Купе зазнало дихотомії. Наразі відбувався споконвічний поділ на сильніших і слабших Ніхто з політичних не протидіяв блатним і до них не приєднувався. Все це були зломлені слідством, карцерами та ляльковими судами люди. Гена це знав. Він і сам ще у свою дійсність держслужбовця ненавидів політичних і також вряди-годи, хоча й тільки по службі, але не без приємності, їх ламав у ВТ. У тій самій, де і його пізніше тримали. Так ось, ніхто з них не чинитиме опору. Їх і не має вже зовсім як особистостей, залишилося оце тваринницьке «жити». Не думати, не гуртуватися проти блатарів, ні Адже завдання слідства засуджених за пятдесят восьмою розєднати. Впевнити в тому, що людські зєднання можливі тільки з дружиною, дітьми, профоргом і комсоргом, аж ніяк за націоналістичними поглядами.
Гена ще дещо розумів Ось тепер вони покінчать із нижніми нарами й полізуть на середні. До нього. І до того, моцного чоловяги у вишиванці, що скиглить. А той навряд чи бувалий рецидивіст, найшвидше політичний, як і Гена, і їде з ним в один табір. Однак тільки Гена з усього купе точно знає, що його везуть у Горлаг особливий табір для політичних. І що весь контингент там будуть саме вони
Все відбувалося миттєво. Ось очі трійки блатних заблискотіли на рівні другої полиці (особливо того, новонаверненого з проходу, котрого щойно самого щеміли). Ось звідкілясь у Лиса взялася заточка, і він, усміхаючись золотими зубами (а Гена розумів, їх же ще якось треба було зберегти у вязниці, а отже, той блатний авторитет), потягся абсолютно спокійно, навіть не було в ньому мисливського запалу чи хоча б якоїсь остороги, до моцного у вишиванці. А той собі тихенько далі щось скнів у куточку, не зважаючи жодним чином на ситуацію. Враз Лис, котрий за всіма ознаками був паханом, зупинився й вишкірився несподівано до Гени: «А ти ж, здається, також наш, то приєднуйся! Чи ти, може, мусор? Мусорок проклятий». Колишній держбезпеківець скинув брови догори
То була точка біфуркації. Пізніше, згадуючи ту вкрай небезпечну пригоду, Геннадій Петрович не міг дати собі однозначну відповідь: чому він вчинив саме так? А чи тому, що не належав до когорти блатних? Чи тому, що знав, що їде в табір до політичних і краще з ними шукати дружби? Гена свідомо в цих роздумах поза увагою залишав той факт, що його за великим рахунком, трохи узагальнюючи, назвали тим, ким він був міліціонером. Одне він розумів напевне: якщо зараз почне бійку, то світить йому карцер. А карцеру Геннадій Петрович жадав, немов новобранець в армійському ліжку свою щойно покинуту наречену. Карти зійшлися.
Він миттєво зреагував. Одним махом вибив заточку з рук Лиса і, здається, навіть зламав йому запясток об край нар.
Запала ніякова тиша. Всі раптом «прокинулись» і впялися червоними, втомленими очима в Гену. А чи може він і справді з органів? Як хвацько розправився з блатним? Раптом хтось знизу не витримав і почав декламувати відомий дитячий віршик автора державного гімну Михалкова, мабуть, звертаючись саме до держбезпеківця:
А у нас в квартире газ!
А у вас?
А у нас водопровод!
Вот!
А из нашего окна
Площадь Красная видна!
А из вашего окошка
Только улица немножко.
Мы гуляли по Неглинной,
Заходили на бульвар,
Нам купили синий-синий
Презеленый красный шар!
А у нас огонь погас
Это раз!
Грузовик привез дрова
Это два!
А в-четвертых наша мама
Отправляется в полет,
Потому что наша мама
Называется пилот!
С лесенки ответил Вова:
Мама летчик?
Что ж такого?
Вот у Коли, например,
Мама милиционер!
Дивно, але вартовий ніби оглух. Ходив уперед і назад, гупаючи своїми чоботями, але «атставіть!» більше не кричав. Ураз Гена знайшовся, що відказати, й голосно затягнув улюблену українофільську пісню бандерівців, котра в Карпатській Україні колись була за офіційний гімн. Він неї навчився у своєму «закарпатському екзилі» під глибоким прикриттям:
Ще не вмерла України ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!
За сими словами, ніби підкорюючись якійсь вищій, злагодженій волі, арештанти з нижніх нар піднялися, і всі почали обіймати Гену. Потім зчинилася штовханина, і поетолюба з його мамою-міліціонером навіть намагалися побити. Щоправда, він одразу з верескливим окриком: «Други, ви що? Та це ж я на злобу дня! Перевірити героя і підтримати побратимів!» затягнув «Розпрагяйте, хлопці, коней» Усі враз заспокоїлись і кілька прямих учасників сутички, разом із поетолюбом і моцним, знову обнялися й почали гойдатися в такт руху потяга.
