червиві, але цього року як на зло усі груші видалися напрочуд гарними.
Отак рвали та зітхали, доки тріск гілок і голосний зойк не відвернули їх від роботи. Це Дунька Ковальчишина прийшла зі своїм козубом, що здавався вдвічі більшим за неї, та, перечепившись через колоду, із розгону влетіла в купу хмизу.
Менші засміялися, старші дівчата лиш закотили очі із цією Дунькою завжди щось траплялося. Вона постійно спізнювалася чи то на роботу, чи на вечорниці, трощила своє й панське майно, а на вигляд була така, ніби весь час літала десь у захмарних висотах.
Дунька ж на те не зважала. Вона щоразу підіймалася, обтрушувала з себе пилюку, терла набиті коліна та йшла собі далі, навіть не показуючи, що боляче. За це її не любили ще більше.
От і зараз вона підвелася і, ніби нічого не сталося, побрела до груші, біля якої вже стояли дві її сестри.
Ти чого так довго? прикрикнула старша, Райка.
Годувала кролів, коротко відповіла Дунька, шмигаючи кирпатим носом.
Ти їм що, борщі варила? Ми вже три дерева обірвати встигли, доки ти там ходиш! Тринадцять літ, слава Богу, а моторна, як болотяна черепаха!
Дунька промовчала, змалку памятаючи бабину приказку про те, що розумніший змовчить.
Із самого малечку, ще коли мамка наказала їй розвязати власну, збережену від народження пуповину щоб здібна до шиття й вишивки була, Дунька знала, яка доля чекає на неї. Ляльками-мотанками не раз обігрувався той самий сценарій: вона вийде заміж, щоб догоджати чоловікові та свекрусі, робити всіляку жіночу роботу, згинатися в полі вдень і засинати над шитвом уночі, колихаючи виводок дітей. Дунька вдавала, ніби змирилася з цим сценарієм, прийняла його без образи чи злості. Смиренно, як і личило чемній посполитій[1] дівчині. Попри те продовжувала жити у своєму уявному світі. Там над нею не було господарів.
У тому світі вона ходила на прощу в золотоверху Печерську лавру, стрибала на конях по вільних степах Запоріжжя, пливла на чайці аж до Царгорода та ніколи в житті більше не рвала панські груші.
Дунька перевязала хустку, що вже налазила на очі, і прибрала з обличчя пасма темного волосся. У кого вона така чорнява вдалася? До того ж наприкінці літа її шкіра робилася зовсім темною, і всі, хто бачили Дуньку вперше, вважали її циганчам. Лише циганчата проворні, швидкі, а Дунька була ніби причинна можна три кошики смородини вибрати, доки вона сповнить один.
Нахмарилося. Дрібно заморосило, і Дуньчині сестри пришвидшилися. Хотілося закінчити до зливи. Дунька ж саме сиділа високо на дереві, що гнулося від різких поривів вітру, і їй було байдуже до груш і до дощу. Її цікавило, як низько прогнеться дерево під її вагою, та чи витримають гілки.
Дуня! Дууунь! у садок ледь не бігом влетіла мати. Де ця бісова дитина?
І, побачивши дочку на верхівці груші, закричала на весь фільварок:
Матері твоїй ковінька, чого ти туди в такий вітер полізла?
Вона ще довго лаялася й сипала прокльонами, а дівчата тихенько посміювалися.
Завжди цій дурнуватій перепадає, шепнула одна.
Що поробиш, як клепки в голові немає, гмикнувши, відказала Євчина сестра Олена, середуща поміж них.
Матір Дуньчина, Степанида або просто Стешка, була огрядною, але дуже повороткою бабою. Вона народила дванадцятеро дітей, шестеро з яких не дожили й до семирічного віку. Двох старших дочок і єдиного сина вона вже одружила, тож лишилося прилаштувати ще трьох і вмерти спокійно такою була її життєва місія. Але якщо на Райку та Олену вже задивлялися свати, то на Дуньку мати давно махнула рукою. Хоч вона ще мала, але ж така незграбна, не ладна до жодної роботи. Ні краси, ні вдачі. Може, у монастир її віддати? Хай там собі думає про вічне, і матері не буде стидно перед людьми, що в неї дочка стара діва.
