Кину, як навернеться щось інше.
А чому не зараз?
Джо став уже на тому, щоб зробити це зараз; і якщо цей хлопець теж вирішив утекти, то чому б їм не чкурнути удвох?
Куди я піду? Що я робитиму? У мене на всьому світі немає жодної душі, що могла б мене підтримати ніколи не було. Я вже намагався одного разу й дістав такої памятки, що вдруге так наосліп не зроблю!
Ось що, якби мені з усієї цієї історії видертися, то я прямуватиму простісінько додому. Я починаю гадати, що батько мій урешті-решт таки мав рацію. Ну, так ось, чому б і тобі не податися разом зі мною?
Це був безпосередній необміркований порив душі, і Фриско-Кід зрозумів це.
Ти сам не знаєш, що кажеш, сказав він. Ти лише уяви собі, що ось я раптом зявився разом із тобою до твого батька. Як ти гадаєш, що він на це скаже? Що скажуть інші? Що він про мене думатиме? І що він зі мною зробить?
Джо стало якось прикро. Він відчув, що під впливом моменту зробив пропозицію, яку виконати не зможе. Тепер він собі яскраво уявляв, що це було б, коли б він зявився до батька в дім із таким невідомим для нього субєктом, як Фриско-Кід; ні, про це й думки не може бути. Забуваючи про своє скрутне становище, він думав тепер лише про Фриско-Кіда, напружуючи свій мозок, щоб винайти засіб урятувати хлопця із цього оточення.
Він, далі провадив Фриско-Кід, може передати мене до рук поліції і вирядити до якогось притулку. А я згоден умерти, аніж датися на ідеї. Й, крім того, Джо, ти знаєш, що я зовсім іншого кола. Там, серед ваших, я навіть не знав би, як мені поводитися; я почував би себе рибою, яку витягли з води. Ні, ясно, що мені ще треба почекати, а потім виберуся звідси. А ось тобі так треба якомога швидше вибратися звідціль додому. Я допоможу тобі, висадовлю на берег за першої нагоди, й хай там потім Піт-Француз що хоче робить.
Ні, я на це не згоден, палко відказав Джо. Я зовсім не хочу, щоб хтось постраждав від того, що я втік. А тому й не намагайся що-небудь робити для мене в цьому напрямку. Я втечу, будь покійний, і якщо мені лише пощастить щось вигадати, я все ж таки зроблю так, щоб нам утекти разом. У будь-якім разі, там побачимо. Що ти на це скажеш?
Фриско-Кід похитав головою і, дивлячись угору на зоряне небо почав мріяти про те життя, яким він бажав би жити, й яке здавалось для нього недосяжним назавжди. Як ще ніколи, почував тої миті Джо, наскільки серйозна річ життя. Він лежав мовчки й напружено думав про це. З «Північного Оленя» долинало до них нерозбірне гудіння голосів; із берега по воді котилися звуки церковного дзвону, і літня ніч поволі обгортала їх своєю теплою темрявою.
XIV. На острейкових мілинах
І час, і світ зникли кудись, аж ураз гострий голос Піта-Француза розбудив хлопців.
Оддавайт кітфу! закричав він. Фі, Джо, віддавайт реванти! Мерщій! Хутко! Кід браф за кліфер!
Джо незручно було працювати в пітьмі, бо він ще не знав гаразд назви речей і те, де їх йому знайти; але він швидко орієнтувався; коли він закінчив із ревантами й скинув їх до кокпіту, йому наказали стати на підмогу, щоб підтягти грота. Відтак знялися з кітви й поставили клівера. Після цього вони склали в бухті гарделі, усе обладнали й повернулися на корму.
Туше тобре, туше тобре, похвалив француз, коли Джо перескочив через поручні кокпіту. Чудофо! Фі бутете гарний моряк! Я це вше знай!
Фриско-Кід підняв покришку однієї зі скринь у кокпіті й запитливо поглянув на Піта-Француза.
Конешно, відповів той, чіпляйте ліхтарі. Фриско поніс до каюти запалювати червоні та зелені ліхтарі, потому вони разом із Джо пішли на передок, щоб начепити їх на нарядді.
Сьогодні вони не братимуться до своєї роботи, стиха сказав Фриско-Кід.
До якої роботи? спитав Джо.
