Ходімо, получиш книжки.
За всю дорогу до бібліотеки, чорнявий хлопець не промовив жодного слова. Почекав поки новенький отримає підручники, а потім відвів назад до класу. Наступним уроком була алгебра. Вивчали новий матеріал. Гриць не любив оці нудні цифри. Часто помилявся, та все ж вперто рахував. Інша річ його сусіда. Розвязував рівняння, неначе насіння лузав. Списувати не давав, а допомагати й не намагався. І взагалі, по всякому ігнорував новенького. Продзвеніло на перерву. Щоб якось завязати розмову, Гриць подякував за допомогу в отриманні підручників. Сусіда голосно засопів, розвернувся до нього і втупився важким поглядом.
Ти книжки получив? Получив. Шо ще хочеш? Сиди мовчки і не займай мене, а ні давай до Гальки. Промовив він, старанно підбираючи слова, без важкої для нього літери, й кивнув на одиноку дівчинку, яка зосереджено втупилася у підручник.
Гей, новенький! обізвався один із хлопців, по всьому видно ватажок хлопчачої компанії. Ти Ряску не займай! З ним говорити себе не поважати. Хоча й ти від нього не далекий! Портянка і Ряска Ганчірка та Гаркавий. Карочє, ви ще Бабачку візьміть і вийде повна комплектація команди отстою!
Весь клас нестримно зареготав. Гриців сусіда стис дебелі кулаки і насупив кошлаті брови. Під смаглявою шкірою проступили вилиці. Чорні очі метали блискавиці, та хлопець змовчав. Дівчинка, у другому ряду, ще більше закрилася книжкою, але все рівно було видно, як вона зблідла.
«Чому вони їх ненавидять? думав Грицько. Ну хай мене, новенького. Але ж то їхні однокласники. Вони провчилися разом не один рік і не видно, що ці двоє підлабузники чи «стукачі». Швидше навпаки. Роман не такий вже й поганий хлопець. То й що, шо не балакучий? І дівчинка, Галька, здається, звати. На вигляд також непогана.» мимоволі скосив погляд. «Навіть дуже непогана!» від таких думок, враз почервонів. Бліде дівоче обличчя з великими виразними зеленими очима, обрамленими довгими чорними віями і мов намальованими «шнурочком» бровами, викликало, невідомий досі, приємний щем.
І на інших перервах Роман його ігнорував, а однокласники тільки підсміювалися. «То нічого, то тільки перші дні так. За що їм любити мене і пропонувати свою дружбу? Вони мене зовсім не знають. Можливо думають що я «стукач» і навмисно це роблять. Перевіряють, чи не побіжу жалітися.» розмірковував Грицько, ідучи додому. Берізки запримітив ще здаля, тому звернув де потрібно. Коли крокував по своїй вулиці, то навіть якби й не запамятав дідових воріт, повз двору не пройшов би. Радісний Сірко загавкав ще здаля. Це трохи розрадило Гриця. Зайшов у двір і відразу поспішив до песика, щоб почухати за вухом.
Тихін запримітив онука, щойно той зійшов із головної дороги. Зауважив також, що малий чимось засмучений. Рушив назустріч, та передумав, хутко завернув і поспішив до літньої кухні. Коли Гриць зайшов у двір, старий вже саме виходив. Стурбований дід заквапився до онука, та знову спинився. Чомусь Сірко впав на живіт і заходився лизати хлопячі черевики. «Що це з псям? здивувався Тихін, Сама більша дяка це раз, у друге лизне руку. А тут гляди як чоботи чистить, як заправський ваксувальник.»
Грицько опустився перед песиком на коліна, підняв писок й чмокнув прямісінько у чорний вологий ніс. Від такого щастя Сірко просто здурів! Тричі перекрутився через спину, підхопився й підстрибнув вище ніж на метр. А потім взявся ловити свій хвіст. «Здуріло щеня.» подумав старий. Набридливою мухою закрутилася здогадка, та ніяк не давалася. «Ет, старий я став. Шо не треба саме в голову лізе, а як треба, то не вловиш.»
Григорію, а штани хто пратиме? запитав строго дід, наближуючись.
Хлопець швиденько підвівся і почав обтрушувати штани. Сірко, який досі несамовито крутився, запримітив поблизу господаря. Ошалілий песик зупинився, підстрибнув і лизнув діда прямісінько в обличчя. Схаменувся й гепнувся на живіт. Поклав морду на витягнуті лапи і заметляв хвостом, як помелом (завше так робив, коли чимсь завинив). Розгублений старий завмер і отетеріло споглядав то на онука, то на нахабу.
Оце дожився! Собаки цілують! Оце та-а-ак Старість не радість. Пройшли ті часи, коли молодиці цілували, теперечки тільки собаки.
Втерся рукавом, махнув рукою і подався до хати. Сірко винувато заскавучав і поліз у будку. Нічого не второпавши, Гриць поплентався за дідом. Старий тарабанив на кухні мисками. Хлопчина тихенько зайшов у світлицю і попрямував до себе в кімнату. «Щось дід засмутився. Мабуть краще не займати його.» подумав. Переодягся і хотів сідати за уроки, як у двері зазирнув дід.
