Запясток, передавлений тіткою, занімів, а в голові запаморочилося. Вона досі не вірила, що потрапила сюди, усередину палацу! Змалечку цей палац лякав її і вабив одночасно. І хоч як зараз зробилося лячно, але серце билося так часто не від страху тепер воно ледь не вистрибувало з грудей від захоплення.
Чекай тут! наказала схожа на сіру чаплю жінка, нарешті відпускаючи Дуньчине запястя й зникаючи за високими дверима.
Дівчина послухалась. Ніби у мареві, вона втупилася в гобелен, що прикрашав стіну поряд із дверима. На майстерно витканому полотні були зображені юнки, вбрані в дивовижні, не бачені раніше Дунькою сукні, які виводили свій танок навколо гірського озера. Дунька зачаровано переводила погляд із однієї панночки на іншу, аж доки не спинилася на зображеній у кутку смаглявці. На мить їй здалося, що це вона сама, уквітчана лілеями й перевита стрічками. Вона, Дунька, належала до цього витонченого світу! Усією душею прагла належати.
Я до тебе звертаюся! смикнула її за рукав та сама висока жінка. Ти що, надхмарні палати собі будуєш? Спустись на землю! Заходь, пані чекає на тебе.
Пані Серафима Вітовська, княжна Корецька, яку челядь із побожним придихом називала тут просто «княгинею», сиділа на високому стільці з червоного дерева, тримаючи спину так рівно, ніби хтось у неї поштрикав голками. Пані вишивала. Помітивши новоприбулих, вона мляво перевела на них погляд і продовжила вишивати.
Ну, це та дівка?.. Як її там? тонкі губи ледь ворушилися, нібито пані зберігала останні сили свого блідого, майже прозорого тіла. Або просто лінувалася відкривати рот.
Так, ясновельможна. Це та сама дівка, Дунька.
Пані неспішно зробила ще кілька стібків та заколола голку. Нарешті підвівшись, вона підійшла до дівчини й ретельно оглянула її з усіх боків.
Ти така чорнява замурзана, чи циганка якась? скривилася Серафима, поправляючи квітчасту хустку на своїй голові.
Ні, пані. Я така вродилася, пані, коротко відповіла Дунька, вклоняючись.
Від пані приємно пахло трояндовим маслом.
А що ж сорочка? Латана-перелатана і якась недолуга. Крім того, хіба не можна було здогадатися, що в палац треба приходити у взуванці, а не литками босими світити?
Сорочка моєї старшої сестри, пані. А їй вона дісталася від двох інших сестер. Нехай вона залатана та з чужого плеча, але чиста, випрана. Чесне слово, пані! нарешті звела очі на княжну Корецьку Дунька.
Але одразу потупилася, продовжуючи:
А ноги Я не маю в що взутися, у нас дві пари чобіт на три сестри, а вони саме на стерню пішли, ноги поколють, якщо босими підуть
Ох ти яка язиката! перебила її пані. Ще й виправдовується, диви Не знаю, чи вийде в тебе служити в палаці з таким довгим язиком
Вийде, пані! Я дуже хочу служити в палаці! раптом зігнулася в низькому поклоні Дунька, склавши руки, немов у храмовій молитві.
Пані та схожа на чаплю челядинка перезирнулися.
Справді? Я думала, про панночку йде дурний поговір, і її всі бояться. Ти ж знаєш, що будеш прислужувати панночці?
Знаю.
І не боїшся?
Боюся.
А чого ж хочеш служити в палаці? підозріло примружилася Серафима.
Дунька замовкла, зціпивши зуби. Сказати правду чи те, що пані хотіла б почути?
Пані, почала Дунька, цього разу підбираючи слова. Змалечку батько й мати вчили мене поважати панів-шляхтичів, усіляко догоджати їм, бо вони наші господарі й наші захисники. Вони захищають нас від татар і рятують від голоду в неврожайний рік. Ми народжені на їхній землі, тож маємо їм вірно служити, так само, як вони служать нашому королю
Княжна Корецька підняла руку вгору, жестом показуючи, що почула достатньо. На її блідому обличчі заграла ледь помітна усмішка.
Ану, покажи мені свої зуби, сказала вона, беручи Дуньку за підборіддя. Так, добре. А тепер руки.
Дунька з острахом простягнула руки, насилу стримуючи трепет. Її довгі тонкі пальці підходили радше для гри на торбані, ніж для роботи в полі. Але під давно не стриженими нігтями забився бруд, а ліва долоня була вся вкрита довгими порізами.
Що з рукою?
Та пообжинала. На вівсі.
Чи ж ти не замала, щоб ходити жати? примружилася пані.
Усі йдуть, і я мушу.
Відсьогодні не ходитимеш. А зараз рушай за Веселиною, вона над тобою буде старша, усього тебе навчить, що треба.
То я відтепер служу в палаці? не повірила своєму щастю Дунька.
Та пообжинала. На вівсі.