Дивно, але вартовий ніби оглух. Ходив уперед і назад, гупаючи своїми чоботями, але «атставіть!» більше не кричав. Ураз Гена знайшовся, що відказати, й голосно затягнув улюблену українофільську пісню бандерівців, котра в Карпатській Україні колись була за офіційний гімн. Він неї навчився у своєму «закарпатському екзилі» під глибоким прикриттям:
Ще не вмерла України ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці!
За сими словами, ніби підкорюючись якійсь вищій, злагодженій волі, арештанти з нижніх нар піднялися, і всі почали обіймати Гену. Потім зчинилася штовханина, і поетолюба з його мамою-міліціонером навіть намагалися побити. Щоправда, він одразу з верескливим окриком: «Други, ви що? Та це ж я на злобу дня! Перевірити героя і підтримати побратимів!» затягнув «Розпрагяйте, хлопці, коней» Усі враз заспокоїлись і кілька прямих учасників сутички, разом із поетолюбом і моцним, знову обнялися й почали гойдатися в такт руху потяга.
Саньок і Новонавернений, про яких на мить всеохоплюваного злучення українська громада купе ніби й забула, за деякий час непомітно перемістилися до краю купе й втислись у ґрати внизу. А потім злагоджено, переконані, що їм вже нічого не загрожує, почали волати чимдуж: «Ковной-конвой!». Прибігли солдати й блатарі вчинили свій другий промах: почали звинувачувати Гену в каліцтві Лиса (котрий і досі не міг отямитися і від дикого болю зламаного запястка в задусі купе був ледь притомний). І того забрали до карцеру під вдячні погляди політичних. Власне, трапилось якнайкраще для Гени: він завоював авторитет і до того ж ще й потрапив у надсприятливі умови етапування. Щось там із підлоги вякнули блатарі, зрозумівши свій промах, коли того уводили, заламавши руки, мовляв, ми «тебя найдьом, гніда».
Однак Геннадій на те вже не зважав. Відразу, опинившись у задушливій, але такій комфортній і безпечній для себе, темряві карцеру, він розслабився, і його думки вкотре полинули до дружини. Він усе думав: ну як?.. Як так могло статися: він усе життя є*бав усе, що рухається (і Наталю, звісна річ), а тепер так приголомшений її зрадою І тому ввесь свій судовий процес і весь цей етап до Сибіру він аналізував поведінку Наталі й думав про це. Картав себе. Картав себе саме тоді, коли усвідомив, як він любить її. І байдуже, що були інші, безліч інших, принадних і не дуже жіночок, розкиданих по всій території УРСР, в котрих він, мов той ізюбр у період гону, мав увійти своїм єством. Устромляв у них свій дрючок якщо коротко. А тепер ось так У його єдине кохання входить хтось інший, в ту жінку, від котрої в нього два сини. Хоча, є ще й третій, таємний
Геннадій Петрович під кінець цього вкрай виснажливого дня забився в тривожному сні й, абсолютно упевнений, що в карцері він сам один, почав розмірковувати вголос: «Я ж бачив його після параду й дав ту записку Чого ж не отримав жодного натяку на те, що він зрозумів? Що прочитав мою цидулку з тим зізнанням? Чи він соромиться мене? Мій Микола Але то пусте, пусте Він у мене сильний уже А як там Олексій? Чому я доки був поруч, так мало приділяв йому уваги?»
Розділ другий
Юний поет
Хвильовий це певна сукупність рис, це озброєний ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу й тим дуже небезпечне.
М. КосіорНавесні траурного пятдесят третього сину майора Міністерства державної безпеки УРСР Олексію саме виповнилося вісімнадцять. Торік він закінчив школу, але так і не поступив на юридичний стопами батька, бо не добрав балів. І цьому Олексій неприховано тішився. Бо юридичний навіював на нього таку нудьгу, що навіть батькові було зрозуміло, що то зовсім не те, до чого прагнув парубок.
Батько, щоправда, паніки не зчиняв з однієї простої, однак дуже вагомої причини його не було вдома. Колишнього майора МДБ Геннадія Петровича тоді вже відправили по етапу до Горлагу[7] за примарним звинуваченням у недонесенні про зраду, що готується[8]. Дивина та й годі. Тоді, по смерті Сталіна, саме оголосили всенародну амністію, а його, держбезпеківця, все одно відправили до Норильська. І таке буває
Мати Олексія плакала, але якось так тихо (під ніжною опікою сусіда). Слава Богу, не голосила. Син і сам сумував, звісно, заспокоюючи молодшого, котрий ревів, але якось так не дуже