Що, як собака мене облизав, то вже й не сядеш зі мною за стіл? запитав він. Так ти не бійся, не покусаю. Сірко привитий проти сказу, хоча й поводиться чудно.
Онук здивовано глипнув на нього. Тихін збагнув малий не оцінив його жарт. Він усміхнувся в бороду.
Ну, не цілувався, до сьогодні, я з Сірком! Та це не привід, щоб ми не пообідали разом. Ходімо! За борщиком розповіси, як пройшов перший день у школі.
Та скільки дід не допитувався, Грицько мовчки працював ложкою. Не мав чим хвалитися, а нарікати на життя, не любив. Навпослід, правда, повідомив, що в класі вісімнадцятеро дітей, а з ним девятнадцять і сидить на останній парті з хлопцем, якого звати Роман Ряска.
Роман! Ряска? Так це ж мій онучок! Вірніше правнучок. А я гадав він старше за тебе. Ти глянь, як заморили хлопця! Ти їж борщик їж, а то схожий на того чия смерть в яйці. Може ще підсипать?
Ні, дякую, не треба. Гриць густо почервонів і нахилив голову. Вже почав «доганяти» гумор старого. Образливо, коли тебе мають за Чахлика Невмирущого.
Роман хлопець непоганий, ви з ним потоваришували?
Ні. коротко відповів онук і дід зрозумів: питати даремно.
П'ятниця добігала кінця. І хоча попереду два вихідних, Грицько вирішив зробити домашнє завдання. Просидів за ним довгенько, а ввечері допоміг загнати квочку з курчатами і прийнявся завзято полювати на хрущів. Збивав їх кашкетом, саджав на долоню і спостерігав як той повзе. Від дотику лапок, було так приємно. Дивився на жука і згадував маму. Раніше вона часто брала його в експедиції. «На вилазки», так говорила мама та її співробітники. Саме вона й навчила ловити хрущів кашкетом. А потім спостерігати, як той залазить на верхівку середнього пальця, хвильку сидить, розправляє тоненькі крильцята й здіймається. І летить такий поважний та бундючний, ніби якийсь пан.
Ці спогади навіяли на Гриця сум. Тихін довго спостерігав за ним, та так і не второпав, чому це хлопя щойно гасало, як навіжене, аж тут принишкло. Дивиться на хруща, шепоче, а в самого сльози бринять на оченятах. «Справді, недобре з хлопцем. занепокоївся старий, І нічого ж не розповідає! Прям, партизан! Треба його чимсь відволікти.»
Григорію, а ходи-но сюди! покликав. Ходімо, картоплі на вечерю насмажимо. нічого більш путнього вигадати не зміг.
Грицько полюбляв картоплю смажену на салі, заправлену часником. Та зараз й улюблена страва зробила капость. Враз пригадалося, як в експедиціях також часто смажили картоплю. А після вечері, мама брала гітару, щось награвала і всі дружно підспівували. Ці спогади остаточно добили. Не доївши, схопився з-за столу і ледь стримуючи сльози, чкурнув до кімнати.
«Ось тобі й раз! Так він остаточно зачахне. Що ж робити? думав дід. І порадитись ні з ким. Хіба що? Та, ні!.. А може й знає?!» Ось так примовляючи, почовгав у літню кухню. Йшов поволі, бо саме зараз, вперше в житті, відчув себе старим, нічого не знаючим та безпорадним.
У літній кухні був довгенько, але Гриць того вже не відав. Йому у вві сні знову ввижалися страхіття. Він крутився, стогнав і раз-за-разом вкривався рясним потом. За жахіттями не чув, як повернувся дід, прочинив двері і запустив до нього кота. Мурчик довгенько мостився: то в ноги ляже, то під бік, але хлопчина спав неспокійно і котові нічого не лишалося, як притулитися біля голови. Від його муркотіння, сон Гриця став спокійніший. Спав, розкинувши руки й ноги. І тільки мокра від поту та сліз подушка, виказувала недавні примарні страхи.
Всю ніч Мурчик проспав поряд. Тільки під ранок, обережно прочинив головою двері, щоб попроситися в діда на двір. А далі відбулося щось досить дивне. Старий не просто випустив кота, а взяв на руки і відніс до літньої кухні. Що там із ним робив, то невідомо, та через якийсь час дід вийшов. За ним поспішав й Мурчик. Ще ніхто і ніколи не бачив Тихона таким розгубленим. Йшов і не помічав, як за ним пробирається кіт, якого принести-принесли, а забрати-забули. Тому й доводиться ось так, перестрибуючи через молоденький моріжок, своїм ходом, добиратися за чесно заробленим сніданком. Та старому було зараз не до нього. Човгав по росяній траві й не помічав, що холоші геть змокли. Зайшов до хати й зачинив двері перед самісіньким носом кота. Від несподіваного нахабства, той аж сів. Не здогадуючись попроситись, ошаліло зиркав на раптову перепону. Не знати скільки б ще витріщався, якби дід не нагадався і не впустив до хати. Мурчик повагом пройшов на кухню і став навпроти холодильника.