Дванадцять. В серпні тринадцять виповниться. відповів, поспіхом, чоловік.
Тю-ю-ю! А я гадав десять Ви що, дитину голодом морили? Чому такий немощний?
І не питайте Петро витер непрохані сльози. Як Надя пропала, то малий ні їсти не хоче, ні спати не може. Все сахається чогось.
Сидів понуро і дивно було бачити міцного й, на вигляд, рішучого чоловіка, таким безпомічним та безпорадним.
Ет, Петре, Петре! Бити тебе треба було, як ще маленьким тупцяв. Дак нікому ж. У мене й на свого рука не підіймалася, не те що на тебе, сироту. Чому ж раніше не приїхав? По-людськи, із сімєю. Хлопець би відпочив на свіжому повітрі, молочка попив, здоровя набрався.
Та, дядьку, шкодую. Дуже шкодую, що не приїхав раніше. І зараз боявся Переживав чи приймете. А ще більш боявся, що не застану вже вас
Тіпун тобі на язик! Хіба ж ото такі, як ти, дадуть спокійно померти?! Ну та нічого. Ось Григорія виростимо, а там побачимо. Коли він не проти, то я й поготів! Хоч на простих харчах з нього людину зроблю.
Спасибі вам, дядьку! Спасибі. Навіть не знаю, що робив би, коли б ви відмовили. Петро обійняв долоні діда. Старий знітився й зауважив:
Чекай дякувати, ще нема за що. Скажи, коли збираєшся їхати? Щоб встигнути все владнати. Це ж і документи якісь до школи треба і одяганку. Коли хлопя півроку тут житиме що носитиме? І ще, саме головне, поговори з ним, Петре. Ти ж знаєш, я в цьому не мастак. Поясни, що не маю тих зручностей до яких він звик. Та є: Сірко, якого не варто дратувати, Мурчик, якого не можна за хвоста тягати, і кури, яких треба годувати. А якщо серйозно, то щойно виникнуть якісь питання, хай відразу йде до мене. Одна голова добре, а дві краще. Усі проблеми рішатимемо удвох. Поговориш?!
Звісно поговорю. А до школи я зараз навідаюсь, бо в пятницю ввечері мені треба в порту бути. Сьогодні ж вже середа?
Та вранці була середа, а зараз, після обід, хто його знає Петре, Петре! Рушай до школи. Малий як встане, то знайдемо чим зайнятися.
Дядьку, я дістану з машини Грицеві речі нехай розпакує. Де ви його поселите? Чоловік рвучко підхопився з ганку.
В будці у Сірка! Чи ліпше на горищі з Мурчиком? Ти любив там на сіні спати. А син твій чим краще? Це нічого що сіна вже нема, за те павуків багацько! старий всміхнувся в бороду. Шуруй! Не бійсь, малого не зобиджу. Де зараз спить, там і житиме.
Грицько так солодко заснув, що прокинувся коли батько вже повернувся зі школи.
Ну, козаче, ти й сонько! зауважив дід, коли заспаний онук вийшов у світлицю. Батько наказав нам стільки переробити, що куди тій Попелюшці! А ти спиш та спиш. Добре спалося на новому місці?
Угу! кивнув хлопець.
Так, там ліжко хороше. І Петро на ньому спав, а ще раніше Олекса, син мій. І кімнатка, хоч маленька, та затишна. Ходімо на двір, там батько вже приїхав. Спитаємо чи взяли тебе до нашенської «академії».
Взяли його, взяли. сказав Петро, зачувши із сіней їхню розмову. Не йдіть на двір, там дощ починається.
Дощ це добре. Дощ навесні на врожай. промовив замислено дід, та враз схапнувся. А чорти б тебе узяли! Там же в мене квочка з курчатами!
Прожогом вискочив на вулицю. За ним поспішили й батько з сином. Довго метушилися під весняним дощем, аж поки Грицько не примітив, що песик теж чомусь мокне. Турботлива матуся не знайшла кращої схованки для малечі, ніж собача будка. Сірко ж, як справжній джентльмен, поступився своєю житловою площею. Пропажу знайшли і віднесли до сараю, а потім, цілісінький вечір згадували ті пошуки.
На душі у хлопчини стало так добре, що вже й не сердився на батька який лишає його з чужою людиною. Старий виявився не таким й страшним. І дивно, за біганиною під дощем, десь подівся той сум, що нестерпно мучив. Наче небесна вода, змила несамовиту тугу та самотність.
Коли вклалися спати, Петро спробував поспілкуватися з сином. Добре памятав, як неприємно закінчилася їхня бесіда в Києві, тому дуже здивувався, почувши спокійний голос Гриця: «Їдь, тату. Мені тут подобається.» Чоловік вирішив рушати вранці.
Нашвидкуруч поснідавши, Петро зазбирався у дорогу. Коли сидів вже за кермом, щось пригадав. Вийшов із машини, відвів сина в бік і тицьнув гроші.
Це, на власні потреби. В діда не проси, я й так мало залишив. ще раз обійняв і сів у авто. Старий із хлопчиною ще довго махали в слід сріблястій машині.