Чи ж ти не замала, щоб ходити жати? примружилася пані.
Усі йдуть, і я мушу.
Відсьогодні не ходитимеш. А зараз рушай за Веселиною, вона над тобою буде старша, усього тебе навчить, що треба.
То я відтепер служу в палаці? не повірила своєму щастю Дунька.
Ходи, дитя, ходи, уже трохи лагідніше взяла її за руку Веселина, а за дверима додала: На твоєму місці, я би так не раділа. Якби не чула, як гарно говориш, то подумала б, що ти несповна розуму.
Дунька продовжувала втішено всміхатися. Їй здавалося, що в животі розростається велика бульбашка, яка от-от вибухне й зробить щасливими всіх навколо. Їй навіть здалося, що смаглява дівчина на гобелені підморгнула їй і лукаво посміхнулася. «Я належу цьому дому», майнуло в неї в голові, і від цієї думки вся спина вкрилася сиротами.
Дунька й незчулася, як опинилася на кухні. Веселина посадовила її на лаву й налила кухоль води.
Пий, суворо наказала челядинка. І мерщій спускайся зі своїх небес на землю.
Зовсім не весела з виду, довготелеса жінка на імя Веселина схрестила руки поперед собою. Її сухе видовжене обличчя було розграфлене зморшками, а маленькі, глибоко посаджені очі вже давно втратили свій колишній колір. На її бороді пробивалося кілька сивих волосинок.
Я нянька паненят. Слухайся мене й спробуй не потрапити в халепу.
Веселина говорила багато, повчаючи. Дунька слухала в піввуха. Було щось про те, як треба вбирати панночку, як заплітати, як поводитися на уроках і як звертатися до паничів.
Нарешті тітка дістала з шафи велику мідну тацю і, поклавши на неї пахучі стиглі груші та пряники, простягнула її Дуньці.
Неси панночці.
Таця була заважкою. Дівчина ледь втримала її на двох руках. Похитуючись, вона попленталася за Веселиною.
На задньому дворі палацу розкинувся закритий від стороннього ока тінистий сад. Посипані дрібною галькою доріжки вели в різні куточки саду. Одна прямувала до квітника, над яким дзижчали бджоли та пурхали метелики. Друга бігла вниз до ставу, через який було майстерно перекинуто деревяний місток. А третя доріжка вела всередину саду, до головної його прикраси круглої альтанки, оздобленої колонадою та статуєю оголеної жінки на верхівці. У цій альтанці, за круглим столом, панські діти полюбляли проводити уроки з учителем і гратися на дозвіллі. Тут зараз бавилася своїми ляльками Марта. Її біляві кучері були охайно зібрані в дві коси, обрамляючи кругле, наче повний місяць, обличчя дівчини та її пухкі щоки.
Панночко, дивись, кого я до тебе привела, лагідно звернулася до дівчинки нянька. Вона буде тобі прислуговувати
Але Веселина не договорила. Почувся брязкіт. То важка таця вислизнула з Дуньчиних рук, і груші покотом попадали на траву.
Дунька завмерла, як укопана, притискаючи порожню тацю до грудей, ніби щитом прикриваючись від своєї нової господині. Їй навіть привиділася мертва Ганка, що стоїть порубана та, сміючись, кличе тепер її, бідолашну Дуньку, до себе.
Пощади! лише спромоглася із себе вичавити дівчина, нажахана своєю уявою. Не вбивай мене
Та де таких невихованих роззяв лише знаходять! розлючено вигукнула Марта, виходячи з альтанки та грізно підіймаючи руку для удару. Треба казати: «Прости мені, незграбі такій, ясна панночко!»
Дзвінко пролунав ляпас. Марта була на рік молодшою від Дуньки, і хоч мала ще зовсім дитячі риси обличчя, але виросла вже на півголови вищою. Та й рука в неї була міцна, бо росла панночка серед братів і мусила вміти постояти за себе.
Дунька стерпіла удар, навіть не пискнувши. Вона лише міцніше обхопила тацю й заплющила очі. Не було ні сліз, ні криків, ніби це й не ляпас зовсім. І це розлютило Марту ще більше.
На коліна й благати прощення! тицьнула пальцем вниз Марта.
Годі! Панночці не личить знущатися на челяддю, пролунав зненацька грудний чоловічий голос.
Дунька несміло повернула голову, щоб побачити, хто ж посмів суперечити її господині.
Вона знала, що його звати паном Орестом, що він теж шляхтич і нещодавно приїхав сюди з Києва навчати дітей Вітовських. Бачила його Дунька лише здаля, та чоловіка важко було не помітити: сухий і довготелесий, у темно-сірій довгополій свиті, завжди гладенько виголений і по-студентськи пострижений «під макітру». Красенем Ореста не назвати, але його обличчя, спокійне та осяяне легкою посмішкою, притягувало до себе погляди. Крім того, пан учитель мав той ореол таємничості, який так вабить до себе молоденьких дівчаток та поважних літніх пань.