Ану, злазь бігом звідти! Та йди до хати, перевдягнись у щось людське й не перемазане. Тебе до панів у палац кличуть! навмисно підвищила голос Стешка, щоб усі сусіди почули.
Авжеж, нехай знають, що вона, Стешка, виростила не таку вже й пропащу дочку!
У палац? Мене? Чого?
Та звідкіль я знаю? Бери ноги в руки й іди в двір до панночки.
До панночки?! хором відповіли обидві сестри.
Мамо, я не хочу до панночки спробувала було заперечити Дунька.
А тебе хто питає, чи що? гримнула на неї матір. Кажуть іти треба йти.
Усі, хто був на грушах, перезирнулися. Прислужувати в панському палаці важалося за честь робота там фізично не така складна, як на фільварку, часто перепадає котра ганчірка чи заморські ласощі до різдвяного столу. Але панночці?..
Панночку Марту Вітовську всі у фільварку воліли обходити десятою дорогою. Подейкували, що вона зналася із самим дияволом, та й гонор у неї був зовсім не янгольський. Років їй було дванадцять, майже як Дуньці.
А правда, що вона свою попередню служницю, Ганку, до смерті забила? загомоніли навкруг.
Хтозна. Та Ганка була з Василькова, не наша Але подейкують, що її з минулого тижня ніхто не бачив.
Кажуть, вона так кричала, як її били батогами А потім весь панський двір від крові відмивати довелося!
А за що? За що?
Бач, чимось панночці не догодила Тепер їй заміну шукають.
Усі знов перезирнулися, співчутливо поглядаючи на Дуньку.
Ой та годі вам язиками чесати! прикрикнула на дівчат Стешка. Понапридумували тут небилиць. Чого мою дитину лякаєте?
Де-не-де взялася стара баба Орися, потрясаючи своїм кошиком із грушами.
Казали тобі, Стешко, не треба було дитя своє проклинати. Вона ж, як народила та йшла в поле жати, брала дівча із собою. То Дунька все плакала, може, боліло їй щось чи потерчата виділися. То ця дурна баба клала немовля на межі і промовляла: «Бодай русалки б тебе, бісову дитину, взяли!» От і наврочила, що дівка тепер долі не має.
Смаглявка з гобелену
Дунька стояла на воротах, переступаючи із ноги на ногу. Перед нею простягалося широке подвіря панської садиби: ліворуч розташувалися стайня та льох, праворуч повітка[2] та деревяний будинок для панських пахолків[3], що несли варту, підперши спиною копицю сіна й ліниво набиваючи люльку. Челядь поралася на обійсті. Хтось годував каченят, хтось підбивав коней. Це тут ще тиждень тому забили Ганку. Але схоже, тут теж було життя Може, не такий страшний чорт, як його малюють? Дунька несміло ступила на вимощену каменем доріжку, яка звивалася поміж квітниками, намагаючись розгледіти серед челядинців знайомі обличчя.
Незчулася, як ззаду хтось схопив її за руку й потягнув за собою. Це була висока й худорлява тітка років сорока з на диво міцною хваткою. Аж рука заболіла.
Та рухайся швидше ж, їй богу! Мало того, що спізнилася, та ще й плентається, як дохла муха! вигукнула тітка скрипучим голосом.
Ледь не перечепившись через поріг, Дунька влетіла через бічні двері у високу білу будівлю, яку всі селяни побожно величали палацом. Здаля палац нічим не відрізнявся від звичайної хати, хіба що високими стелями та кількістю вікон. Він мав один поверх і вкритий був соломяною стріхою. Його покриті глиною деревяні стіни були обмащені білилами, віконниці пофарбовані в ніжно-голубий колір, а над порогом намальовані волошки та маки, як і у всіх на селі. Але ґанок «палацу» підпирали чотири стрункі колони, тримаючи на собі трикутний портик в античному стилі. У ніші портика розташувався родинний герб панів Вітовських: щит із зображенням стріли, перевернутого півмісяця, царської корони та плюмажа з павичого піря.
Проте Дунька не встигла те все достоту розгледіти. Бічний вхід, яким належало користуватися слугам, продовжився вузьким коридором, галереєю, по один бік якої виднілася незліченна кількість дверей, а по інший вікна в сад. Дуньці здалося, що вона загубилася в цьому коридорі із мальованими картинами, срібними підсвічниками та важкими оксамитовими шторами.