Мати Олексія плакала, але якось так тихо (під ніжною опікою сусіда). Слава Богу, не голосила. Син і сам сумував, звісно, заспокоюючи молодшого, котрий ревів, але якось так не дуже
З батьком обидва хлопці ніколи не ладнали. З ним, майором колишнього міністерства МДБ, котре якраз на початку пятдесят третього розформували, ніхто не ладнав. Друзів у нього не було, тільки такі собі дружки по службі. Дружину він не кохав, хоча регулярно злигався з нею, так само, як і з більшістю жінок, котрих надибував на своєму життєвому шляху. І тільки один товариш якось, було, замайорів у нього на горизонті, такий собі Ґадзь (а справжнім іменем його він не встиг поцікавитися), і той виявився зрадником і ворогом Радянського Союзу. Та ще й майора за собою потягнув у темні води історії То таке
Старший його, Олексій, не можна сказати, щоб і з собою ладнав достатньою мірою. Одним словом, звичайний юнак, котрий ще вчора вважався підлітком. І ніяк йому вже не встигнути осягнути, що він виріс. Що він дорослий. Бо батька немає, натомість стільки суперечностей всередині. Але то таке. І таке буває
* * *Олексій мав хвилястий чуб непокірного білявого волосся і впертий погляд, ніби він комусь апріорі заперечував, навіть не цікавлячись про можливий антагонізм поглядів. Він і досі носив уже досить подерту футболку київської молодіжної команди «Динамо», хоча давно кинув футбол. А ось про свої уподобання, навпаки, вигляд його ніяк не натякав.
Олексій пристрастився до читання. Та ба, навіть більше до написання поезії. Він пірнув у світ ямбів і хореїв так уперто, з головою, мабуть, тому, що свого часу йому ніхто не сказав, як то воно буде важко присвятити себе до останку українській літературі. А так би він, може, і не пішов би з «Динамо» Однак на момент свого повноліття навіть якщо його й навідували думки про хибність вибору, Олексій його все одно вже підсвідомо зробив і було запізно щось міняти.
Усе сталося без жодних революцій. Просто він почав писати. Якщо говорити про динаміку, то на початку Олексій ще малюком наслухався народних українських пісень діда відомого хірурга, котрий приховував своє революційне минуле в лавах військових частин УНР. А потім він поринув у світ літератури, віднайшовши в сусідові генерал-лейтенантові та за сумісництвом сценаристові Івані Рачаді[9] втраченого в постійних відрядженнях батька. І відразу став супротивником тому сценаристові, по тому як той сказав хлопцеві: «Українську мову лишень дозволяють. Шпрехай російською, якщо хочеш чогось досягти». Однак, пірнувши до того українського літераторства до баротравм, він уже не зміг зупинитися.
І треба було б іти в маргінальність і вузьку «авдиторію», як зробили найкмітливіші літератори у двадцятих роках двадцятого століття. Не лізти до влади, не лізти взагалі нікуди. Працювати, приміром, токарем на заводі, а ночами пописувати свої віршики. Вузька авдиторія, але без репресій. Творчість для обраних. Ну й грець із ним. Однак, на превеликий жаль, Олексій у двадцятих був ще замалим, а в тридцятих усіх опозиціонерів-літераторів або вже розстріляли, або навернули до оспівування «сталініани», тому він не був спроможним перейняти їхній досвід ані методом проб і помилок, ані за чиєюсь мудрою порадою і не висовуватися.
Олексій відчував певну вимученість і награність у тогочасній українській творчості й називав це одним простим, коротким, але змістовним словом «лубочність». А він шукав щось справжнє. Щось щире в тогочасних живих класиках жанру й не знаходив Однак уже в самому своєму настирному пошуку справжності він ставав незгодним, латентним опозиціонером. І, навіть не зважаючи на оту прихованість свого протесту й того пошуку, це було небезпечно.
Однак то для Фрейда потрібно так розкладати на часточки весь свій життєвий шлях. Малесенькі гештальти життя, що набули значення елементів підсвідомості. Нам же з вами вистачить просто того, що по факту Олексій десь усередині був упередженим націоналістом, однак, звісно, приховував це. І саме цей його поклик до «українського фольклору», як би це правильно назвав його батько, наголошуючи тим самим на неважливості й примітивності того всього фольклору, став поштовхом до творчості. Ну і ще мама. Вона потай писала українські вірші Хоча мама Наталя не дуже ним опікувалась, як і своїм молодшим, однак мала вплив на нього. Бо то ж мама, як ніяк. А в батька, дякувати Богові, руки до нього не доходили. А так би він із нього вибив оці літераторські дурощі.