Що, Григорію, залишилися ми удвох. Будем жити не тужити! Тихін погладив онука по голові.
Що, Григорію, залишилися ми удвох. Будем жити не тужити! Тихін погладив онука по голові.
Так, Грицеві було сумно, але він усім єством відчував: починається нове життя. І що дивно, це життя ввижалося не тільки новим, але й цікавим та сповненим пригод. Ввечері вирішив, що не чекатиме понеділка, а піде до школи вже завтра. Про це й сказав дідові.
Що ж, завтра так завтра. Проведу тебе до головної вулиці, а далі сам. З нашого кутка багато дітвори йде, так що не заблудиш. Після дощу в мене ноги ломить, так що вибачай, козаче.
«Що ж, сам так сам. Я ж не першокласник, щоб старий, немічний дід вів за руку до школи.» думав хлопець, складаючи шкільне приладдя в рюкзак.
Розділ 2. Школа
Наступного ранку, так-сяк поснідавши, Гриць рушив у нове життя.
Ти йди і запамятовуй дорогу назад. Якщо, не приведи Боже, заблудиш, то запитай у людей, де живе дід Тихін. Мене в селі всі знають, тож виведуть. Воно, звісно, краще б тебе із Романом познайомити (він трохи старший буде), та з Нінкою, матірю його, я не дуже Ось прибіжить до нас, тоді й познайомитеся. А може в школі десь перетнетесь. примовляв старий, доки крокували по ґрунтовці.
Оце головна вулиця. Тобі, прямісінько по асфальту, в оту сторону, показав праворуч. А як вертатимеш, то в оцю вуличку, де ростуть берізки. Зрозумів?
Грицько кивнув.
Ну то, з Богом! сказав дід. Щойно онук рушив, похапцем перехрестив услід.
Гриць швидко дістався до школи, та не знав, що робити далі. Чи йти в кабінет до директора, чи в учительську? Боязко стало. «Постою, поки, надворі, а там побачу.» подумав собі. Та через пару хвилин пошкодував про це. Учні йшли до школи і з цікавістю зиркали на новенького. Ні, вони його не займали і не ображали, та хлопчина, не звичний до перебільшеної уваги, почувався ніяково. «Я так більше не можу!» подумав Грицько й рішучим кроком зайшов до приміщення. На щастя, відразу в холі, побачив двері з написом «ДИРЕКТОР». Поспіхом підійшов і постукав.
Заходьте! почув у відповідь. Рвучко відчинив двері і зайшов до кабінету. Втупився у підлогу й випалив скоромовкою:
Добрий день! Мене звати Грицько Портянка, мені дванадцять років і я учень сьомого класу.
Голосно вдихнув і підняв погляд. Прямо перед собою побачив чоловіка похилого віку з добрими розумними очима. Той з цікавістю розглядав нового учня.
Доброго дня, Грицю. Ти сам до школи прийшов?
Так. пролепетав хлопчина.
Впізнаю Тихона Степановича. З колиски в ополонку! Що ж, радий познайомитися! А мене звати Дмитро Іванович. Ходімо, проведу тебе до класу, а із Степановичем, я при зустрічі поговорю. Це ж треба! Малу дитину, перший раз, у чужу школу, саму відправити?! Ну, Степанович!
Грицько не втерпів, що на діда так «наїжджають.»
Я не мала дитина! А в діда ноги від дощу болять!
Ноги у нього болять?! Ну-ну
Продзвенів дзвоник і Гриць поспішив за директором. Доки йшли по коридору, той все примовляв:
Ох, і Степанович
Хлопця це страшенно дратувало. Був майже щасливий, коли Дмитро Іванович зайшов до класу і сказав:
Доброго ранку, діти! Від сьогодні з вами вчитиметься новий учень. Звати його Грицько Портянка.
Вчитель прискіпливо глянув поверх окулярів. По класу пішов дурненький смішок. Та хлопчина вже звикся, що інколи, на його прізвище так реагують.
Грицю, сідай на вільне місце і готуйся до уроку. У нас зараз мова і викладаю її я.
У класі стояло десять парт, по пять у два ряди. За всіма по двоє учнів. Тільки на останніх, по одному. Правильніше по одному та одній. Коли в першому ряду розташувався кремезний чорнявий хлопець, то у другому, ближче до вікон, сиділа дівчина. «Не вистачало ще з дівкою сидіти!» подумав Грицько. «До того ж рудою.» Хоча дівчинка мала не руде, а каштанове волосся. То так падали промінці весняного сонечка.
Попрямував до хлопця. По класу знову пішов дурненький смішок. Чорнявий парубок почервонів і поспіхом прибрав розкидані по парті речі.
Ось і добре. зауважив директор і по сумісництву вчитель української мови. А після уроку отримаєш підручники в бібліотеці. Гадаю, твій сусіда проведе тебе. Проведеш, Романе?
Проведу. Неохоче відповів хлопець і знову густо почервонів. Він добряче гаркавив.
На уроці писали диктант, Грицько також старався. Не боявся ізганьбитися, бо любить цей предмет і знає непогано. Щойно продзвеніло, до нього звернувся сусід:
Ходімо, получиш книжки.