Знайомся, Еліаше, це твій брат. Звати його Амір Антоній Вітовський.
Той найперший спогад дитинства, такий далекий, але такий болючий, повертався до Іллі щоразу, коли мама брала його за руку й дивилася своїми сумними, глибокими очима. Як же матір пробачила батьку коханку? Як смів він привезти із собою татарську бранку та поселити її в сусідньому селі наложницею, удаючи, що ніхто про це не здогадується?
Батько примушував зустрічатися з Аміром, брататися, нібито вони й справді були рідними, тренуватися разом у бою на шаблях та в стрільбі. А тепер тато вирішив узяти до себе цього позашлюбного сина Сама лиш думка про це примушувала Іллю скреготіти зубами й щосили зчеплювати кулаки.
А тепер ще й доводилося йти на уроки разом із цим виродком, їсти з ним за одним столом і спати в сусідніх покоях. От би прибити його ненароком
Ілля першим вийшов з палацу й попрямував до альтанки. Він відчував на собі застережливий погляд учителя й намагався жодним чином не виказати свого роздратування. Він же уроджений шляхтич, не абихто, татарське поріддя
Аміре, а розкажи нам, які науки знаєш запитав пан Орест, коли діти підходили до їхньої оточеної липами галявини.
Ілля вже не міг стримався.
Та він же дикун! презирливо надуваючи товсті губи й задираючи вгору ніс, вигукнув він. Дикуни не те що читати вони й розмовляти гаразд не навчилися!
Амір змовчав, лише його розкосі очі звузилися ще більше. Він нагнувся було, щоб поправити сапянець, але натомість, набравши повну пригоршню піску й стрімко крутнувшись, сипнув тим дрібязком Іллі просто в обличчя.
А-а-а, бісове байстрюча!
Але Амір уже скористався його сумяттям і за лічені секунди повалив свого старшого та дужчого брата на землю. Лівою рукою він придавив горло, а правицю, стиснуту в кулакові, заніс високо, готуючи до удару.
Припиніть! гримнув учитель, і Амір послабив хватку.
Цього вистачило, щоб Ілля встиг випручатися й звестися на ноги, із силою відкидаючи брата просто на кущ шипшини.
Досить!
Учитель став між ними, широко розводячи руки, позираючи на задирак з висоти свого зросту, готовий щомиті взяти одного з них за комір, мов шкодливе кошеня.
Може, ви забули, але ви в мене на уроці. Як закінчаться заняття, то можете хоч повбивати один одного, але зараз поводьтеся так, як і належить синам поважного шляхтича.
Хлопці сіли на різних кінцях альтанки, час від часу хижо перезираючись.
Коли знову захочеш здійняти на мене руку, то памятай, що я перший син, а ти байстрюк, шепнув Ілля, коли їх відпустили на перерву, а Євка простягнула миску пиріжків з грибами.
Амір тільки гмикнув у відповідь.
Коли ти знову захочеш розлютити мене, то памятай, що у мене є це, Амір показав на татарський ніж, що висів на поясі в коштовно інкрустованих піхвах. Гострій сталі байдуже, чий ти син і якого кольору в тебе кров.
Ой чиє ж то жито
Біля церкви було людно. Пахло свіжим гречаним медом і яблуками. У кожному дворі Вітовського росло по кільканадцять розлогих яблунь, тож сьогодні, на другого Спаса, люди несли свій червонобокий урожай, щоб зробити «свячене». Кошики, наповнені фруктами, горнятками з медом, сухими маківками та колосками, вишикувалися двома стрункими рядочками на споришеві перед старенькою деревяною церквою. Піп уже скінчив вранішню службу, але святити врожай не поспішав чекав, доки пан із його сімєю повагом вийде з церкви та сяде на своє чільне місце за завчасу приготованим йому деревяним столом із узваром, пирогами та горілкою.
Сьогодні був особливий день не просто празник, а храмове свято. Церква, за легендою, побудована ще чотири століття тому славетними вітськими боярами, які звели тут Змієві вали та захищали Київ від орди, називалася Преображення Господнього. По-простому Яблучного Спаса. Тож для села Вітовського сьогодні було храмове свято. Хто мав тут родичів із Боярки, Будаївки, Віти та Василькова усі позїжджалися святити та їсти свячене.
Усі Євчині родичі теж зїхалися докупи і сестра Хведора з іншого села приїхала, і двоє тіток, і старий дядько Василь, що ледь перебирав ногами. «Дунько, ану живо заплети мене! Щось стрічка розвязалася!», «Чорнява, що ти одних червивих яблук набрала? Хіба очей не маєш?», «Гей, бісове поріддя, чого ти плентаєшся позаду? Якби я була на місці панночки, то давно вже тебе вигнала!» І так із самого ранку. Якби комусь із родини хотілось покричати чи вилити злість Євдокія була тут як уродилася.
