Джо відразу пізнав на ньому штучно вироблену, проте тверду руку вчительки міс Вілсон. Серце йому впало.
А батько почав вичитувати з листа: «Протягом семестру син ваш був недбалим та неслухняним, через що не спромігся набути потрібних знань, що й виявилося на іспиті. І з історії, і з арифметики він не спробував відповісти хоч би на одне запитання й подав замість письмової праці білі аркуші паперу. Так було на іспитах, що відбувалися ранком. На решту ж іспитів, які відбулися пополудні, він навіть не потурбувався зявитись».
Містер Бронсон зупинився і глянув на сина.
Де ж ти був пополудні? запитав він.
Я перевозом поїхав до Окленда, лаконічно відповів Джо, не морочачи голову, що й досі боліла, якимись дипломатичними викрутами.
Цебто «стрекача дав», як кажуть?
Так, сер! відказав син.
Увечері проти іспитів, замість подбати за них, ти втік із дому й устряв десь у бійку з якимись волоцюгами. Я тоді нічого не сказав тобі. Я ладен був зовсім поставити хреста на цій пригоді, якби ти другого дня поскладав, як слід, свої іспити!
Джо не було чого відповідати. Він відчував, що має деякі виправдання, але певен був, що батько їх не зрозуміє, отже, й уся балачка буде ні до чого.
Перший твій ворог, Джо, це недбалість і брак уваги! Тобі бракує, бачу, суворої дисципліни, якою досі тебе не сковувано. І ось допіру мені спадає на думку, чи не варто б віддати тебе до якоїсь військової школи, де усі чисто твої обовязки крізь цілу добу відбуватимуться за якнайсуворішим розподілом
Ох, татку! Ти не розумієш мене, не можеш зрозуміти! вибухнув нарешті Джо. Я силкуюся вчитись, якнайчесніше намагаюся, та чогось сам не знаю, чого саме анічогісінько з того не виходить!.. Може, я загалом такий нікчема або, може, моє єство не сприймає науки Мене кличе до себе світ, я хочу побачити життя, сам жити! Не треба мені ніякої військової школи. Краще я подамся на море, кудись, де я міг би щось робити й чимось бути!
Містер Бронсон лагідно дививсь на сина.
Тільки через науку може людина сподіватися, «щось зробити» й «чимось» стати у житті промовив він.
Джо розпачливо махнув рукою.
Я співчуваю тобі й розумію тебе! Але ти ще дитина, як отой горобчик за вікном, якого ми допіру бачили. Якщо тобі несила примусити себе вчитися тут, вдома, то й далеко від дому, в тому світі, що як тобі здається кличе тебе, ти теж не матимеш волі виконувати ту роботу, яку покладе на тебе той світ! Я залюбки відпущу тебе, Джо, скуштувати цього вільного життя, але тоді, як скінчиш школу, перед університетом.
Пусти мене тепер! мимохіть скрикнув Джо.
Ні. Ще рано. Не виросли ще гаразд твої крила. Думки й ідеали в тебе ще не сформувалися доладу, не усталилися!..
Коли ж я незугарний учитися! загрозливо скрикнув Джо. Знаю, що не вчитимусь!
Містер Бронсон подивився на свого годинника й наважився йти з кімнати.
Я ще поміркую. Не знаю, що буде краще: чи відразу віддати тебе до військової школи, чи ще трохи залишити в оцій.
На відході він ще на мить зупинився й, озирнувшись, мовив:
Памятай лише, Джо, що я не гніваюся на тебе. Мене тільки жаль та прикрість бере!.. Ти поміркуй як слід про все, за що ми зараз розмовляли, а ввечері скажеш мені, на чому ти станеш.
Він пішов, і незабаром Джо почув, як грюкнули, зачиняючись за батьком, сінешні двері. Хлопець сів на великий фотель і склепив вії.
«Військова школа! О, цієї установи він боявсь, мов звірятко пастки!.. Ні, туди то вже він ні за що не вступить! Тутешня ж школа від одної згадки про неї він глибоко зітхнув. Йому звелено поміркувати до вечора. Ну, як так, то він знає, що робити! І вечора чекати дарма!».
Джо рішуче схопився на ноги, насунув аж на очі капелюха й подався з дому. «Він доведе батькові, що зуміє виконати своє життєве завдання, думав він, виходячи. О, так, він доведе!..»
Дорогою до школи Джо остаточно склав свій план. Лишалося тільки втілити його в життя. Обставини ніби сприяли, у школі саме була перерва, і йому пощастило зайти до свого класу й зібрати та звязати свої книжки без найменшої перешкоди. Йдучи вже з книжками, він у подвірї зустрів Фреда й Чарлі.
Що трапилося? запитав Чарлі.
Відчепись! буркнув Джо.
Що ти робиш?
Чи ж не бачиш? Несу додому свої книжки. А тобі що здалося?
Ну, слухай, устряв до розмови й Фред. Що за секрети? Кажи, що тобі скоїлося? Чому криєшся?
