Крижане кохання ГУЛАГу - Галина Вікторівна Горицька 9 стр.

«Зустріч»

Микола Ахтимонович, перебуваючи в доброму здоровї, при тямі, в гарному гуморі й абсолютному незнанні щодо того, кому насправді він доводиться сином, радісно плескав у долоні на випускному коханої Галі. Та аж так, що весь бузок у букеті поламав. Починалося безжурне (принаймні для декотрих) гаряче літо пятдесят четвертого.

Настрій в нього був просто чудесний. Нарешті в його житті сталися зміни, котрих він давно чекав і прагнув. Ще зранку, доки Галя спала, він перетягнув із ніжністю її листи атласною стрічкою й обережно вклав у свій шкіряний планшет. Потім, після деяких роздумів, наважився таки перечитати кілька листів того періоду, коли вони були не разом, і серце його стислося від болю. Ох, як же вони сварилися в тій епістолярній переписці

13/IV 53 р. Здраствуй, Миколо!

Одержала два твоїх листи за 4 і 5 квітня, щиро дякую.

Одержала ще в пятницю, але не могла відписати до сьогоднішнього дня. Я тобі писала, що маємо слухати «Запорожець за Дунаєм». В четвер була в театрі. Там була китайська делегація вчених. Серед китайців були молоді дівчата і хлопці. Наші дівчата обмінялись комсомольськими значками. Це було так торжественно, а мені сумно, я завжди ношу значок, а це як на зло не взяла. В кінці опери китайські дівчата піднесли букети живих квітів артистам. Взагалі було дуже хороше. В четвер готувались до двух семінарів: по матеріалах XIX зїзду і психології. Приїжджала комісія з Москви, а в нас не було конспектів при собі, бо в кожного є книжки. А тепер буде гриміти ІІІ курс педфаку в газетах, чого ніколи не було.

В пятницю було теж два семінари по історії педагогіки і спецсемінар з психології. Мене визвали і все благополучно. В суботу семінар по політекономії і так кожен день. Вчора їздили в Мотовилівку до Калабаліна (Карабанова за «Педагогічною поемою»[23]), вихованця Макаренка і тепер завідувача дитячого будинку. Ми привезли дерев-абрикосів і посадили. Це як подарунок дитбудинку.

Калабалін має 50 років, ще дуже красивий, життєрадісний, бадьорий, працьовитий. Взагалі це людина втілення сили волі, мужності, настирливості, справжній педагог, який живе одним життям з дітьми. Взагалі то всього не напишеш. Він навіть носить одяг такий, як носив Макаренко. Семен Афанасєвич прочитав нам спогади про життя в дитинстві, в колонії Макаренка[24], свій життєвий шлях до сьогоднішнього дня. Багато цікавого розповідав, про що ніде не написано. У нього є троє дітей, найменший син Антон Семенович, як Макаренко. Як сказав Калабалін «интересная выдумка». Провів нас до станції і довго махав нам рукою, аж поки його не стало видно.

Я ще тобі усно розповім багато. Вчора була стомлена і не хотіла писати. Та й взагалі, я це пишу тобі третій лист без відповіді, значить ще встигну три. Правда?

Радію за тебе, що ти знову по путівці в Кічкіне[25].

А тепер прийдеться посваритись, хоч у листі, а не уві сні. Ти мені скажи, що тобі дорожче: «Ласточкіно гніздо», чи життя? Багато хто бачить інтересного навколо, але хіба ризикує життям, для того, щоб задовільнити свою цікавість? Добре, що ти написав, але хоч би ти й не написав, то я знаю твою допитливість, котра наробить тобі лиха.

Мені не подобається, що ти не поправляєшся. А взагалі то як ти можеш поправитись, коли тебе носить чорт там, де не треба, і ти щодня бігаєш шість кілометрів? Я сержусь на тебе.

Відносно шкатулок, то мені хочеться щоб ти привіз дівчатам обовязково, а мені подобається формою скриньки тільки, щоб була трошки довша за ширину, напевне такі й дівчатам. А оформлення ти сам вибереш на свій смак.

Значить я можу розпитати старшину про твої справи? Вітай його від мене. Думаєш підпис в птиці листа визиває більше довіря? Я ж все рівно тобі не довіряю. Правда, є за що? Швидше приїжджай, бо

Ні, ні вірю, що ти славний хлопчик.

Пока до зустрічі.

Пиши чекаю.

Якою ж впертою і безапеляційною в листуванні була його Галя! Зовсім не такою видавалася під час зустрічей, коли не могли обоє надивитись і наговоритись Однак, бувало, й сварились також. «Добре, що вже разом назавжди,  зітхнув із полегшенням Миколай і міцніше стиснув Галинину руку.  Бо хто його знає, до чого б ця переписка нас довела. Чого доброго і розбіглися б»

На випускному альбомі педагогічного інституту[27] стояло вже її нове прізвище Габзовська Г. Г. Випуск педагогічного факультету (шкільного відділу) 19501954 рр.

Микола цим дуже пишався, що таки після битого дня гуляння (а могли б ще зранку розписатися, ет!) Галя все ж погодилася піти до РАЦСу, і вони нарешті розписалися. А всі ті чотири роки, що Микола їй пропонував, бо, якщо вже обидва в Києві вона відповідала безапеляційно: «Ну да! Щоб ти казав, що ти мене вивчив?».

Однак радянські реалії диктували свої життєві правила, і позаяк усе й так йшло до шлюбу, то треба було одружитись перед випускним, бо Галю могли розподілити у якусь невідому місцевість. А оскільки дівчина шлюбу боялась, як чорт ладану, то 17 квітня вони з Миколою до вечора ходили містом, доки вона наважувалася на цей серйозний крок. А тим часом на прохання Колі весь Галін гуртожиток із самого ранку робив єдине доступне тоді їм, бідним як церковні миші, нестоличним педагогам, святкове і несвяткове частування вінегрет.

Микола знав: Галя наважиться нарешті. Просто її не треба підганяти й силувати вона розумна і вольова дівчина. Нарізаючи наступне коло перед РАЦСом, він якраз себе вмовляв, що все буде гаразд (хоча й сонце вже сідало). Згадував, як вона пішла в поліклініку, і хоча й був її апендицит у стані ремісії, попросила його вирізати. Нареченому, котрий був, мяко кажучи, шокованим від такого рішення, просто аргументувала: «Миколо, а як усе ж відрядять мене кудись далеко за призначенням? А в районних поліклініках таких операцій не роблять!» Сказала, як відрізала. Тому він зараз те згадував, не втрачаючи надії, що, врешті-решт, Галя зверне до входу РАЦСу, й трохи посміювався з себе тихцем: «Ну і ну Я командир телефонного взводу, молодший лейтенант, спеціаліст високого ґатунку і ось ця  Потім він ніжно дивився на Галю, котра ніби й нічим особливо не вирізнялась і красунею її назвати не можна було, однак, якась така енергія завжди перла перед нею, і вона слідом не відставала зі своїми міцно стисненими вустами й прямим поглядом.  І ось ця Моє кохання». Микола тоді тільки зітхнув, уже втрачаючи надію розписатись. Однак в останню мить перед закриттям РАЦСу Галя таки навскіс завернула до його дверей, ще й крикнула вслід молодшому лейтенанту красеню-блондину в блискучих, начищених хромових чоботях: «Не відставай!».

А потім уже в гуртожитку Галині інститутські подруги Соня (з Насташки, що під Золотоношею) і Неля (дочка депутата Київради)  частували молодят вінегретом. Микола не витримав і пішов купити розливного вина (дуже вже бідним видавався йому їхній святковий стіл), але воно виявилося натуральним, сухим. Дівчата поморщили носики, бо такого не пили, й швиденько засолодили цукром. Миколі в ту мить згадалося, як вони з дядьком святкували День трудящих у далекому, сорок сьомому році, коли він був всього-на-всього зеленим солдатиком, а дядько його вже аж такою величиною! Самим майором МДБ (його тоді саме тільки но підвищили). І той кавяр і не кабачковий, і ту засмажену річкову рибу, і ті канапки та під шампань, та під сухе вино Ох

Однак дядько його (ну, може, й не дядько, та тепер хтозна) пропав давно й безповоротно.

Микола Ахтимонович не раз заходив до його дружини Наталі на Карла Лібкнехта й кожного разу заставав її в пеньюарі, трохи напідпитку та без чіткої відповіді, де ж тепер перебуває Геннадій Петрович. Це його засмучувало, але не дуже. Та й пані Наталю, з усього було видно, то також не дуже засмучує. Микола, може й, був ще наївним, двадцятисемирічним чоловіком, але не дурним і все бачив. Дружина дядька в дім його не запрошувала. Чи не хотіла з ним, селюком, знатися, чи просто сторонилася всіх родичів чоловіка Так чи так, Микола своїх двоюрідних братів (а по факту просто братів) теж давно не бачив. Тому приємною несподіванкою було зустріти старшого з них, Олексія, біля педагогічного інституту погожого травневого дня, коли всі випускники УРСР щасливо всміхалися на камери фотоапаратів, роблячи заключні, випускні групові світлини.

Він тоді раптом відчув, як хтось пильно витріщається на нього. Обернувся й зустрівся поглядом з якимось хворобливим, блідим, але досить привабливим юнаком. Секундне вагання змінилося точною впевненістю: «Так! Це він, точно! Старший мого дядька! Старший».

 Здоров, Олексію! Давно не бачились. Батько з відрядження не повернувся?  як завжди приязно й прямо в лоба почав молодий лейтенант.