Тепер, стоячи перед церквою та приймаючи на себе щедрий ківш святої води, Євка крадькома дивилася на стіл, за яким сиділа панська сімя. Раніше їй було байдуже. Скільки років підряд вона отак-от стояла біля церкви на Спаса й дивилася на панську родину, скільки разів терпіла стусани й прокльони від своїй рідні. Але нині все було інакше. Тепер менше за все вона хотіла бути осоромленою перед своїми новими господарями панночкою й паничами, а особливо ж перед паном учителем, що поруч із іншими дрібними шляхтичами стояв за спиною Вітовських. Одна справа, коли нею потурали самі пани, а інша коли своя ж сімя межи людей.
Не встигли посвятити збіжжя, як де не взялися скрипки й басолі. Під гучну музику хлопці повели дівчат у танок. Євка ж поспішила сховатися в віддалений куток галявини, щоб не потрапити більше нікому на очі. Тут, на колоді під розлогим кущем горобини, уже сиділа тітка Кальопа, молода вдовиця, місцева знахарка, оточена старшими бабами.
Заспівай нам своєї, тужливої, улесливо звернулася до тітки баба Федора, якій було вже більше ста літ.
Та якось не гоже на празник тужливе співати, почала було Кальопа, примружуючись, ніби від яскравого сонця.
Усі знали, що то сказано було лише для «так годиться» і що її треба тричі просити. І не тому, що тітка Кальопа була така прохана й горда, а просто звичай такий.
Хоча Кальопа й справді мала славу гонорової. Попри те, що вони були сусідами, Євка завжди обходила тітку десятою дорогою побачивши знахарку, дівчині хотілося забитися в куточок, зачаїтися й перечекати, щоб Кальопа її бува не помітила. От і зараз дівчина принишкла, ніби приростаючи до колоди, на якій сиділа.
Тим часом баби попросили втретє, і тітка стиха завела, підпираючи руками свою чепурну голову:
Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?
Чия ж то дівчина розпустила коси?
Час ніби зупинився. Уже не існувало ні гучних музик, ні попа, ні пана. Євка розчинилася в пісні й срібному голосі Кальопи.
Коси розпустила, гулять не ходила.
Зустріла козака, його й полюбила.
Далі пісня розповідала про те, як козак зібрався в похід на Крим, залишаючи вдома молоду дружину на піклування своєї матері. Свекруха ж захотіла звести молоду невістку зі світу й відіслала її в поле жати жито. Та послухалася й працювала так довго й тяжко, аж доки не стало сил; тоді молодиця перетворилася на тополю, аби тільки втекти від лихої долі. Аж тут саме чоловік із війни повернувся
Не питайся сину, де твоя дружина.
Бери шаблю в руки, рубай тополину,
жалібно протягла тітка Кальопа, та так, що Євці на очі навернулися сльози.
Боже, невже він її зарубав? не втрималася Євка, і баби на неї одразу прицикнули. А її старша сестра Хведора, що якраз підійшла до гурту, лише мовчки пустила очі під лоба, натякаючи, що Євка знову робить щось не так, як заведено.
Виявилося, що тополя вчасно заговорила до козака. Та ще й подарувала йому дитину, яку він знайшов у вітті. Але молода дружина так ніколи й не стала знову людиною.
Ой, та що ти розрюмсалася, як мале дитя, чесне слово, цього разу прикрикнула Хведора, сама насилу стримуючи сльози.
Але плакала не Євка. За нею на пеньку сидів Ярема й умивався дрібними сльозами.
Матір Божа, паничу! А ти що тут робиш? заголосили жінки. Зараз пан тебе схопиться, скаже, що це ми тебе до сліз довели, велить різками покарати!
Жінки спробували заступити собою Ярему, але було запізно: пан учитель і панич Ілля вже прямували до їхнього кутка.
Не можна, щоб вони дізналися, що я плакав через якусь пісню, шепнув Ярема Євці на вухо. Особливо Ілля. Він кепкуватиме.
Євку обсипало морозом, вона заклякла, ніби вкопана. Налякані погляди жінок і широко розплющені дитячі очі, сині-сині, замиготіли перед нею в калейдоскопі.
Зараз усім нам дістанеться на горіхи, беззвучно проказала баба Федора.
Чекати більше не можна було. Євка вхопила Ярему за рукав і, користуючись прикриттям, яке мимохідь влаштували жінки, шмигонула з ним у ліс.
Церква височіла на самому узліску, за яким починалася широка балка. Євка добре знала лісові стежки, тож, не відпускаючи Яреминої руки, чкурнула вниз, ховаючись під стовбуром нахиленого до землі дерева.
Діти важко дихали, прислухаючись. За ними ніхто не йшов.
Ти така смілива, нарешті спромігся сказати Ярема, поволі зводячи на Євку очі.
Ой, ну а що лишалося робити, ніби виправдовуючись відповіла та, втупившись у свої запилені босі ноги й ніби щось там колупаючи.