Усе почалося в пятдесятому з помпезного, семиповерхового яскраво-жовтого будинку на розі вулиць Леніна та Михайла Коцюбинського[10]. Батько його тоді ще не пропадав увесь час посеред карпатських диких нетрищ в екзильному відрядженні. А самому Олексію тоді було всього пятнадцять. Нормальний вік, аби на щось спочатку втикати пять хвилин, а потім затятися. Затятися бути таким само, як якийсь усміхнений дядько у вишиванці, що випурхнув із тяжких деревяних дверей того будинку, немов щойно народжене немовля з усмішкою до вух.
Олексію в тому трохи лисому дядькові все імпонувало: і та вишиванка (хлопець саме мав напередодні розмову зі своїм сусідом Рачадою, котрий переконував, що все оте українське заразом із мовою тільки дозволяють, і варто лишень йому того всього зректися, як сонце над ним засяє чимдуж), і та нескорена й непохитна усмішка, немов наперекір, а не з причини чогось (бо юнаку було пятнадцять і він самий був такий затятий).
Олексій того не знав, що то був голова Спілки письменників України Микола Бажан власною персоною. Той самий, що за рік до того, в сорок девятому, отримав Сталінську премію за «Італійські враження». І тоді, можливо, Олексієва підсвідомість також би хмикнула та проказала «лубочність», і юнак би просто пройшов повз.
Однак він тоді лишень кліпнув пару разів і, незважаючи на те, що мама вдома вже чекала його на борщ після футбольного матчу, як укопаний став перед тими мастодонтними дверима.
З них несподівано вийшов двірник із мітлою, грюкнувши ними так, що їхні скельця затремтіли й ледь не тріснули. Олексій тоді наважився:
А скажіть, запитав, що це за будинок?
«А тобі чого? мав би презирливо відрізати двірник, й історія на цьому б закінчилася, так і не почавшись. Однак, на превеликий жаль (або на щастя), у того двірника як раз сталося свято. Йому виписали, нарешті, невеличку, але все ж яку-не-яку премію за особистою протекцією Бажана, котрий був запанібрата з усіма урядовцями-комуністами, і тому життєва позиція двірника наразі була значно-значущо підвищено кращою, ніж учора, приміром, коли він не мав на що купити горілки. І тому юнакові відповів він ось що:
То будинок літераторів. Роліт. Себто «Кооператив Робітник літератури». Найвідоміші люди нашої країни тут пишуть твори, розказують правду про наш народ, для більшої значущості він навіть пальця догори підняв, аби синьоокому юнаку з хвилястим чубом напевне стало зрозуміло, які важливі ці люди. І тому найшанобливіше ставлення до них! Ось.
На цьому двірник подумки завважив, що, мабуть, виконав свій обовязок перед літераторами на рік уперед за те, що вони йому допомогли отримати премію, й кинув мітлу прямісінько під ноги Олексію. Проте тому вже на ту прикрість було байдуже.
Усе поступово складалося в його мозку в один великий пейзаж світу з пазлів повсякденності. Однак Олексій цього не знав, бо, як і більшість людей, не вмів розмовляти з мозком, тільки інтуїтивно відчув якесь полегшення, немов скинув зайвий баласт із душі той баласт був його неявним нерозумінням. Чому дідусь співає рідних, українських пісень, тільки коли випє і неймовірно щасливий? Чому мама потай від усіх і навіть батька пише у своєму зошиті українські вірші? Чому ось цей чоловік, такий, що Олексій лише у фільмах про стахановців і подолання нових пятирічок бачив такі неприродні широкі усмішки, у вишиванці? Чому? Чому він сам розмовляє здебільшого російською, а українською тільки в маминому селі та з недалекими громадянами з провінції, які завжди говорять українською та яких через це заведено вважати простаками й неосвіченими людьми? Чому?
Чому, або навіщо? Але то питання наступного десятиріччя.
Чому, або адже? Адже що? Адже так треба? Так заведено? Бо так є, і не став дурнуватих запитань? А ці запитання справді дурнуваті, чи просто незручні?
Однак, шановні, будьмо відвертими: слово «незручний» зявиться щодо справді таких запитань дуже не тоді. Себто не скоро. А тоді оце німе запитання (до самого себе) пятнадцятирічного юнака було несподіваним і смішним. Воно його спантеличило. Тяжко було нести отой пейзаж усесвіту, котрий склався з пазлів персонально для нього перед будинком Роліту. Ой як тяжко
* * *Дядько, що виходив із Роліту, то був Микола Бажан власною персоною. Колись йому дали ордер на розкішні апартаменти у цьому новому будинку товариства літераторів, що розташовувався на вулиці Леніна і котрий називали «панським» за те, що у квартирах навіть була кімнатка для челяді, однак не було повноцінної кухні. Передбачалося, що творча еліта їстиме в їдальні літераторів, а кухня їм потрібна хіба що для того, щоб скипятити воду в чайнику на індійський чай, чи як той порошок називався, що почали завозити в маленьких картонних коробочках?