Та до тої великої, про яку я казав. Десь тут поблизу вони мають її обробити. А справа, здається, серйозна, бо Піт щось ніби вагається, боїться чи що. Червоний Нелсон, той коли завгодно ладен на все, та лихо в тім, що, мабуть, він не має певних відомостей, і без Піта-Француза йому нічого не можна починати.
А куди ж ми зараз прямуємо? спитав Джо.
Не знаю наче в напрямку Острейкових мілин.
Ця прогулянка обійшлася без будь-чого надзвичайного. Серед ночі несподівано подув ходовий вітер і вперто дмухав із годину. Відтак попустив і зробився несталим, подуваючи то з того, то з іншого боку. Піт-Француз не відходив від стерна, тоді як Джо й Фриско-Кід або натягали, або тримали на ослабі відповідні шкоти.
Джо сидів і дивувався з того, як француз знає, куди скеровує судно. Йому здавалося, ніби вони блукають у непроникливій пітьмі, що огортала їх. Високо в повітрі з Тихого океану насувався густий морок, і хоч самі вони проходили під ним, проте він огортав їх страшенною пітьмою, заступаючи світ зірок.
Та Піт-Француз, ніби інстинктивно, угадував потрібний напрямок і, відповідаючи на запитання здивованого Джо, вихвалявся, що «чув нюхом».
Я почуфайт, коли пуде прибій, фітер, фтача, я нафіть земля почуфайт, пояснював він, запіфняю фас. Чому, я сам не росумій, я лише знайт, що земля. Я почуфайт так тобре, як коліп мій рука виростаф дофгій, дофгій, на кілька міль дофгій, і я земля нею зачіпаф, і почуфаф, що ось фона тут лешит.
Джо запитливо поглянув на Фриско-Кіда.
Це так, ствердив той. Коли довго живеш на воді, починаєш почувати землю здалека. Коли маєш добрий нюх та відчуваєш дух землі, ще затим її побачиш.
Щось по годині Джо із того, що робив француз, зрозумів, що вони наближаються до мети. Він якось зосередився й те й робив, що вдивлявся вперед у темряву, наче очікуючи, що там ось-ось повинно щось заманячити. Джо, хоч як вдивлявся, а нічого, крім пітьми, не бачив.
Кід, вимірюфати, скомандував Піт. Я гадайт, що вже час.
Фриско-Кід зняв зкріплену на даху каюти довгу тонку ялину, став посеред судна й спустив кінець ялини у воду насторч.
Близько пятнадцати футів, відрапортував він.
Дно який?
Мул.
Трішечки почекайт і зноф міряйт.
За пять хвилин ялину знову спустили у воду.
Дванадцять футів скойки.
Піт-Француз, зрадівши, тер руки.
Туше тобре, туше добре, казав він, я щоразу тошно уціляф. Старого не обманіт, я зафшти фірно казаф.
Фриско-Кід, далі виміряючи ялиною, оголошував наслідки. Джо лише дивом дивувався, і як це вони можуть так добре знати морське дно.
Десять футів скойка, монотонним голосом оголошував Кід. Одинадцять футів скойка. Чотирнадцять футів мяко. Шістнадцять футів мул. До дна не доходить!
А, канал, сказав на це Піт.
Протягом кількох хвилин повторювалось це «до дна не доходить».
Потім Фриско-Кід раптом гукнув:
Вісім футів твердо!
Так, сказав Піт-Француз. Джо біжить фперед і прифодить за фітер-кліфер. Кід, готуй кітфу.
Джо розшукав і віддав кафель-нагель, і вітрило, спустившись, лягло на нірал.
Фітдайт! залунала команда, і кітва бухнула у воду, забираючи дуже мало ланцюга.
Фриско-Кід віддав багато кодоли й закріпив кінець. Тоді вони зняли вітрила, усе облагодили й пішли спати.
Коли Джо прокинувся й вийшов до кокпіту, щоб подивитися, що діється, була година шоста. Вітер і хвиля значно побільшали. «Сліпучого» підкидало й розгойдувало туди й сюди, й він люто шарпав і натягав якірного ланцюга. Щоб не впасти, Джо мусів ухопитись за рею. День був оливяно-сірий, жодних ознак сходу сонця, а небом линули важкі хмари.