Незабаром довідаєтесь! кинув багатозначно Джо, певно, багатозначніше, ніж сам того хотів.
І повернувши здивованим товаришам свою потилицю, швидко чкурнув геть, щоб не додати ще чого.
Він пішов додому, зайшов до своєї кімнати й заходився порядкувати. Скинув свій новий одяг, акуратно повісив його в шафу, а сам одягся у старіший. Відтак витяг із комода трохи білизни, дві сорочки, пів дюжини панчішок, хусточки, гребінець та зубну щітку.
Усе це він загорнув у грубий папір, перевязав шворкою, далі помилувався хвилину, як воно в нього добре вийшло, потім витяг із шухляди в бюро свої заощадження за кілька останніх місяців, що становили суму в кілька доларів. Ці гроші він збирав на Свято 4 липня[4]), але зараз він поклав їх до кишені, анітрішечки не шкодуючи.
Нарешті, сівши до бюро, Джо розгорнув свій бювар і написав: «Не шукайте мене й, будь ласка, не турбуйтеся! Мені тут не щастить, отже, я прямую до моря. Не сумуйте. Я зможу сам подбати за себе! Колись я повернуся, і тоді ви ще пишатиметеся мною. Бувайте здорові, тато, мама й Бессі. Джо».
Цидулку він поклав на бюро так, щоб вона враз упадала на очі, далі взяв під пахву свій пакунок, прощальним поглядом обвів кімнату й крадькома вийшов.
Частина друга
VIII. Фриско-кід та новий юнґа
Фриско-Кід дратувався, та ще й брала його озлість. Хлопчакам, що саме надили рибу на доку[5] й заздро поглядали на нього, й на думку б не спало, що йому щось може бути не до шмиги. Вони, звісно, були одягнені краще й чистіше за нього, доля не позбавила їх батьків, які їх пестили, але він він жив на вільній волі, крейсував собі по затоках серед товариства справжніх моряків, і життя його рясніло пригодами. Вони ж бідолашна малеча ниділи весь час удома, і скрізь їх оточувала одноманітність та сувора дисципліна. Їм і не снилося, що Фриско-Кід зі свого кокпіту[6] на «Сліпучому» позирає на них із не меншою, а відай ще й з більшою заздрістю й ремствує на свою долю за те, що йому бракує саме тих життьових умов, які їм так наостогидли. Романтика пригод солодкоголосою сиреною співала їм про далекі незнані країни та славетні геройські вчинки. А фантазію Фриско-Кіда зачаровував невідомий йому затишок родинного життя. Серед ясного дня йому снився той сон нездійснений: рідне коло братів і сестер, батько, який підтримає порадою, матуся, яка ніжно поцілує.
Він сердито насупився, зліз із даху на каюті «Сліпучого», де вилежувався на сонці, та скинув важкі гумові чоботи. Відтак, сівши на краєчку вузенького чардака, звісив ноги просто в холоднувату солону воду.
«Ось, де вона, справжня воля!» позираючи на нього, міркували хлопята. Надто до душі були їм усім оті величезні маринарські чоботи, що сягали аж за коліно й припиналися до ремінної запояски. Вони не знали, що Фриско-Кід не мав власних чобіт і мусів човгати цими старими шкарбанами Піт-ле-Мера, хоч вони й були йому завеликі. До того ж хлопці не уявляли й того, як важко було тягати на ногах ці чоботиська та ще й за такої спеки!
Дратували Фриска-Кіда оті хлопята, що їли його очима, а озлість спричиняло щось інше, а саме: команда «Сліпучого» не мала всього належного складу, бракувало хоч би одної ще людини, отже, Кідові доводилося працювати за двох. Він не нарікав, коли треба було кухарювати, залюбки прибирав чардака, тягав цебром воду Але, як доходило до того, щоб вишкрібати казанці, мити посуд тут він обурювавсь! Це ж пак! Чому він має робити те, на що здатне перше-ліпше хлопя? Він, хто вміє керувати вітрилами, витягати кітву, стернувати й приставати до берега!
Гей, стережися там! Піт-ле-Мер, чи Піт-Француз капітан на «Сліпучому», хазяїн і можновладець Кідів жбурнув до кокпіту якийсь невеличкий пакунок, а далі й сам зявивсь на чардаку, стрибнувши враз просто з молу.
Мерщій! Плігайть! кинув він хлопцеві, якому належав той пакунок і який вагався, не знаючи, як його стрибнути з молу, що був вищий за рівень чардака щось футів за пятнадцять. Треба, було вхопитися рукою за крицевого штага, аж вона туди не сягала
Ну-с. Один, два, три! ласкаво заохочував його Піт-Француз, як заохочують усіх новаків капітани, якщо їм бракує робочих рук.
Хлопець кинувсь усім тілом уперед, ухопився за штага й за хвилину стояв уже на чардаку з долонями, що аж пашіли після цього.
Кіде! Це наша нова матроз. Я пофінен вас познайомить! Капітан Піт-Француз вишкірив зуби, підморгнув, уклонився й одійшов од них, кинувши ще на пояснення: